Завжди оптимістично налаштована співачка з хистом художниці – саме так можна охарактеризувати вокалістку тернопільського гурту «Ті, що падають вгору» Ольгу Чіркову. На прохання «Тернопільської липи» Ольга поділилася думками про рідний Тернопіль. Розмова відбувалась в гостях у співачки, на її затишній кухні, в компанії чоловіка Віктора та кицьки Мусі.
Оля, який куточок Тернополя пов’язує Вас із дитинством?
Мабуть, «БАМ». Адже саме в цьому мікрорайоні я росла, вчилася в школі, гралася з друзями. Отож у спогадах безмежні «бамівські» поля з того боку, де славнозвісна «Тинда». Також із дитинством пов’язує парк Національного Відродження (колишній «Комсомольський»). Теплі згадки й про кінотеатр «Комсомолець», що колись був на «Східному» і куди мене в дитинстві водив тато на індійські фільми. Щоправда, на цих стрічках він постійно засинав, а я плакала та підспівувала акторам.
А Ваші батьки також тернополяни?
Мама моя з Дніпропетровщини, а тато – з Львівської області. Але познайомилися батьки саме в Тернополі: сюди за розподілом їх направили на роботу. Обидвоє вони архітектори. Отже, отримали тут квартиру, а згодом народилася я.
З гуртом «Ті, що падають вгору » Вам доводиться бувати в різних містах. Чи не виникала колись спокуса залишити Тернопіль?
Після Києва в мене був частково культурний шок. Столиця здалася дуже прибраною, проте загальна гонитва, багатолюддя мегаполісу втомлюють. Від цього аж паморочиться в голові. А скільки у великому місті часу йде на те, щоб дістатися на роботу, з роботи! Наше ж місто таке спокійне, тут усе поволі, тихо. Мені подобається бути там, де я маю час на себе, без метушні.
Коли йдеться про те, щоб просто «рвонути» заробити грошей, так як їдуть на заробітки в Іспанію чи в Потругалію, то будь ласка. Якщо не грати по весіллях, в Тернополі музикою не заробиш. Музиканта годують «живі» концерти. У нас їх стільки не даси, та й відвідує такі заходи одна й та сама публіка. А от творити у Тернополі – це, якраз, те, що треба. Художнику, митцю потрібні спокій, усамітнення.
Щодо інших міст, то я не настільки близько змогла з ними познайомитись. Скажімо, приємно було у Кіровограді та Полтаві – спокійно, душевно комфортно. А загалом, в Тернополі приємно жити, хоча дуже волого, вогко, і в землі бракує йоду!..
Чи є у нашому місті умови для розвитку музичних гуртів на кшталт «Ті, що падають вгору»?
Ми розвинулися до певного рівня, якими є зараз. Для такого умови у нашому місті є, а далі… Все-таки, маленьке містечко. Наш гурт заснований «бамівськими», ще в дитинстві, керуючись юнацьким максималізмом, романтикою, прагненням до самостійності. В той час по телевізору показували надзвичайно популярний телесеріал «Елен та друзі». І це щось було на те схоже: все вперше, на основі першої закоханості.
То Тернопіль має стосунок у Вашому житті до такого теплого почуття, як кохання?
Звичайно, мій чоловік – тернополянин. Ми разом навчалася в одній групі художнього коледжу. Ось такий закручений сюжет! Дуже багато ходили пішки. Навчання вимагало постійного відвідування пленерів, усіляких замальовок, етюдів. Таким чином, багато часу проводили разом, проходжалися полями, звивистими стежками…
Щодо музичного забарвлення нашого міста, то в якому стилі Ви відчуваєте Тернопіль?
Думаю, що Тернопіль, напевно, більше в стилі кантрі. Як показує життя, він виховує дуже багато прогресивних творчих людей. Невідомо, правда, де в такому містечку вони беруться. Це, мабуть, тому, що у нас людина має час на самовиховання, переосмислення. Я особисто знайома з величезною кількістю яскравих особистостей, які гідні представляти не лише Тернопіль, але й Україну. Не хочеться перераховувати усіх, бо якщо про когось не скажу – образиться. Я особисто знала відомого тернополянина, художника Івана Яворського, котрого вже немає серед нас, але свого часу він користувався чималою популярністю. Іван Яворський був близьким другом мого батька. Зараз його роботи, до речі, виставляються у Збаразькому замку.
Одна з Ваших цитат: «Якщо в Тернополі вночі не встиг на маршрутку або не маєш грошей на тролейбус, то можна дістатися пішки з одного мікрорайону в інший». І часто з Вами таке трапляється?
Ми так раніше й робили. Тернопіль вночі такий казковий, таємничий, а вдень – місто як місто. Колись ми ходили в похід у Петриківський ліс. Поверталися вночі пішки з рюкзаками з «Дружби» через Центр на «БАМ». І нас не злякала така довга дорога.
Що, на Вашу думку, є візитівкою та «антивізитівкою» нашого міста?
Візитівка наша – це озеро. Коли хтось приїжджає до Тернополя в гості, завжди всіх чомусь ведуть на озеро. Прогулюються там – «ахають-охають». Всі, до речі, помічали, що у нас дуже прибране, охайне, чисте місто. Принаймні, так казали раніше…
А куди соромно було б зводити людину з іншого міста? Не знаю, мабуть, на базар.
Де частенько буваєте у Тернополі з донечкою?
Всюди, де буваю сама. Вона любить парк, кататися озером на катамаранах. Малій до вподоби природа.
А Ви, Вікторе, наскільки відчуваєте Ви себе тернополянином?
Тернопіль сприймаю спокійно: місто як місто, зі своїми «плюсами» та «мінусами». Проте, враховуючи періоди нашої історії, відчуваю себе не тернополянином – окремою одиницею певної області, району, села, міста – а насамперед українцем. Загалом, пора перестати вважати себе «маленькими українцями»! Пора бути чесним, правдивим українцем в різних ситиуціях, які б не складалися. Ти відповідаєш перед собою, родиною, перед всією Україною!
Олю, яким Ви бачите Тернопіль завтрашнього дня? Ваші побажання тернополянам.
Тернопіль бачу чистим, прибраним, самодостатнім, зі свіжим повітрям, щасливими громадянами. Люди, не особливо рвіться на заробітки. Немає змісту їхати кудись заробляти. Це не триватиме вічно. Потрібно створювати робочі місця там, де ти живеш. Потрібно бути тут!
Ольга Худа
