Вже двадцять п’ять років ця мила, усміхнена, привітна жінка працює на одному робочому місці. Вона постійно спілкується з молоддю, передаючи їй свої знання, досвід, щедро ділячись енергією та оптимізмом. А ще увесь цей час вона, як і наука, якій присвятила своє життя, шукає відповіді на запитання «чому?»: і коли добре, то чому ж то так, і коли зле.  Вона не любить розповідати про себе, стверджуючи, що найкраще, коли про неї говорять студенти, – найщиріші, найвідвертіші – і ті, що добре вчаться, і ті, що гірше. Правда, від останніх об’єктивності ще треба дочекатися! Але у будь-якому випадку всі вони стверджують, що викладача кафедри психології Тернопільського державного педагогічного університету ім. Гнатюка Марію Іллівну Дідору забути неможливо.

– За 25 років роботи у вузі стільки людей через мої заняття проходить! – Погоджується кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології Марія Дідора. – Але, водночас, «проходять» вони не просто так, адже кожного пропускаю через серце, через душу, переживаю за них чи радію.

Коли її запитують, чому саме психологію обрала наукою свого життя, відповідає, що насамперед завжди відчуває себе вчителем, адже він – основа доброго психолога! За словами Марії Іллівни, любов до професії педагога прищепила їй перша вчителька – людяна, терпляча, любляча. За її прикладом і вступила до Чернівецького педучилища на шкільне відділення. А під час першої практики в школі зрозуміла вже на власному досвіді, що робота з дітьми – це «її», оскільки було дуже цікаво з ними. Після училища отримала направлення до однієї з центральних шкіл Чернівців працювати вчителькою початкових класів і паралельно вступила на вечірнє відділення Чернівецького університету.

– Наша школа була російською, а я – україномовна. Тому пішла на російське відділення. І не шкодую про це, адже отримала можливість глибше вивчити російську та зарубіжну класику. Після закінчення мені пропонували залишатися в університеті, але я відмовилась, бо вже тоді мене приваблювала психологія дитини, її неповторність.

Та на шляху до дитячої психології як науки Марії Іллівні довелося пройти ще кілька важливих життєвих етапів: попрацювати викладачем у рідному педагогічному училищі, рішуче сказати всім і насамперед собі: «Хочу займатися психологією», відважитися на поїздку до Києва в інститут психології. Чесно кажучи, їй тоді просто пощастило, що потрапила на добру і душевну людину – доктора психологічних і філологічних наук Івана Омеляновича Синицю. Він і допоміг дівчині зробити перший крок до здійснення «психологічної» мрії.

– Ніколи не забуду: зайшла на другий поверх інституту, Іван Омелянович, старший чоловік, мене прийняв, пів дня «провозився» зі мною, – говорив, розпитував, слухав мене. А потім каже: «Ну що, дитино, бачу, ти хочеш і можеш, потенціал у тебе є. А щоб вступати до аспірантури, треба когось знати, тут, у Міністерстві. Зараз тебе познайомлю із нашим заступником декана, він молодий, дуже енергійний, може тобі допомогти».

Так відбулося знайомство з її майбутнім науковим керівником – Сергієм Дмитровичем Максименком. Він відразу взяв талановиту молоду вчительку під своє «крило». Зараз Сергій Максименко уже директор інституту психології Національної академії педагогічних наук України, академік, а тоді 23-літня Марія Дідора стала однією з його перших аспіранток. Щоправда, у неї в той період життя все відбувалося одночасно: до аспірантури вступила, заміж вийшла, дитина народилася, перейшла на заочне, тоді знову на два роки – на стаціонар. Але саме відтоді психологія стала її єдиною «дамою життя».

– Якщо повторити той шлях, то я все би зробила так само, – посміхається Марія Іллівна. – І в педучилище пішла б, і на роботу, бо не понюхавши шкільного «пороху», не можна стати психологом. Моя перша дисертація – «Формування самостійності молодших школярів». Писалася вона на Полтавщині, бо ми з чоловіком туди переїхали, і вся практична частина роботи взята з власної педагогічної практики, оскільки теорія, навіть у найвищих своїх узагальненнях, саме з неї і бере початок. А от інтерес до людини – це вже покликання, із цим треба народитися!

В 1985 році вирішили перебратися поближче до батьків, і так сталося, що обрали саме Тернопіль. Відтоді Марія Іллівна полюбила і це місто, і місцевий педагогічний вуз, куди влаштувалася працювати викладачем.

– Мені зараз легко, бо читаю психологію не абстрактну. Я маю приклади з професійного досвіду, двоє власних дітей, яких виростила, а це теж велетенський психологічний досвід. Навіть спілкуючись із внучкою Тетянкою, якій скоро виповниться 11 років, теж відкриваю для себе щось нове. Отож іду в аудиторію, як в поезію, там я, – як риба у воді, бо мені легко говорити. Чесно кажучи, тепер жодної лекції не маю написаної від початку до кінця: є тема, план, матеріал, який треба обговорити, а як воно піде – ніхто не знає. Заходиш в аудиторію, відчуваєш її енергетику, дивишся в очі молодих людей, звернуті на тебе, і відразу бачиш, що і як. Загалом, дуже люблю працювати з молоддю, вона така цікава!

Щоправда, Марії Дідорі і в житті психологічні знання дуже допомагають, адже, як кажуть, житейська психологія йде в парі з науковою. Студентам наголошує, що психологія – дуже потужна наука. І зовсім не тому, що це її професія. Навпаки, Марія Іллівна вважає, що кожна людина має бути психологом, бо усі ми живемо серед людей.

– Психологія, як я завжди говорю, – це єдина наука, яка потрібна людині у трьох основних сферах: особистісній, бо допомагає розв’язувати особистісні проблеми, сімейній, де чоловік і жінка – земля і небо, південь і північ, де є діти, які не розуміють батьків, і яких дорослі теж не розуміють! А третя сфера – професійна, адже важко відшукати професію, де не треба було б контактувати з людьми. То ж знайдіть таку науку, окрім психології, яка була б настільки потрібна в усіх цих трьох сферах!

Бути психологом стало зараз дуже модним – відкриваються консультаційні кабінети, клініки. Правда, людині, до якої звертаєшся із психологічною порадою, насамперед потрібно довіряти. А Марії Іллівні, як показує життя, довіряють.

– До мене дуже часто приходять студенти, просять поради. Ніколи не відмовляю людям у цьому, допомагаю, де можу, хоча суто про таку діяльність навіть і не думала. А от учнів моїх, які вже стали психологами, кандидатами наук, володіють методиками на відповідному рівні для того, щоб проводити цю роботу, завжди підтримую. Я ж психолог дитячий, а вони – практичні. Хоча, можливо, в парі з кимось із них колись і спробую застосувати дещо в новому руслі те, що знаю найкраще, – вікову психологію. Думаю, що це буде робота і з дітьми, і з їхніми батьками.

На прохання відкрити психологічні таємниці жіночого щастя, Марія Іллівна, як справжній фахівець, утримується від конкретних загальних рецептів, оскільки, на її думку, у кожної жінки такий рецепт свій, виходячи з індивідуальних та неповторних життєвих ситуацій. Тим більше, що в одних і тих самих моментах різні люди по-різному себе поводять. Хоча вона погоджується, що секрет щастя жінки – терпіння, терпіння і ще раз терпіння.

– Але я не з таких жінок, що терплять, – посміхається Марія Іллівна. – За натурою, як кажуть, «бойовий дух» – була такою і є досі. Так склалося, що ми з чоловіком Тарасом – дві сильні натури в сім’ї. До речі, вже сорок років разом. Навіть працюємо в одному вузі: чоловік – завідувач кафедри фізики та методики її викладання. Він – людина з гострим розумом, великим почуттям гумору. Так от, коли нашу доньку якось запитали, хто у нас керує в родині, то вона не мала що сказати, адже в одних ситуаціях лідером є мама, в інших – тато. Нас із Тарасом об’єднують певні моральні цінності, однакове ставлення до якихось важливих подій, а от «по життю» ми різні. Я завжди кажу, що чоловік і жінка – дві різні планети, і кожен має свої особливості. Тому треба навчитись отримувати задоволення від того, що інша людина не така, як ти. Тоді буде легше всім жити, приймати іншого, як неповторну цінність. Я так робила свого часу. А психологія все це доступно і пояснює, даючи можливість людині зрозуміти поведінку того, хто поруч. Як бачите, психологія – це життя.

Олена Лайко

Тернопільська липа