Вчора, 17 листопада, не стало видатної української співачки, чудового педагога, світлої людини – Діани Гнатівни Петриненко. Вона належала до тієї когорти українських митців, які в радянські часи творили справжнє національне мистецтво. Тоді не було Інтернету, соцмереж, а телебачення не дуже “балувало” увагою таких людей. То була епоха, яка минула і яка є для нас легендою, не надто спопуляризованою…
Діана Петриненко є матір’ю українського співака Тараса Петриненка.
Інтерв’ю зроблене у 1998 році для журналу “Здоров’я жінки в Україні”. Публікуємо його сьогодні на спомин про Діану Петриненко…
– Мене дуже часто запитують, як все починалось… Скільки себе пам’ятаю – співала. І, причому, дорослим голосом. Пластинок наслухаюсь і співаю… У моєї мами був гарний голос. Батько рано загинув, – його розстріляли німці, бо був комуністом. Але знаю, що він теж гарно співав. З тюрми передав записочку, де звертався до дітей (нас було троє). І мені написав: «Діанусю, мій солов’їний голосочок, ти будеш щебетати, але слухайся маму»… Бо я була навіть не вперта, а… Я Водолій за гороскопом, і завжди десь та-а-м, в нереальному світі жила, деколи не чуючи, що від мене хочуть.
Коли підросла, після 8-го класу, брат «взяв за руку» і привів у музучилище.
Вже було пізно, всі іспити закінчились, але мене прийняли! Здивувались, що з такого глухого села і раптом такий голос, –«Солов’я» Аляб’єва співає! Ну от, із 47-го року я тут, у Києві.
Два роки вчилась в училищі, потім в консерваторії, а тоді… вийшла заміж. На третьому курсі – це, мабуть, рано. Тарасик народився на четвертому. Але нічого, це не завадило закінчити консерваторію. Далі були аспірантура, викладацька робота і виконавська (в філармонії). Тепер з філармонії пішла, викладаю в консерваторії, я професор.
– Діано Гнатівно, Ви були успішною співачкою. Від чого залежав Ваш успіх?
– Успіх, звичайно, був. І залежав він від голосу. Це зараз безголосі співають біля мікрофону, – нема голосу, «шептуни». Не всі, звичайно. Я не всіх маю на увазі. І пісні, і тексти такі примітивні звучать на радіо. Я не проти естради, але вважаю, що все повинно бути на рівні, професійно.
– А чи подобалось Вам відчувати себе відомою, уславленою людиною?
– Ні. Я не люблю цього, і це мені заважає. Пам’ятаю, коли дали звання народної артистки, так страшно було виходить на сцену. Ну щось не так скажу, подумають: що це за народна артистка?! Поки я була без звань, мені було легше.
– Вас, мабуть, впізнавали на вулиці? У Вас були свої, як тепер кажуть, «фани»?
– Мені писали, освідчувались в коханні. Прихильників було багато, і зараз вони є. Хоча тепер я співаю мало – на ювілеях чи творчих вечорах моїх друзів. Мене впізнавали на вулиці. Жінки, як правило, говорили: «Та зріжте цю косу, зробіть зачіску». Це були переважно приємні зустрічі. І не тільки тут, а й по всій Україні.
По Росії я теж багато їздила. Співала різний репертуар: західно-європейську класику, російську, українську. Співала українські пісні. Мені казали: «Ви завжди вибираєте такі українські пісні, щоб вони були красивіші, ніж російські». Але це говорилось по-доброму.
– Пані Діано. Ви багато гастролювали за кордоном. Цікаво, як Вас приймала вибаглива італійська публіка, котра знас кращі зразки оперного мистецтва?
-По-моєму, в Італії в кожному місті – свій оперний театр. Там розуміються на голосах. І мій голос вони оцінили. Приймали гарно. Найбільше подобалась «Чого вода каламутна». Подобалась їм страшно.
– А який sз концертів для Вас є найбільш пам’ятним?
– Можливо, звучить банально, але це був концерт у моєму селі. Наш автобус застряг в болоті серед поля, і ми мусили йти пішки до клубу. Було 8 березня, рання весна. Але цей концерт запам’ятався тим, що в залі сиділа половина родичів. Щеміло серце, коли я їм співала.
– Відомих, прославлених співаків навчали мистецтву співу хороші наставники. Крім того, будучи високоосвіченими людьми вони формували особистість учня. Чи пощастило Вам зустріти таку людину? Хто вчив співати Вас?
– Так, мені пощастило, адже педагог для становлення співака значить дуже багато. Професор моя жива й до цього часу, їй 95 років. Це Єгоричева Марія Іванівна. Вона дуже освічена, інтелігентна жінка, знає кілька мов. Незважаючи на свій вік, має світлу голову. Пам’ятає прізвища усіх моїх студентів. (Я працюю тут, в консерваторії, з 1958 року). Дуже її люблю, і вона любить мене. Ображається, якщо довго не дзвоню. А коли подзвоню, тоді каже: «Мені вже не треба на ніч пити валер’янку».
Вона завжди розуміла і підтримувала мене в ті далекі студентські рокі. Бувало, голова аж туманиться від голоду. Прийду на урок, а професорша каже: «Що у тебе очі, як в мороженого судака?». А я просто голодна, на ногах ледве стою. Вона питає: «Ти їла?». А я: «Так. Їла тюльку». Поїсиш тюльку, а тоді води багато нап’єшся – і їсти не хочеться.
Одного разу перед іспитами в гуртожитку приходить чергова і каже: «До тебе прийшли». Я зійшла, а там молочниця стоїть з великою корзиною. В ній – сир, масло, яйця. Я кажу: «Це не мені. У мене нема грошей». А вона: «Тобі. Заплачено». Професор тоді зробила так, щоб хоч перед іспитами я добре харчувалася. Але в кімнаті було п’ять душ, і це все за два дні ми з’їли благополучно. Такі всякі цікаві історії були.
– А зараз своїм учням Ви передаєте те, що свого часу дали Вам?
– Це залежить від індивідуальності. Є здібні, є не дуже. Я намагаюсь дати більше, а там вже виходить по-різному. Скільки студентів, стільки й характерів, особистостей. Серед моїх студентів є й заслужені, і народні. Вони працюють по всій Україні і, переважно, за фахом. Мене пам’ятають. Вибачаються, що рідко бувають. Діляться не тільки професійними успіхами, а, часом, і житейськими проблемами.
– Ви любите своїх студентів?
– На жаль, дуже. Ще й балую. Є педагог строгий, вимогливий, може накричати. А я ні. Якщо студент плаче, і я плачу. Треба твердішою бути, та не виходить.
– Пані Діано, а яка Ви людина?
– Ну, це нехай зі сторони хтось скаже.
– Та все-таки, яка у Вас найголовніша риса?
– Я делікатна. Для мене образити людину, навіть випадково, – дуже тяжко. Я мучусь, не знаходжу собі місця. І не має значення, хто ця людина, ким вона для мене є. Дуже шаную людей. Для мене найголовніше – нікого не образити, не зачепити якусь болючу струну.
– Виходить Ви не конфліктна людина? Тоді, як складалися ваші стосунки з владою?
– До мене добре ставились. Покійний директор філармонії говорив: «Покірне телятко дві мами ссе. Від прийомів відмовляється, нікуди не ходить, а звання їй дають». При владі я не лізла у вічі. Але відчувала, що до мене прихильно ставляться.
– Проживши таке яскраве життя. Ви, мабуть, дуже щаслива?
– Ну як вам сказати?.. З одного боку, щаслива, з другого – нещаслива. Рано чоловік помер, ще у 1980-му році. Переживаю, як хтось із близьких хворіє. А коли все гаразд – я щаслива. З чоловіком у нас була любов така, майже висока. Коли його не стало, я залишилась сама. Одна. Тарасик приходить на ніч, як мені страшно.
– А ким був Ваш чоловік?
– Ми познайомились в музичному училищі, студентами. А коли одружились, він поступив на факультет журналістики. Потім працював на телебаченні, вів програму «Чиста криниця» про народну творчість. Мій успіх – це і його велика заслуга. Адже він «тягнув мене за вуха»! На конкурси міжнародні заставляв готуватись. Я була трохи інертна. Чого туди їхати? А він мобілізовував мене. Я йому за це вдячна. І вплив його на Тараса був дуже великим. Часом, бували ситуації, що треба було трохи Тараса посварити. Коли я починала виховувати, Тарас говорив: «Знаєш, ти не вмієш. От батько, – це зовсім інше, він вміє. А ти – ні».
– І що, часто траплялись ситуації, в яких необхідно було тверде батьківське слово?
– Та ні, не часто. Пам’ятаю, гралися діти у дворі в футбол, і м’яч залетів у вікно. Всі розбіглись, заховались, один Тарас залишився. Приходить тьотя Маня і питає: «Хто розбив?». «Я», – відповів Тарас. «Нехай тато прийде і вставить». Прийшов чоловік, а вона говорить: «Не свари дитини, ти забув, як сам вибивав ці вікна?» От і не сварив.
Взагалі, Тарас дуже переживав, коли робив якусь шкоду. Ще зовсім маленьким, як розбивав кружку, то навіть руки тремтіли… «Ну нічого, це ж випадково, чого ти переживаєш», – говорила я. «А вона ж була гарна», – так йому було шкода кружки. (Сміється).
– Будучи співачкою, маючи стільки знайомих і друзів-музикантів, чи бажали Ви такої долі своїй дитині?
– Я не хотіла, щоб він був музикантом: буде грати на якомусь інструменті, сидіти десь в оркестровій ямі. Це не приваблювало мене. А потім вже люди сказали, що такий здібний хлопчик, і як його не віддати в музичну школу. Ми й віддали. Спочатку на фортепіанний відділ, а потім на хормейстерський. Я навіть не знала, що він співає, вірші пише. Сидів ночами, ліхтарик брав, напинався ковдрою і писав. Поки батько не засік його: «А що то за письменник сидить і пише?».
Я не раз просила: «Давай послухаю, як ти співаєш». А він відповідав: «Ну та так, ще вчить мене почнеш». Перший раз послухала його на концерті в Палаці «Україна» і здивувалась. Він тоді був в 11-му класі. Коли вчився в нас тут, в консерваторії, я поцікавилась у викладачки, який у нього голос. Вона відповіла, що бас. Я здивувалась: «Тарасе, невже у тебе бас?». А він відповів: «Це дивлячись, під кого я співаю, кого наслідую. Якщо тенора – то тенор, якщо баса – то бас».
– Як Ви ставитесь до творчості сина? Вас проймає гордість, коли чуєте позивні радіо і звучить пісня «Україна»?
– Ну а як же. Мені надзвичайно приємно. «Україну» Тарас написав ще до перебудови, але її не дозволяли співати, і «Пісню про Пісню» теж. Зараз найбільше проймає мене «Я професійний раб». Там самі вірші такі, що волосся дибки піднімається. І взагалі, я плачу, коли подобається якась його пісня.
– У вас є внуки, ви щаслива бабуся?
– Так, у мене дорослий внук аар’ян, син Тараса. У нас прекрасні стосунки. Ми друзі. І взагалі, я дуже люблю спілкуватися з молодими, тоді відчуваю і себе молодою.
– А як же проблема поколінь?
– Та ніяк. У творчих людей цієї проблеми нема. Їх об’єднує творчість. Нещодавно була в гостях у своєї приятельки, то потім її зять говорив: «Я навіть не відчув, що Діана Гнатівна старша за мене. Так було цікаво». Я люблю спілкування, гарну компанію. Люблю, як до мене приходять гості. Часто бувають брат, сестра, племінники, – всі вони живуть в Києві. Намагаюсь приготувати щось смачненьке, святкове, щоб їх пригостити.
– І вони хвалять господиню?
– Хай би не похвалили, то я б їх побила. Але деколи так стомлююсь, що не хочу нікого бачити. Їду на дачу. Там немає нікого. Моя хата – сама крайня. Стоїть над Дніпром в горах. Там дуже гарно. Поруч прекрасне озеро, не треба й Швейцарії. Тут я ховаюсь від усього.
– Сталось так, шо на схилі літ Ви зустріли переломний в суспільстві етап. Вам подобається теперішній час?
– Чого б він мені подобався. Радісно за те, що є незалежність. Бо я і в «живому ланцюгу» стояла, щоб часом не перервався, і ночами під Верховною Радою, і в голодуванні брала участь. Але ми сподівались на інше. Нас просто обманули. Хто був нагорі, той кредитів понабирав мільйонних, забезпечив себе і своїх дітей. Я не проти багатих людей. Та коли це обман, злодійство, неповага до людей…
Але нічого, надія залишається, надія помирає останньою. Будемо надіятись. І я працюю. Працюю не як попало, а віддаю все серце, всю душу. Та, як і скрізь, не завжди платять, хоча не забувають. Президент вітає мене з Днем народження. Навіть сюди, в консерваторію, квіти приносили. Я не можу сказати, що про мене забули. Але коли пенсія 49 гривень, то це якось впливає не дуже добре. Моя двірничка каже: «Діано Гнатівно, у мене більша пенсія, як у Вас». Бо вона учасниця війни, і в неї на кілька десяток більше.
– То, можливо, Ви думали, шо краще було б жити в іншій країні, де б належно оцінили Ваш внесок в мистецтво?
– Боже упаси! Ви що! Як це так! Я стільки тут пережила, але не уявляю свого життя більше ніде. А що я зробила для українського мистецтва? Не знаю. Хай інші про це говорять. Я просто все життя співала і намагалась людям радість принести….
…Ми сиділи в звичайному консерваторському класі, де є одне крісло без спинки, замість письмового столу – стара учнівська парта, двері тримаються на «чесному слові». Та, напевно, це все не так важливо? Головне, хто вчить, який майстер, яка людина. Але в нашій країні, виявляється, не має значення й це… Тому ми говорили, як дві звичайні жінки: не про славу і велику, значиму роль, а про життя… Тільки голос моєї співрозмовниці видавав те, що це – майстриня найвищого рівня. Її мова – мов пісня: лилась плавно й легко, переходячи від яскравого форте до ніжного, як шелест листя, піано… А часом це була й справді пісня.
Розмовляла Тетяна Долішна, Тернопільська Липа
