Своє 30-річчя нещодавно відзначив дитячий ансамбль танцю «Сонечко». Урочиста імпреза відбулася 15 травня у ПК «Березіль». Колектив працює у напрямку розвитку та пропоганди народних фольклорних танців у Тернополі. Втім, виступи його виконавців не обмежуються лише кордонами нашого міста. Учасники «Сонечка» є переможцями всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Керівником дитячого аматорського ансамблю дитячого танцю є Зінаїда Бирда. Жінка більшу половину свого життя присвятила танцювальному мистецтву.
А вже понад 20 років свої навики вона передає молодшому поколінню. Як розпочиналась танцювальна кар’єра тернопільського хореографа українських фольклорних танців Зінаїди Бирди – про це в інтерв’ю “Тернопільської липи”.
– Як відбулось Ваше «знайомство» з танцями?
– Мабуть з моїм першим кроком у перший клас тернопільської школа № 12. Ще ученицею я завжди була активною учасницею танцювального гуртка. Додатково відвідувала заняття танців Людмили Попової у будинку «Будівельник». Якось у другому класі моя перша вчителька запропонувала заповнити анкету, де містилось запитання: “Ким ти хочеш бути?”. Я без вагань відповіла: “Вчителькою танців”. Під час випускного вечора мені віддали цю анкету, яку досі зберігаю як реліквію.
У 1981-1984 роках навчалася у Теребовлянському училищі культури, а у 1988 році закінчила Київський інститут культури ім. О. Корнійчука. Під час навчання в інституті підробляла в двох школах. Саме тоді почала викладати хореографію та вперше вести танцювальний гурток.
Недаремно кажуть, що студентські роки – це найкраща пора, а тим паче, якщо навчатись у закладах, де постійно відбуваються концерти, гастрольні поїздки. Тому вражень після навчання вистачає. Часто, навчаючись у Києві, ми виступали разом з ансамблем ім. П.Вірського на різноманітних ювілейних концертах, зокрема в ПК «Україна», що вважалось престижно. На одній сцені з нами завжди поруч знамениті артисти. Ми неодноразово сиділи за одним столом в гуртожитку інституту з Назарієм Яремчуком.
Запам’ятались і поїздки в Середню Азію. Це були гастролі на 2 місяці. З міста в місто ми переїжджали поїздом, який називався « Комсомолець Узбекистану». Вражаючою була сама атмосфера в поїзді, який нагадував вишуканий номер готелю. Там були комп’ютерний вагон ( в ті часи ми комп’ютерів та ігрових автоматів ніхто не бачив), вагон для дискотеки з чудовими світловими ефектами. У Києві по студентських квитках нас пропускали на всі концерти, які проводили у cтоличному палаці культури, та на вистави усіх театрів (це для того щоб ми набиралися досвіду).
Після здобуття вищої освіти приїхала в Тернопіль до батьків, де і залишилась жити. Свого часу працювала методистом з хореографії у районному будинку культури смт. Великі Бірки. Там навчала танців дві групи малих дітей, паралельно працювала у Будинку школяра Великих Бірок. А у 1991 році покійні Анатолій та Олександра Поліщуки запросили мене викладати мистецтво танцю у ПК «Березіль», де працюю дотепер. Спершу я вела підготовчі групи, а згодом – основний склад ансамблю “Сонечко”. Тож з 30-річним ювілеєм ансамблю співпадає ще одна дата – 20 років моєї роботи у «Березілі».
– Хто був головним викладачем танців?
– Вчителів у мене було багато. Але найулюбленішими, які назавжди залишили слід у моїй пам’ яті, – це викладачі училища культури, які по-материнськи ставилися до нас тоді ще дуже ще юних. Зокрема, Галина Гордій та Галина Александрович. Викладали на той час в училищі Анатолій та Олександра Поліщуки. А професійні навики роботи з колективом я здобула в «Березілі» від Анатолія Поліщука. Він вчив мене не лише як працювати з дітьми, а й “клеїти” фонограми, оформляти необхідні документи, поводитись з дітьми під час поїздок, створювати сценічні образи.
– Чи легко знаходите спільну мову з дітьми?
– Cкоріше, інколи не можу знайти спільної мови з батьками. Та це буває на першому році навчання дітей , коли батьки ще не знають всіх нюансів моєї роботи з колективом. Найважчий період, коли у дітей починається перехідний вік. Вони хочуть самовиразитися, але інколи не найкращим чином. У цей час важко втримати дисципліну, особливо коли колектив великий, як у нас – основний склад налічує 57 учасників. З маленькими вихованцями набагато легше працювати: на уроках вони ведуть себе тихо і дивляться своїми оченятами на мене як на бога. Загалом, як каже педагогіка, до кожної дитини треба мати підхід.
– Пригадайте курйоз, який з Вами трапився на сцені під час виступу?
На одному із новорічних заходів «Ялинка міського голови» наші маленькі діти танцювали танець сніжинок. Я ж повинна була станцювати соло у ролі заметілі. На початку номеру під швидку музику я вибігла на сцену і почала кружляти в білому платті із широкими рукавами. Все було б чудово, якби не курйоз. Як тільки я почала танцювати, зрозуміла, що нічого не бачу. Хлопці, які підсвічували сцену, для кращого ефекту виключили світло на сцені та в залі , і одним «променем» підсвічували лише мене. Я опинилася в невеличкому колі світла і бачила лише підлогу. Діватись було нікуди, «заметіль» , тобто я, крутилася далі, торкаючись ногою подіуму. Кульмінаційний момент відбувся, коли я вибігла на місточок , який знаходився над оркестровою ямою. Я кружляла на одному місці і раптом мене обійняв страх: мені було невідомо, чи я стою обличчям до глядачів, чи спиною. Коли опустила очі вниз, зрозуміла, що впаду в оркестрову яму. Відтак, зробила красивий жест рукою і стрибнула в яму. Приземлилася професійно, неначе за сценарієм. Опісля, у моїй голові промайнула думка: чи відчинені двері, щоб я могла вийти, адже в мене за кулісами діти. Шок був неабиякий. У коридорі мене зустрів директор і запитав: «Зіно, як у режисера міг з’ явитись задум, аби ти стрибнула в оркестрову яму? Слід було би хоч якісь спортивні мати підстелити, там же підлога дерев’яна. Ти знаєш який звук був?». Потім ми ще довго сміялися разом із співробітниками, згадуючи цей випадок.
– Як відпочиваєте?
– Люблю ходити в театр, а також готувати смачні страви, які вдаються мені дуже швидко. А подорожі для мене – це святе. Обожнюю походи в ліс, навіть більше, аніж поїздки на море.
Юля КВІТКА
