Добре знаного карпатського мольфара, чудового дримбаря Михайла Ничая не стало серед живих. Чоловіка жорстоко вбили, зарізавши у власному помешканні. Наразі офіційних причин трагедії не повідомляють, тому невідомо кому міг завинити знахар. Аби більше пізнати Михайла Ничая, «Тернопільська липа» публікує матеріал журналу «Здоров’я жінки» №2 (8) 1999 року, де мольфар поділився власними секретами гри на дримбі і розповів, що у собі криють «інтимні» звуки цього гуцульського органу .
Дідусь із в’язкою дримб, нанизаних на мотузок, губився в людському тлумі. Гомінкий базар у Кутах, що ряхтів більше турецьким лаштям, як гуцульськими ліжниками, поглинав ледь чутні мелодії, які награвав літній дримбар. Того дня на велелюдному ярмарку старий майстер продав “аж” дві власноруч зроблені дримби. Їх купив заїжджий журналіст як “екзотичну” пам’ятку про оспіване народними піснями гуцульське містечко Кути. “Та чому, – роїлися йому думки, – побачене так мало в’яжеться з тим, що уявлялося? Чому споконвічно гуцульська дримба виглядає тут, наче приймачка?”
“Підніміться в гори, – порадили йому, – тут, у долині, занадто багато гріха назбиралося, а там на верхах гуцули ближче до Бога…”
Горяни, назагал, живуть бідніше як мешканці долин. Розкішна, але сувора карпатська природа не надто сприятлива для вигідного господарювання. Буває, тутешнє життя більше нагадує боротьбу за виживання. Здавалося б, у цьому, як кажуть самі гуцули, Богом і людьми забутому краї, не до пісень. Та вслухаймося у тишу погідної карпатської днини.
У селі Верхній Ясенів, що на Верховинщині Івано-Франківської області, відзначають свято Юрія. Змієборець Юрій – то чи не найбільше шанований гуцулами святий. Він – покровитель “маршини” (худоби), цебто найбільшого в горах багатства. Саме на його празник (6 травня) розпочинається “літування” – випас худоби на полонинах. Від його ж дня на гуцульських оборах починають вигравати музичні інструменти. А до цього свята на “музикування” під відкритим небом суворе “табу”: як би не образити духів-покровителів.
Прошкуючи Ясеновом (село тягнеться над рікою Чорний Черемош), не перестаєш дивуватися: то з одного, то з другого обійстя долинають горянські мелодії. Фактично, кожна сільська сім’я має свого музику: чи то 14-літнього хлопчура, чи 70-річну бабусю, а то й сам статечний газда бере до рук “сопівочку-денцівочку”.
А я дримбу купувала
Та й боса ходила,
Щоби дримба грала й грала,
Я ся не журила –
свіжий карпатський вітерець доносить раптом дружний спів із ошатної гуцульської споруди. Цікавість бере гору над ніяковістю, і ноги самі несуть простісінько на чиєсь гомінке свято. Картина, яка відкривається очам у сільському музеї, змушує засумніватися в реальності побаченого. У світлиці, сповненій мерехтінням пишних народних строїв, – якесь містичне священодійство. Занурені в дивний стан напівтрансу, люди різного віку, в основному жінки, виграють на мініатюрних “гуцульських органах”:
Хто на дримбі вміє грати –
Того люблять гори,
Бо та дримба як Карпати –
З вітрами говорит.
Мимоволі напрошується порівняння з прадавніми молитовними чуваннями далеких наших предків. Мабуть-таки неспроста індуси, з якими тисячі літ тому праукраїнці були одним народом, дотепер виконують на дримбах свої священні молитви – мантри.
Утім, дримба відома багатьом європейським та азійським народам. Знали її колись і на Сході України, де називали “виграною”. Та все ж ніхто так не розвинув музичних властивостей дримби, як українські гуцули.
Унікальний народний фолькльорно-етнографічний ансамбль дримбарів “Архаїчні струни Черемоша” – яскраве тому підтвердження. Скоро 35 років як існує цей самобутній колектив. У 1964-му його заснував і дотепер залишається душею ансамблю – карпатський самородок, музика і народний цілитель Михайло Ничай. Проте в Карпатах його більше знають як “діда Ничая”.
Свою першу дримбу цей славнозвісний верховинець власноруч виготовив ще 1941 року. Тоді у зв’язку з воєнними подіями занепало промислове виробництво дримб, які “сталювала” Чехія. А по війні пішло на спад і загальне гуцульське захоплення цим архаїчним інструментом. “Я постановив собі, – ділиться спогадами Михайло Ничай, – за будь-яку ціну зберегти в Карпатах дримбарство. Тому виробляв дримби і продавав за копійчану ціну у празникові дні біля церков. Думав, що таким чином затримаю інструмент в побуті”. Та цей шлях виявився малоефективним – дримба дедалі більше виходила з ужитку. Тоді-то й народилася ідея ансамблю.
“Чому на дримбах грають переважно жінки? – замислюється на хвилю колоритний дідусь. – Нема в Карпатах другого інструмента, який би мав таку чутливу, ніжну жіночу натуру”.
“Дримбі можна довірити і смуток, і жаль, розвіяти самотність”, – доповнюють свого навчителя ясенівські господині. Жіночки з традиційними гуцульськими іменами, оті спрацьовані у коловороті гірських буднів Василини, Параски, Марії свято переконані: “Доки годні будемо ходити – доти будем грати”.
Колись, за старих часів, охоче розповідають учасники ансамблю прибульцеві, – дримба була єдиною розрадою для дівчат, котрі залишалися на господарстві у ярмаркові дні. Батьки вибиралися ярмаркувати не на день чи два, бувало затягувалася ця оказія надовго. Власне у ті ярмаркові дні зароджувалися по гуцульських селах далекі предтечі дримбарського ансамблю. Річ у тім, що свою молодь горяни виховували у строгій пуританській моралі. Навіть до церкви гуцульська дівчина не мали права йти сама – обов’язково з матір’ю. Тому, коли старше покоління вибиралося до міста, хлопці й дівчата збиралися в котрійсь хаті на краю села і влаштовували потаємні вечорниці. Аби трохи розважитися – гуртом пригравали собі на дримбах, делікатних інструментах, звуки яких годі почути знадвору. З часом дримбу почали використовувати троїсті музики. Зараз у горах знають специфічно дримбарські мелодії: бабатки, маслієва, максиманчукова, шляхівська. Переважно такі назви – то пам’ять про невідомих нині “композиторів” з народу.
Файно бути музикою,
Файно дримбувати:
Дивитисі за любкою
І для неї грати.
Нині верховинські музики використовують дримби трьох типів: басову, середню (“на голос чоловіка”) та високу (“на голос жінки”). Зовні інструмент видається досить-таки простеньким: металева підківка із тоненькою пластинкою посередині – “дмухай і грай”. Та навряд чи вдасться добути бодай якісь звуки із дримби тому, хто не навчився з нею обходитися.
“Дримбу непросто настроїти і, навпаки, дуже легко вивести з ладу, як і чутливу жінку, – не без гумору відкриває секрети дримбарського мистецтва дід Ничай. – Майстер, який виготовляє цей інструмент, повинен володіти феноменальним музичним слухом”. Раніше жінки навіть носили “ніжну” дримбу за пазухою, між грудьми, де їй ніщо не могло зашкодити.
“Інтимний, лагідний звук дримби, який серце крає, – впевнений цілитель Ничай, – дає людині не тільки естетичну насолоду, але й відчутне полегшання при різних хворобах”. Гра на дримбі, вважають у горах, то свого роду музикотерапія. Добираючи висоту і частоту звуку, можна впливати на певні нездорові органи тіла. А при потребі, таким специфічним способом можна підлікувати й душу людини, вплинути на її загальний емоційний стан.
“Хочете вірте, хочете ні, – підсумовує празникову бесіду дід Ничай, – дримба – то гуцульська “антена”, яка в’яже людину з безконечним космосом. То воістину чарівний музичний інструмент, який дає людині можливість піднятися на душевну висоту”.
Ростислав Крамар
