Тернополянка Віра Стецько перетворила власне помешкання на справжнісінький музей. Жінка впродовж 30-ти років колекціонує старожитності та предмети домашнього вжитку, кухонне начиння і навіть стародавні українські строї.
– Для когось ці речі – звичайнісінький непотріб, якому місце на смітнику, втім для мене – справжня знахідка, – каже господиня. – Вважаю, що ми повинні дуже бережливо та з величезною пошаною відноситися до речей наших прапрадідів, саме у такий спосіб ми не лише зможемо зберегти самобутню культуру, а й пронести крізь роки генетичний код наших предків. Колись усі предмети, які оточували людину були зроблені власноруч із природних матеріалів. А це особлива енергетика, яка несе у собі позитивний заряд та одухотворення. Коли беру до рук бабусину подушку виткану із льону чи старий рушник, відчуваю особливе тепло. Такі речі гріють душу та створюють особливий настрій.
Таємниця бабусиної скрині
Пані Віра – мистецтвознавець, працює завідувачем відділу науково-просвітницької роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Напевне щоденна робота з прекрасним, надихнула її на те, щоб створити свій домашній міні-музей. Втім, жінка зізнається, що ще змалечку захоплювалася мистецтвом та особливо цінувала речі зроблені власними руками.
– Ще й досі у пам’яті виринають спогади про бабусину глиняну хатину в селі, – згадує Віра Стецько. – До свят бабуся чепурила оселю вишитими рушниками, які вішала на образи, що стояли на покутті, на ліжка стелила нові виткані покривала та вишиту скатертину на скриню. Усі ці речі я зберегла й досі. Ось, це бабусина подушечка – протягує мені – подивіться на полотно, воно конопляне, не зрівняється із жодною найкращою сучасною тканиною. А може це лише для мене так… Пригадую у світлиці бабуся тримала велику скриню, яку купили їй батьки для посагу. Скриня різьблена, всередині має невеличку шухлядку. Бабуся завжди ховала там якийсь згорток замотаний у хустку. Я ніколи не запитувала про нього, адже відчувала, що там вона зберігає щось дуже дороге її серцю. Коли бабуся померла, скриню я забрала до Тернополя. Саме там я вперше доторкнулася до бабусиної таємниці. У згортку були червоною стрічкою перемотані дідусеві листи, які він висилав з Канади. Ще у перші хвилі еміграції, десь у 20-30-х роках минулого століття, він подався за кордон у пошуках кращої долі. Дідусь вже так і не повернувся, а бабусі не вдалося виїхати з України. Отож усі ці роки вони «спілкувалися» листами, а з приходом радянської влади їм і цю радість заборонили. Пам’ятаю бабуся сідала коло печі й довго перебирала згорток. Кожен лист розпочинався зі слів: «Моя дорога ластівко», а закінчувався: «Бережи себе і дітей». Коли перечитую їх, на очі завжди накочуються сльози. Якось мені вдалося побувати на дідусевій могилі, звідти я взяла грудку землі, яку розсипала на бабусиній могилі. Хотіла у такий спосіб їх знову з’єднати.
Душі нема…
Із бабусиних пожитків пані Віра забрала дерев’яні прялки, веретена, праник, рубель старі праски, а ще багато вишиття.
– За старими скатертинами, сорочками та покривалами доглядати досить непросто, – зізнається колекціонера. – Сучасні засоби для прання для них звичайнісінька «смерть», використовую лише господарське мило, обов’язково перу вручну і у прохолодній воді. Щоправда дехто користується машинками-автомат, я на таку сміливість не наважуся ніколи.
Віра Стецько дуже пишається своєю колекцією старовинного посуду.
– На нашій вулиці жила тітка Лукерка, – розповідає жінка. – Вдома у її світлиці висіли дуже гарні тарелі ще за часів Австро-Угорщини. Завжди, коли я заходила до неї в гості, не впускала нагоди помилуватися ними. Якось попросила батька, купити мені ці тарелі. Хоча батько був бухгалтером, однак у душі залишався мистецькою натурою, відразу згодився на мою авантюру. На щастя тітка Лукерка погодилася ваіддати тарелі за два рублі. Нині вони прикрашають мою кухню.
Окрім того, у пані Віри багато глиняного посуду. Є ціла колекція чорнолощинської кераміки з Гавареччини (село на Львівщині – авт.), а також роботи Тернопільських гончарів, серед сучасних роботи Василя Бардачевського. Втім, найбільше жінка пишається колекцією посуду з чорної глини. Колекціонерка розповідає, що тепер вже майже не залишилося майстрів, які б працювали у цій техніці.
– Взагалі я вважаю глину унікальним матеріалом, – каже Віра Стецько. – Їжа у глиняному посуді набагато смачніша, а ще довше зберігається гарячою, глина має властивості утримувати тепло. На Святвечір я завжди готую 12 страв і обов’язково накладаю їх у глиняний посуд, це створює особливу атмосферу та додає особливої святковості. Щодня ми п’ємо каву в філіжанках з чорної глини, тоді кава має особливий смак.
«Ось глечики-двійнята», – дістає із полиці. « Колись жінки клали туди борщ та кашу, накривали дерев’яними кришками і відносили чоловікам у поле. Один, бачте, надщерблений, дістався у спадок від однієї моєї приятельки».
Свою колекцію Віра Стецько завжди поповнює відвідуючи різноманітні ярмарки. Саме там, за словами жінки, справжня «скарбниця» виробів народних ремесел.
– Де б не була, завжди навідуюся в антикварні магазини, – зізнається пані Віра. – Дуже гарні такі крамнички у Львові. Багато речей дарують друзі, які знають про моє захоплення. Чоловік теж підтримує моє хобі і навіть допомагає доглядати за моєю колекцією. Також саме завдяки йому в нас вдома з’явилися антикварні меблі. Якось чоловік приніс додому старовинну шафу, яку вже один актор хотів викинути на смітник. Чоловік її відреставрував і тепер ми складаємо туди одяг. Також від актора Дмитру дісталися дерев’яні крісла 18 століття. Чоловік, окрім того, що відомий тернопільський художник, має ще один талант – виготовляти дерев’яні меблі. Сам змайстрував двоспальне ліжко, полиці для книжок. Вдома у нас все витримано «ретро» стилі. Хто вперше заходить до нас у гості, завжди захоплюються. Мені дуже подобається жити серед старожитностей, ніколи б вдома не зробила «євро». У таких оселях почуваюся незатишно, усе дуже гарно, як в дорогому мебельному салоні, але душі нема.
Тетяна КУЗІВ
