Ось і весна. Причому не «майже», а справжня – і за вікном, і на календарі – 1 березня. А яка вона наразі? Однозначно, вітряна, бо вже надто сильно хитаються гілки високого горіха у дворі. А вийшовши на вулицю, відчуваєш, що повітря ще зовсім таки і не тепле, а різке і колюче. Вітер кидає в обличчя жмені пилу, а від різких поривів, що чатують за рогом будинку, на очах виступають сльози. Але сонце все таки вже очевидно весняне, бо яскраве, відверте, повне сил і завзяття – світити, гріти, пробуджувати. Після практично трьох місяців сірості тернопільського неба, коли місто було наче придавлене низькими хмарами, висока чиста блакить аж дивує, виглядаючи шалено незвично.
Та й взагалі – сприйняття оточуючого якесь нереальне. Більше того, навіть тривожне. Можливо, такий ефект спричиняє той шквалистий вітер, що шарпає балконами, дашками, деревами, закручує воронками пил на тротуарах, підіймає у повітря старі поліетиленові пакетики, папірці та інше дрібне сміття й створює далекий тривожний шум, на який хочеться обернутися і перевірити, що ж там відбувається – дощ іде, літак летить чи десь від будинку дах відривається і його бляшані клапті з гуркотом падають додолу. Чи всьому виною сліпуче, від якого ми всі вже встигли відвикнути, сонце, що так настирливо заглядає в усі шпаринки, наче хоче проаналізувати, з’ясувати, – що ж тут відбувалося у нас, поки його не було так довго. І стає навіть незручно від такої безцеремонної інспекторської перевірки. Хоча, чого тут соромитися, адже ніби й нічого такого особливого ми не робили: жили, прокидались, натягали на себе купу теплих речей, не забуваючи про вовняні шкарпетки, ходили на роботу і на навчання, часом дозволяли собі довше поспати в неділю, повозитися на ковзанах кригою замерзлого ставу, скуштувати глінтвейн на різдвяному ярмарку на Театральній площі, зліпити сніговика на подвір’ї… Але під пильним сонячним поглядом, та ще й коли вітер так нахабно трусить за плечі, очікуючи на якусь більш конкретну відповідь, чомусь хочеться опустити і вибачатися, – не встигли, не хотіли, не зрозуміли, не старалися. Хоча чому “не старалися”, чому “не хотіли”?! Хотіли! Всього потроху хотіли – тепла, любові, побільше часу на себе та близьких, побільше можливості побути подовше з тим, кого любиш.
І тут, наче відповідаючи на всі ці думки та тиради, сонце обнадійливо моргає, затуляючись білою хмаринкою, мовляв, «Що це ви тут таке собі надумали!? Все добре. Просто чудово! Життя продовжується! І у вас вже – весна, яка розпочалась, настала, прийшла, прилетіла на крилах вітру! Та й вітер цей – цілком нормальний і зовсім не страшний. Просто весняний, свіжий, енергійний, вітер змін – змін погоди, сезону, часу, ритму життя!
Олена Лайко, “Тернопільська Липа”
Фото автора
