Серпень – особливий місяць. Триває справжнісіньке літо, якого ще в принципі навіть багато, але вже зовсім інше. Воно ще сповнене атмосферою липневої спеки, але вже приправлене вечоровою прохолодою вересня, воно ще повільно-солодке, як кавуновий сік, що тече по рукам аж до ліктів червоними патьоками тепла, але вже пахне м’ятно-осінньою свіжістю, немов стримано-зелений мохіто, який ще подають на відкритих терасах вуличних міських кафе в контексті «літнє меню». І небо серпневе – просто неймовірне, високе, блакитно-синє, з прозорими білими хмаринками. Його синь кортить спробувати на дотик, наче розтираючи пальцями пастель на акварельному папері, легко черкаючи пучками об його шорсткі виступи.

Серпень хочеться набирати великою ложкою вражень, аби вдосталь насититися, навіть про запас, з огляду на довгу зиму, аж до наступного серпня, його смаками і запахами – кавунів, динь, меду, солодких літніх яблук, соковитих оксамитових персиків, сизувато-синього домашнього винограду, вареної молодої кукурудзи, рожево-червоних матових, справжніх з грядки помідорів «Волове серце».

Серпень гріє, огортаючи млосним денним теплом, як вільний широкий накинутий на плечі светр, сплетений на грубих спицях із пряжі, зсуканої із сріблястої летючої павутини та золотисто-білих, випалених сонцем соломинок, і узори на ньому такі дірчасті, що вечірні протяги з легкістю гуляють його рукавами та полами, однак це вже таки светр, у який можна й закутатися, якщо вночі вже зовсім похолоднішає.

Серпень пахне теплим сухим сірим пилом, вистеленим вздовж тротуарних бордюрів, болотяною затхлістю озерної води, яка полюбляє «цвісти» в серпневу спеку аж до проливних осінніх дощів, гладіолусами та жоржинами, які не мають власних яскраво виражених квіткових ароматів, але тонкі нотки їхніх пелюсток та листя так ненав’язливо нагадують про Перше вересня і Свято шкільного дзвінка.

Серпень просить хоч на деякий час відкинути нагальні справи і романтично запалити у садку ліхтарики, накрити біля будинку круглий стіл з білою мереживною скатертиною, подати чай з яблучним пирогом і згадувати літо, яке ще не закінчилося, але за яким уже хочеться почати сумувати.

Олена Лайко, «Тернопільська Липа»

Фото автора