Співачка Ірина Борисюк впевнено і яскраво увірвалась в український шоу-бізнес із тієї самої миті, коли глядачі вперше почули її голос у вокальному талант-шоу «Х-Фактор». Почули, побачили і полюбили, – прийняли всім серцем та душею за щирість почуттів, які вкладала у кожну пісню, за глибину й неординарність таланту. Як зізнається сама Ірина, «Х-фактор» став для неї другим днем народження, адже завдяки участі у цьому шоу вона наче заново народилася.
Ірино, який найголовніший висновок ти зробила для себе після проекту?
Я прийшла до висновку, що в житті – на все свій час, причому, як там «вгорі» написано, коли «воно» має бути, тоді й буде. А ще вкотре переконалася: те, що з нами трапляється – добре чи погане, треба сприймати за потрібне й завжди сподіватися на краще.
Загалом, від ефіру до ефіру я, напевно, в собі шукала якийсь власний «х-фактор» -хотіла переконатися, що в мені таки щось є. Насправді, до шоу в мене була дуже занижена самооцінка, причому, настільки, що я постійно задавала собі запитання «Що я роблю на цьому проекті?». Але потім, коли
бачила зі сторони інших учасників, починала розуміти, що не настільки гірша за них, і Бог мені дійсно дав можливість співати. А те, що я досі нехтувала цим, не вірила у власні сили, в свій потенціал, було помилкою. Отже, поступово шоу додавало впевненості в собі. І зараз я вже навіть можу сказати, що той особливий «х-фактор» у мені є!
Але шоу закінчилося, і що було далі?
Чесно кажучи, сама постійно себе запитувала під час проекту: «Іро, а що далі?». Одразу після фіналу я дуже розчарувалася і навіть сказала, що співати більше не буду, – навіть страшно стало брати до рук мікрофон. І поїхала додому, до Тернополя. Це було тридцятого грудня – на мій День народження, – мені якраз виповнилося 33 роки. Але коли в Тернополі вийшла на перон і побачила натовп людей із кульками, квітами, що мене зустрічав, була надзвичайно вражена: мої учні, яких вчила в музичній школі, близькі і навіть зовсім незнайомі люди, які підходили привітати, помітивши мене. Я в той момент відчувала себе практично Софією Ротару, не менше. І саме тоді зрозуміла, що все, здобуте за час шоу, не можна так просто залишити. Треба прийняти для себе все, що сталося зі мною на відрізку життя, присвяченому «Х-Фактору», і не зупинятися на цьому. Тому на чергове власне запитання «А що далі?», я відповіла: «Працювати, співати, робити свої пісні, щоб потім на подальших таких шоу «Х-Фактор -3, 4, 5», їх виконували учасники, як ми -чиїсь. Це тепер така моя мрія.
А якою саме співачкою ти себе бачиш, які пісні плануєш вибирати для себе?
Я б хотіла співати, висловлюючи те, що у мене в душі. Жодного тексту не візьму, якщо він буде мені «чужим». Мені б дуже хотілося, щоб кожна пісня, яку співатиму, відображала те, що у мене всередині. І нехай вона розповідатиме не про ідеальне чи якесь «правильне» кохання, але обов’язково буде історією з життя, щоб людина, яка її слухатиме, співпереживала тому, про що йдеться. Якщо вона навіть захоче поплакати від моєї пісні, і їй стане від цього легше, то це дуже добре.
Ірина Борисюк – телеведуча. Ти нормально сприйняла таку пропозицію чи вона стала для тебе якось мірою шоком?
Це був не стільки шок, скільки я просто відразу не погодилася, коли мені це запропонували. Я була категоричною: «Хочу їхати додому, дайте мені спокій!». Правда, чомусь всі на мою відповідь робили «великі очі», мовляв, про таку пропозицію: бути «в телевізорі» кожної суботи, щоб на тебе дивилися люди, кожен мріє, а ти відмовляєшся! Але я наполягала: «Ні-ні, їду додому, хочу знову бути просто вчителькою музики, на мене чекають учні, донька». І вже в Тернополі, після тієї пам’ятної зустрічі на вокзалі, коли я трішки отямилася, то зрозуміла, що не можна опускати руки, адже нічого такого поганого зі мною не сталося. Тому, коли до мене передзвонили й запросили на кастинг ведучої проекту «Танці із зірками», я таки приїхала і його пройшла. Насправді, бажаючих на цю роль виявилося чимало, але багато хто злякався прямих ефірів. Оскільки я не знала, що це таке, то особливо не боялася. Зате тепер, коли пропонуватимуть роботу ведучої в прямому ефірі, якщо буде така змога, навіть відмовлюся, бо вже знаю, що це! Спочатку думала: «Прямий ефір, – що тут такого, хіба ж я не була на «Х-Факторі», не виходила на сцену, не співала?!» Так от, як виявилося, співати і бути ведучою – це зовсім різні речі. Співати – для мене органічно, в радість, це «моє», а от вести… Коли мене після першого прямого ефіру «Танців.» запитали про отримані відчуття, відповіла: «Знаєте, я навіть не пам’ятаю, що говорила». Справді, в той момент була наче в якійсь «відключці»!
До речі, проект «Фермер шукає дружину», – це вже більше, так би мовити, «моє». В цій програмі я, очевидно, була такою, якою насправді є в житті, а от на «Танцях із зірками» мене хотіли бачити справжньою, поважною, «представницькою» ведучою. А я зовсім інша, тому й шоу «Фермер шукає дружину» виявилося для мене ближчим. А як буде цього року із проектом «Танці з зірками», ще не знаю, – може, навіть, й піду танцювати! В принципі, дуже цього хочу: а чому б за такий короткий час не навчитися?! Сергій Сосєдов це зробив, то чому б і мені не спробувати пройти таку школу?!
В багатьох людей, які спостерігають з екрану за перипетіями різних шоу, часто виникає запитання: все відбувається по-чесному чи за заздалегідь продуманим сценарієм?
Може, в авторів шоу і є сценарій, але для мне все, що відбувалося, було реальним і правдивим, – від приїзду до Львова, де пройшов мій перший кастинг на «Х-Факторі», до останнього прямого ефіру, коли я «вилетіла». Навіть потім, вже коли працювала ведучою, оголошувала результати, знаючи, що хтось вибуває з програми, намагалася не вникати в жодні сценарії й навіть не переконана досі, чи існують вони. Тобто, я – «чиста», відверта і сприймаю це так, як і телеглядачі. Для мене все – реально й правда. І ті, хто в це не вірить, нехай відважиться й сам спробує взяти участь. А то звикли говорити, що, мовляв, десь «там» треба заплатити, – жодної копієчки я ніде не платила. Просто купила квиток до Львова, а їхали ми з Ренатою (донькою ред.) взагалі з метою сходити в «Макдональдс» і ввечері – в оперний театр. Але так склалося, що в нашому вагоні було дуже багато співучого «народу», які поспішали на «Х-Фактор», і ми спонтанно вирішили теж спробувати. Потім на листочку писалися слова пісні, яку я колись виконувала в ресторані, й співалося на кастингу. Ніде нікому ніхто нічого не платив, не домовлявся, отже, для мене «Х-Фактор» був правдивим!
Спілкуючись на всіх цих шоу та проектах з величезною кількістю людей, практично незнайомих, яку ти для себе вибрала манеру спілкування, щоб було комфортно спілкуватися?
Я зробила такий висновок – якою є, якою була до «Х-Фактора», якою мене люди полюбили, такою я й буду, і не хочу змінюватися. А щодо якихось «секретів», то переконана: завжди треба бути відвертою. Я ніколи не боялася правди, – для мене це найголовніше. Навіть коли в чомусь хотіла змінюватися, дивилася на своїх колег і бачила, що в житті вони одні, а перед камерою – інші. І з цього зрозуміла, що для мене головне – не бути фальшивою, старатися не «грати», а залишатися самою собою.
Твоїй доньці Ренаті вже 11 років, які у вас із нею секрети в спілкуванні?
Як мама я строга, як сама себе називаю, – «деспот». Якоюсь мірою навіть не даю їй, як то кажуть, дихнути. Тобто, певну дистанцію донька відчуває в тому, що я – мама, отже, нічого «такого» собі не може дозволити. Разом із тим, вона знає, що слово «вибач» для мене багато значить. І якщо Рената й справді це розуміє, для мене дуже важливо. Але, разом із тим, я хочу бути такою мамою, щоб донька зі мною ділилася своїми думками, дівчачими секретами. Відчуваю, що про якісь такі моменти: хлопці, симпатії, вона ще соромиться зі мною розмовляти. Сподіваюся, що коли стане старшою, все зміниться. Загалом, думаю, що задля такої відкритості у стосунках, дорослим потрібно розказувати дітям випадки із власного життя, – про своє шкільне кохання, якісь цікаві історії, і тоді, мабуть, й дитині легше буде перед ними «відкриватися».
Якщо оглянутися на 15-20 років назад, як ти планувала своє життя, яким хотіла, щоб воно було?
Я взагалі дуже сімейна людина, тому всі якісь подальші плани насамперед пов’язувала із моєю майбутньою сім’єю. Звичайно, хотіла співати, здобувати професію, але не скажу, що тоді дуже вже прагнула бути на сцені. Мені, чесно кажучи, й справді хотілося бути вчителем. В принципі, я це спробувала, мені така робота подобається, і про цей етап у своєму житті зовсім не жалкую. А загалом, уявляючи майбутнє, завжди бачила себе домашньою жінкою-мамою: коханий чоловік, троє дітей, великий будинок з каміном… Про те, щоб, як то кажуть, вийти в світ, бути публічною людиною, навіть не думала.
Коли ти стикнулася з життєвими реаліями, як змінила свої пріоритети?
Але в якийсь момент, оцінивши все, що відбувається зі мною, коли щось не склалося в житті, зрозуміла, що нічого не роблю для того, аби було якось по-іншому. Це правда: я опустила руки і стала дуже-дуже слабкою. І тоді я прийшла до висновку, що мені треба бути сильною, щоб вижити! А коли в мене народилася донька, зрозуміла, що все маю віддавати їй і зробити з нею велику людину. Це досі в мене найвища, найбільша мрія, і я переконана, вона здійсниться, – великою людиною моя Рената обов’язково буде!
Як все зараз оцінюєш – добре ти робила чи погано?
Я добре робила. Настав такий час, коли я захотіла мати все, працювати: дві, три, чотири роботи – не важливо. Таким чином, в нашій сім’ї стала і за чоловіка, і за жінку. В моєму гардеробі практично навіть не було суто жіночого одягу, – якби в той час хтось побачив мене в спідниці чи сукні, однозначно подумав би, що у мене або доньки День народження. Отож, сила, яка в мені з’явилася, – це добре. Нехай я не завжди гарно виглядала, не витрачала вільний час на те, щоб, скажімо, піти в ресторан відпочити, попити кави, – я собі завжди знаходила роботу. Можливо, хтось подумає, що я таким чином свідомо «забрала» в себе, як кажуть, молоді роки, але це не так. Я хотіла, працювала, намагалася щось робити, і за це можу тільки себе похвалити!
Як ти вважаєш: кардинально змінювати життя варто?
Так! Треба просто не боятися змін. Можна жити тихенько, спокійненько, ходити на роботу, і все. Коли ж кардинально щось зміниш, це наче тебе посадили на електричний стільчик і добряче струсили, – дуже багато перевернеться в твоїй голові. Ти врешті подивишся на світ іншими очима і, може, навіть більше цінуватимеш те, що було. Я от свого часу бідкалася: дві роботи, важко. А зараз, після власних кардинальних змін, побачила в моєму житті до «Х-Фактору» дуже хороші моменти, які ціную і за чим навіть скучаю. Отже, коли кардинально щось змінюєш, то починаєш в житті щось більше цінувати.
Що б побажала молодим людям, які саме зараз будуть свої плани на життя, мріють про майбутнє?
Студентське життя – це час, коли треба бути, наче губка, яка все всотує у себе, отже, раджу брати від навчання і оточуючого все, що тільки можна, адже хто зна, які знання знадобляться в майбутньому. Разом із тим, необхідно вміти помічати позитивні, сонячні, яскраві моменти кожного дня вашого студентства, адже вони потім згадуватимуться лише з приємністю. Я розумію, що студентам хочеться все встигнути, – і вчитися, і щось підзаробити у наш непростий час, але потрібно шукати в усьому тільки позитив.
Щодо особистісних стосунків, то студентські роки – це вік, в якому все тільки починається: і дружба, і стосунки, і перші почуття, коли можна закохатися по вуха. Хоча краще таки намагатися дивитися на всі ці речі по-дорослому. Загалом, не треба боятися жити, дружити, закохуватися, і тоді все вдасться.
Олена Лайко
