Тернопільський науковець, викладач, політичний діяч Анатолій Вихрущ переконаний, що українець, який розправив плечі від гордості за свою приналежність до держави Україна, та ще й одягнув вишиванку, – надзвичайно велика сила. Він вірить у Тернопіль і жалкує, що наше місто поки що не стало кращим. Він, як і його батько, відомий поет і науковець Володимир Вихрущ, також пише вірші, де виливає всі пориви душі, думки і сподівання. 
Він іде у студентську аудиторію, як на свято, і вірить, що чимало радісних подій у нього ще попереду.
Доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри психологічних і педагогічних дисциплін Тернопільського національного економічного університету, голова крайової організації народного руху України Анатолій Вихрущ у проекті «Двадцять незалежних інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності України».
Пане Анатолію, чого, на вашу думку, найголовнішого, досягла наша держава за двадцять років Незалежності?
Є одне найважливіше досягнення і називається воно «Україна». Тобто, при всіх проблемах з керівництвом, «зачаруваннях» і розчаруваннях, моментах, пов’язаних із тим, що за межами України зараз маємо стільки людей, скільки не було, напевно, за всі роки, існує одне: Україна як держава є. І тому людина, яка наймитує по «закордонах», принаймні, має шанс повернутися на рідну землю і побачити державу, яка називається «Україна». Я думаю, що ми таки якось перетерпимо, переживемо недоліки, що зараз супроводжують наше життя, адже багато нарікань є, причому, цілком справедливих. Але найголовніше досягнення – держава Україна.
А який найважливіший досвід ми здобули за ці роки?
Ми ще раз переконалися, якими талановитими, роботящими, творчими є наші люди. Я люблю робити таке порівняння: коли приїжджаємо на наукові конференції, то ми, як правило, гірше одягнуті, не такі ситі, не такий блиск обличчя від надмірної ваги і «хімії», але коли вже українець добирається до трибуни і одержує право на голос, як правило, це звучить розумно, потужно, і тому сповнює душу радістю.
До речі, оскільки мав можливість спілкуватися з нашими людьми за межами держави, можу стверджувати, що українців мудрі господарі дуже цінують. В тому, певно, й біда наша, бо тепер вже іде політика запрошувати цілі сім’ї за кордон працювати. Виходить, що українців цінують по всьому світу, а от в рамках власної держави належним чином поцінувати не можуть.
Якщо говорити про здобутий досвід, то українці розкрилися, «випрямились», – у душі вони завжди, так би мовити, «стояли рівно», але, все-таки, Незалежність дала їм можливість розправити плечі. А море наших талантів! Візьміть будь-яку сферу: підприємництво, поезія, художники, і ви побачите, що «випрямлений» українець, який ще й одягнув вишиванку, – надзвичайно потужна сила.
Якщо говорити про події в історії України за останні двадцять років, які, на Вашу думку, відіграли найбільшу роль?
Перегортаючи сторінки, можна було б виокремити: це і проголошення Незалежності, і мільйони людей, включені в цю боротьбу. Пригадайте тільки Ланцюг Злуки, який з’єднав всю Україну… Звичайно, це також Майдан. Я не можу спокійно говорити про ті події. Думаю, хто один раз там був, хто співав «Ще не вмерла Україна», це назавжди з ним. Можуть бути різні думки, мовляв, щось не так далі покерували, і претензії до Віктора Андрійовича й не тільки до нього, але, мені здається, Майдан призвів до багатьох змін. Ви подивіться, скільки людей, навіть з опозиційного табору, заговорили українською мовою, що раніше було в принципі неможливо. По-друге, приймаючи сьогодні якісь рішення, навіть дуже непопулярні і антиукраїнські, «нагорі» завжди пам’ятають, що «таке» може повторитися. Тобто, Майдан як явище з точки зору психології ще не одержав навіть належного поцінування, – не так політика, як просто досвід, що люди можуть вийти і сказати «ні».
Отже, проголошення Незалежності, українська Конституція, Ланцюг Злуки, Майдан, – це ті знакові події, які будуть вивчатися. Але, звичайно, на індивідуальному, місцевому рівні, кожен може вибудовувати якісь свої ланцюжки таких основних моментів.
Тернопіль, на вашу думку, за двадцять років як змінився, яким був і яким став?
Якщо говорити про Тернопіль, а я дивлюся на нього трошки збоку, бо все-таки центр всесвіту для мене, душа лежить в Августівці Козівського району, звідки родом, то, проживши в Тернополі сорок років і приклавши ті сили, які міг прикласти, мені здається, що Тернопіль як місто не став кращим. Колись в одному з кінофільмів прозвучала фраза, що Росії після Петра Першого на царів не щастило… Так і тут. Наша біда і десь уроки на майбутнє полягають у тому, я пригадую слова батька, що на вісімдесят відсотків успіх підприємства, успіх економіки залежать від керівника. Це трошки жорстка цифра, але, насправді, підписання відповідних угод, стратегія і все інше все лежать на плечах тільки керівництва…
Тернопіль поки що не став кращим. Він був чистішим, зеленішим, і ще довго треба розбиратися, як так трапилося, хто від цього виграв (виграло, звичайно, кілька ділків, які збагатилися), але в Тернополі успішно «поклали на грунт» усю промислову базу, а взамін нічого не запропонували. Колись перед приїздом сюди Ющенка я говорив, що у нас туризм можливий тільки один – екстремальний… нашими дорогами. Тобто, трагедія міста полягає в тому, що воно ще не стало туристичним центром, і свої позиції як промисловий, якщо не центр, то «центрик», де молодь, принаймні, могла мати роботу, втратило. Отож проблема Тернополя зараз в тому, що молоді люди не можуть знайти прикладання своїм молодим рукам і розумним головам. Можливо, нинішня гілка влади щось виправить у цій ситуації. Ми, правда, вже дійшли до такого «низу», що гірше бути не може, що місто «приречене» на відродження. Єдина перевага Тернополя, незважаючи на оці всі речі, – колись з трибуни я заявив, що Тернопіль стане культурною столицею України. Тобто, якщо взяти художні, поетичні, патріотичні сили, то Тернопіль іноді «дає фори» навіть гоноровому Львову – люби Боже правду, а в усьому іншому – програє.
А люди, менталітет тернополян змінився, на вашу думку?
Пригадайте крилату фразу Воланда із Булгаківського «Майстра і Маргарити»: «Люди, як люди, їх, правда, трохи зіпсувало квартирне питання». Я б не сказав, що наші люди змінилися. Загалом, тернополяни – хороші, я тішусь завжди від зустрічі з ними, але, насправді, вони – дивний симбіоз. Я б не хотів образити нікого зі своїх «августівських» берегів, та проблема полягає в тому, що тернополяни, так би мовити, із села вийшли, а от у місто ще не прийшли. Нехай вже вони мене пробачать, це з любов’ю сказано, але я думаю, в цьому мене зрозуміють.
Щоправда, мають тернополяни і трошки історичних гріхів: ми так часто говоримо про важливі речі, але завжди треба пам’ятати, що Івана Франка не обрали депутатом австрійського парламенту саме по округу Збараж-Тернопіль, хоча звичайно, можна розказати, як тоді було важко. Тернополяни, загалом, – люди емоційні, «вибухові», вони часто йдуть на серйозні кроки, а потім шкодують…
Які перспективи Тернополя, що може допомогти змінитися місту?
Кожне місто має свою «родзинку», яку треба грамотно розвивати. Де потенціал Тернополя? Я не вірю, що відродиться і почне випускати супер-сучасні комбайни наш комбайновий завод, хоча цього моменту дійсно шкода. Он фарфоровий завод закрили, і що замість нього місто одержало? У будь-якому випадку, Тернопіль як своєрідний духовний центр може зайняти своє важливе місце. Я, правда, ненавиджу поняття «релігійний туризм» – якийсь немудрий чоловік його придумав, а от «релігійне паломництво» – це зовсім інша справа. Так от у паломництві до Зарваниці, Почаєва Тернопіль може стати центром по інтернет-ресурсам, видавничій справі, місцем, де люди могли би просто зупинятися, – переночувати, відпочити і вирушати далі.
Врахуйте ще одну річ: за кількістю студентів на 10 тисяч населення Тернопіль займає третє місце в Україні після Києва і Харкова. Тернопіль, якщо вдасться зберегти наукові школи в наших вузах (а я про це теж можу з гордістю говорити, бо як хобі, як подарунок місту тільки в моїй школі підготовлено 32 кандидати наук і 2 доктори), то, я переконаний, що він може стати потужним науковим центром. Якщо тільки, звичайно, Міністерство освіти не «доб’є» наші навчальні заклади, бо скорочується кількість місць на державне замовлення, відповідно, тоді йде проблема із платними місцями, адже там є своє співвідношення. І бачу майбутнє Тернополя як наукового центру, давайте нахабно скажемо, на зразок Оксфорда, Кембриджа, куди люди з-за кордону приїздять вчитися. Коли виникали перші університети – той самий Оксфорд, Кембридж, Париж, Болонья, мери міст і міські громади билися за те, щоб у них був університет! Хто коли знав ту бідну Болонью? Але завдяки університету вона стала відомою на весь світ. Навчальний заклад, де вчаться люди зі всієї України і з-за кордону, дає ефект для популяризації міста у десятки разів більший, ніж уся інша його реклама разом узята.
Особисто який досвід Ви здобули за останні двадцять років?
Є гіркі втрати: в 1999 році ми втратили батька, і це до сьогодні та печаль, яка нас супроводжує. А з іншого боку – життя триває. Виросло в нашій родині за ці роки троє дітей, ми їх всіх трьох вже одружили, «пішли» внуки, які просто дивують іноді своєю творчістю. Я один приклад наведу, з ліричною ноткою. Якось мій старший онук, якому чотири роки, одягався в кімнаті, збираючись разом зі мною на прогулянку. Я ж чекав на нього в коридорі, коли почув несподівано його крик: «Толя, не забудь про мене!». І тепер, коли їду читати лекції за кордон, часто на вокзалах, – печально, сумно, один поміж бомжами, думаю, невже то така доля – їхати і «рвати» аудиторію десь в чужій країні, то згадую той голос: «Толя, не забудь про мене», й відразу стає легше жити й хочеться працювати…
Щодо іншого особистісного: я як прийшов в Народний Рух України, так і тримаюся цієї партійної структури. У нас було по-різному, але я гордий з того, що, якби з небес В’ячеслав Чорновіл глянув на Тернопіль, то, думаю, похвалив би нас, що ми зберегли тут нормальну партійну організацію.
Вийшла перша поетична книжка моя, дай Бог, вийде і наступна. До речі, вірші, які десь рвонулися із серця, пов’язали всі ті події – політичні, історичні, про які ми щойно говорили. То я можу відповісти на всі попередні запитання такими рядками:
«Ганьба!» Здригнулася імперія,
Почувши крик німих рабів
І ідол впав із п’єдесталу,
Розбившись на мільйон шматків.
«Ганьба!» І злодії колишні,
Від несподіванки потіючи,
На п’єдестали вільні вилізли,
Неначе і ніяковіючи.
І на порозі віку нового
Одні зажили, як магнати,
А інші, працею знедолені,
По баках хліб пішли шукати.
Ганьба, ганьба, ганьба-ганьбою.
Це було написано років п’ятнадцять тому, і так, видно, «попав». Тому поетична лінія, яка інколи проривається такими речами, – це тиха втіха, тиха радість.
І останнє в моєму особистому важливе за ці роки – це студентська аудиторія. Для мене кожна лекція – своєрідне змагання. Часом нарікають колеги: «ті платні групи», «молодь тепер не та». Так от, як тільки каже хтось, що «молодь не та», – це вже перший критерій, початку старості. Насправді, молодь «та», молодь нормальна! І на лекціях, коли вдається, як кажуть, «порвати аудиторію», що вона аж «ахкає», отримуєш особливий адреналін. Правда, коштує дорого та енергетика, якою ти вибухаєш, має вона свої і плюси, і мінуси, але кожна лекція, кожне практичне заняття, – я йду в економічний університет, як на свято. Скажу також відверто, – кожна захищена під моїм керівництвом дисертація, це теж свято, теж певні особисті досягнення. Але я переконаний, що інші радісні події таки ще попереду, і тому мені цікаво жити.
А чому Ви не згадуєте про досвід чиновництва, адже отримали його на посаді заступника голови облдержадміністрації з гуманітарних питань?
Хай Бог милує. Я, справді, три роки сидів у керівному кріслі… Чесно кажучи, пережив цікаві моменти. Розкажу такий особистісний жартівливий штрих: мені дуже сподобалися в обласній державній адміністрації мої Дні народження, коли 18 квітня мій кабінет нагадував «братську могилу». Квіти стояли у відрах, дівчата приносили вази… А я сумно дивився на все це і казав: «Панове, дивіться, як вітають посаду!». Та мені усі відповідали: «Що ви-що ви, Анатолію Володимировичу, ви – такий чоловік, це ж ми так, від серця». Правда, коли прийшла нова політична сила і мене було звільнено, хоч би який пес на День народження квітку притягнув, щоб так, для порівняння, аби легше було. Отже, сам переконався, що на особистісному рівні треба дуже спокійно ставитися до посад, оскільки немає такої посади, з якої тебе б не попросили або не винесли… Це філософський штрих.
Але якщо говорити серйозно, дуже радий за кілька речей. Я розробив програму розвитку Тернопільщини, і нинішня влада, я трошки ревниво за її діяльністю спостерігаю, досі нічого мудрішого за неї не зробила, тобто, все одно іде виконання того, з чого ми починали. Серед наших тодішніх пріоритетів було, насамперед, вивезення з Тернопільської області всіх отрутохімікатів, які були закопані ще з радянських часів. Тільки два центри такі речовини забирають: в Польщі один і наша Шостка, оскільки це не так відбувається, що «згорнув і вивіз». Це десятки тон. Переконаний, що Тернопільщина повинна стати першою чистою областю, бо тієї застарілої хімії вже ніхто навіть формули не знає! Це була наша ініціатива, – дехто потім навіть ревниво казав: «що то ви, з гуманітарної сфери, а піднімаєте такі питання». По-друге – кожен тоді в районі знав, що існує один критерій управлінських рішень – дитяча смертність до однорічного віку. В нашій державі на тисячу дітей віком до одного року помирає 13 немовлят. В Польщі, скажімо, цей показник становить 6, в найбагатших країнах – 3. Тернопільщина вийшла десь на цифру 9, бо всі знали, що це пріоритет і над кожним новонародженим треба «тремтіти», оскільки перше питання – дитяча смертність до одного року.
Наступне – всі вже були «в курсі», що коли заступник голови ОДА з гуманітарних питань заїздить в район, він відразу їде в будинок перестарілих. Тому терміново розпочався процес там оновлення – почали ставити склопакети на вікнах, займатися тими людьми. Насправді, хто хоч раз в такому закладі був, цього не забуде ніколи. Нам вдалося зламати той клятий стереотип, і всі розуміли, що це те, чого треба пильнувати, і в будинок перестарілих мало приїхати один раз на рік, щоб заспівати там пісню. Я би міг би назвати ще 8-10 таких позицій. Тобто, я не шкодую за ті три роки чиновництва, та й шкодувати – це смішна річ. Я на цю посаду був делегований Майданом, я чесно, як міг, відпрацював, і не нарікаю.
А за чим шкодуєте, що не встигли зробити?
Що не вдалося зробити, так це одного, – до сьогодні не вдалося розв’язати міжконфесійне протистояння. Ми старалися, як могли, розбираючи неймовірної складності релігійні конфлікти. І я би щиро порадів, якби в Тернополі знайшлися сили, які б закрили цю тему. Міжрелігійне протистояння вигідне тільки ворогам Бога, релігії і людей.
Якби можна було побажати тернополянам, українцям, аби усім нам жилося легше, краще, щоб Ви порекомендували?
Я за традицією використаю геніальну, дуже просту батьківську тезу, почерпнуту з кореневої народної системи. В одному з віршів батька чи прозі прозвучало коротке речення: «Тримаймося купи і будьмо людьми». Оце центральна ідея! І ще – пам’ятаймо, що ми українці. Поки ми будемо це пам’ятати, жодна біда нічого нам зробити не зможе!
Олена Лайко
