За двадцять років нашої Незалежності Роман Заставний створив молоду українську родину, збудував будинок, посадив сад… Він пишається своїми синами, які народилися в незалежній державі, і переконаний, що саме цьому поколінню вдасться зробити Україну ще кращою. Працюючи міським головою, він пробував щось зрушити у розвитку Тернополя. Наскільки вдалися ці амбіційні плани, розсудять час і реальність. У будь-якому випадку, він і сьогодні готовий долучитися до цікавих проектів та ідей на благо рідного міста. 
Про Незалежність, Тернопіль і патріотизм – міський голова Тернополя 2006-2010 років Роман Заставний у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності».
Пане Романе, що, на Вашу думку, найважливішого здобула Україна за останні двадцять років?
Наша держава, я вважаю, отримала незалежність дуже незвичним шляхом. Ми звикли говорити і думати, що Україні це вдалося за рахунок патріотично налаштованих людей. Беззаперечно, це так, але не треба відкидати й інші фактори. Зокрема, маю на увазі те, що основним джерелом утворення незалежної України виступила тодішня українська партійна номенклатура, яка вже не хотіла бути під радянською системою. Саме вона реально усвідомила, що якщо буде ділитися загальний союзний «пиріг» (а країни Прибалтики на той час вже показали таку динаміку), то треба мати такий «пиріг» власний, аби потім відрізати собі шматочок і гарно прилаштуватись на подальшу перспективу. Про таке, звичайно, говорити не прийнято, але насправді так і було. От чому все відбулося для нас настільки безболісно? Тому що і Москва була в такому ж зацікавлена: частина людей «нагорі» теж чудово розуміла, що великий «пиріг» ділити важко. А от якщо «відсікти» все зайве: Україну, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, країни Прибалтики, і залишитися самим всередині, легше стане ділити газотранспортну, металургійну галузі. Вони це успішно й зробили. І як не парадоксально, це моя суб’єктивна думка, але саме українська постпартійна номенклатура відіграла велику роль у процесі утвердження Незалежності. Саме вони стали її рушійною силою і допомогли своїм опонентам – патріотам. Візьмемо Референдум 1991 року. Майже стовідсотково люди проголосували за Незалежність України. Тобто, це вже на державному рівні була певна політика. За жодних обставин, якби вони не відчували цієї підтримки, не було би такого результату, що Україна «відбулася» без пострілів…
Загалом, в житті за все доводиться платити. І коли перемога досягається шляхом революційної ситуації, всі події стискаються в часі: народження, формування держави проходить швидше. Але за це потрібно платити життям. Україна, я думаю, пішла найбільш правильним, еволюційним шляхом. І тепер вона вже повинна «відбутися» всередині. А запорука цьому – наші діти. Вони – інші, вільні, в них немає пострадянської «затурканості», на багато речей дивляться по-іншому, бо це вже – нова Україна.
Коли говорять про Україну, чомусь йдеться про територію. Насправді, не в території справа, а в ментальності людей: якою вони бачитимуть майбутню державу, такою вона й буде. Тобто, ми не побудуємо державу, якої не бачимо. Мається на увазі процес цей у позитивному значенні. А от у негативному, звичайно, щось таки та й вийде. Ми можемо також і уявляти собі нашу державу, але насправді, в результаті будівництва вона виявиться набагато гіршою. Тоді залишається, відповідно, десь на підсвідомому рівні переслідувати зовсім інші цілі. Зрозуміло, що Україна, область, місто в такому процесі аналогічно трансформуватимуться.
То ми все таки хоч якось трансформувалися за ці двадцять років?
Якщо хтось мені каже, що за останні роки Україна не змінилась, я їм не вірю. Я не відношу себе до людей старшого покоління, але, відверто кажучи, ми всі добряче скуштували тої біди, яка була. От давайте порівняємо 1980-ті і 2011 рік: ніхто вже так «чорно» не працює, як тоді: скажімо, в колгоспах – за три карбованці 15 копійок в день. Звичайно, тепер кажуть, що то були зовсім інші гроші! Так, погоджуюсь, гроші інші, але купити за них не було чого. Ми сьогодні, не будемо в цьому Бога гнівити, не голодні і маємо можливість все таки визначати свою долю. Або ще, – кажуть, немає роботи. Неправда – є робота!
Якщо навіть хтось стверджує про сьогоднішню диктатуру влади, заявляю, що це явне перебільшення. Влада, повірте мені, може використовувати нас тільки за однієї можливості: якщо ми самі на ці речі погоджуємося. Коли ж ми внутрішньо з ними не згідні, реалістично сприймаємо життя і здатні аналізувати події, ніхто на нас не може вплинути. Насправді у нас вже зовсім інше суспільство, і, щоб в цьому переконатися, треба, ще раз кажу, повернутися в 1980-ті й порівняти. Тільки тоді можна з гордістю стверджувати, що ми все таки маємо незалежну суверенну державу.
Можна багато говорити про те, що у нас в Україні східні і західні регіони – різні. Насправді ми єдині. Згадайте лише конфлікт з Російською Федерацією, що розгорівся кілька років тому довкола острова Тузла і його державної приналежності. Тоді більше вісімдесяти відсотків українських громадян категорично засуджували дії Росії, незважаючи, на Заході вони мешкають чи Сході. Повірте, Схід так само вболіває за нашу країну. Тому свідомо треба відкинути такі моменти, не ділити Україну, сидячи за чашкою чаю чи чогось міцнішого, і тоді ми не дозволимо зловживати нами в різного роду політичних проектах. Саме за таких умов у нас буде абсолютно повне розуміння держави, яку будуємо. Ми, на жаль, захопилися боротьбою і в багато в чому досі ще перебуваємо в тій боротьбі. А її насправді вже немає! І на місці боротьби має бути праця, причому, на благо своєї сім’ї. Коли хтось скаже в цьому контексті про первинність для людини «блага» держави, я не повірю. Сім’я – ось що для кожного найважливіше, і вже далі в цій ієрархії – місто, область, держава. І як би це, може, пафосно не звучало, якщо ми добре попрацюємо на благо власної родини, причому, йдеться про розбудову не лише матеріального плану, але й духовне збагачення, все у нас буде нормально.
Які події, на Вашу думку, відіграли видатну роль в новітній історії України, стали якоюсь мірою знаковими?
1991-ий сам по собі – це вже знаковий рік, і 1996-тий, коли спромоглися, можливо, хтось зараз скаже, «під тиском адміністративного ресурсу», прийняти Конституцію України. Якщо так, то вони забули, як це робилося, адже вважається, що запам’ятовується результат, а не процес. Отже, знаковими для нас є наша Конституція, введення гривні. Хоча, правда, трішки «потрясло» нас тоді з гривнею, але хоча би відносну стабільність цієї грошової одиниці ми маємо.
Знаковими стали події 2005 року: вони назавжди увійдуть в історію. Багато хто тепер говорить про розчарування, з ними пов’язане. В мене з цього приводу інша думка: «розчарування» – говорити неправильно. Просто у нас багато було в той час, так би мовити, «зачарування», а неадекватність сприйняття ситуації, розчарування, відповідно, й породжує.
Щодо «знаковості», маємо і останні президентські вибори як приклад неоднозначності України. Хоча, можливо, в цьому і полягають наші національні принади?! От, для прикладу, спочатку ми хотіли, щоб у нас була сильна влада: візьмемо хоча б 2005 рік, – всі дорікали тодішньому керівництву за слабкість. Зате тепер ми вже маємо сильну владу і бачимо, до чого це може призвести. Як видно, Україну Бог веде по житті і показує: от я даю вам можливість, порівняйте одне й друге, а істина – посередині, будьте більш розважливими, мудрими, зберіться з думками, і все у вас налагодиться. До речі, для Тернополя це вищесказане є дуже актуальним… А загалом, кожен день, прожитий в мирі, спокої, злагоді, я думаю, – подія, як би це пафосно не виглядало.
Тернопіль наш за останні двадцять років змінився?
Однозначно, став кращим. Інше питання, що морально-психлогічний настрій людей цьому не відповідає, адже багатьом здається, що «колись» було краще. Але ж раніше ми самі були молодшими і дивилися на все через рожеві окуляри – захоплені, закохані! Тому завжди те, що було в минулому, з погляду часу виглядає цікавішим, кращим, і нас за цим мучить ностальгія… За останні двадцять років Тернопіль розбудувався, кількість мешканців зростає, умови проживання покращуються. Що б ми не говорили, треба просто адекватно сприйняти ситуацію: переглянути світлини двадцятирічної давності, порівняти ті чи інші архітектурні об’єкти, інфраструктуру, і ми зрозуміємо, що місто таки змінюється. Хоча, може, й не так, як би нам хотілося, не таким темпом, та, можливо, ми не всі докладаємося до цього, як би мали це робити?
А самі тернополяни якими тепер стали?
Що бракує, на мою думку, тернополянам, то це, в першу чергу, любові. Маю на увазі ту любов, яка може врятувати весь світ і нас з вами; бракує того, про що в Біблії пишеться: «полюби ближнього свого». Отже, треба нам з більшим розумінням поставитися одне до одного, і ситуація в місті покращиться.
Не секрет, що тернополянам завжди був властивий досить високий рівень радикалізму. Таким він залишається і досі. Мені важко пояснити, чому так стається, чи історично так склалось, чи на якомусь ментальному рівні передається, але, на жаль, так є. Шкода, що тернополяни досі не зорієнтувались у ситуації і цю їхню рису постійно хтось використовує у своїх цілях. Проявляється воно в тому, що в нас дуже багато політичних проектів, експериментів започатковується, а це, в свою чергу, ще більше загострює конфлікт всередині громади, піднімає рівень радикалізму і навіть агресії. Відповідно, наше місто стає ще цікавішим для політиків, адже можна «протестувати» на нас нові політичні технології! Хоча Тернопіль, на жаль, цим і програє: радикалізм завжди був перешкодою у створенні загального мікроклімату для розвитку бізнесу. Вважається, що там де відсутня або просто приглушена толерантність між людьми, туди не йдуть гроші, оскільки бізнес таку непрогнозовану ситуацію просто не розуміє.
То в якому напрямку має іти Тернопіль, щоб розвиватися, стати кращим, багатшим?
Кардинально, якщо захочемо себе потішити і щось змінити, ми нічого не змінимо. Я прихильник того, що всі події мають розвиватися не революційним, а еволюційним шляхом. Ми повинні визріти до цих змін і зрозуміти, що в багатьох помилках винні самі. Якщо ми це усвідомимо, то воно й буде першим кроком до розвитку Тернополя. А якщо, відповідно, відбудеться зміна мікроклімату в місті, то бізнес сам сюди прийде.
В чому, на вашу думку, потенціал Тернополя?
В першу чергу, це люди. Вони в нас дуже працьовиті, тільки треба навчитися трішки аналізувати і не покладатися на когось іншого, адже досі залишилися пережитки ідеології тієї комуністичної системи стосовно того, що наші проблеми хтось повинен за нас вирішити. Повірте, це нереально. Допомогти з їхнім вирішенням, – так, але це може статися лише відсотків на десять, а решта дев’яносто – падає вже на наші плечі.
Ще раз повернуся до проблеми відсутності роботи. От давайте зайдемо на наш тернопільський ринок: дев’яносто відсотків товарів – китайського виробництва. Чому в Китаї можуть виробити щось, транспортувати за тисячі кілометрів, продавати, і це буде економічно вигідно, а ми в себе такого організувати не можемо? Хоча на власні очі бачив, як за рік часу люди, які ішли працювати на ринок, змінювались у їхніх підходах, оцінках бізнесової ситуації. Тобто, вони вже бачать, яка продукція користується попитом, як все прорахувати і як її можна виробляти на місцевому рівні. Переконаний, що результат у такої діяльності однозначно буде.
Ми повинні жити не емоційно, кидаючись з одного боку в інший, а більше помірковано. Відійти нам треба від політики, і Тернопіль матиме покращання в економічних чинниках.
То куди Тернополю іти, які напрямки розвитку обирати, – як студентське, туристичне чи, скажімо, спортивне, місто?
А одне не заперечує іншого! Хоча для того, щоб ці речі «просувати», тут ще раз я залишуся при своїй думці, Тернополю потрібні лобісти. Не маючи лобізму, в здоровому значенні цього слова, ми не зможемо активно розвивати жоден із цих проектів. На жаль, ті люди, які уособлюються з Тернополем і представляють його на загальнодержавному рівні, як на мене, в плані іміджу, не «додають» Тернополю, а навпаки, – забирають.
Стосовно розвитку туризму чи збільшення кількості студентства наразі нічого й не потрібно робити: у нас і так сьогодні кожен четвертий мешканець – студент. Якщо ми будемо створювати нормальне середовище в місті, не провокуватимемо радикалізм, агресивне ставлення до студентів з інших регіонів чи країн, Тернопіль студентським і залишиться. Але, знову ж таки, щоб зберегти це і примножити, необхідно приглушити нам власні емоції, стати більш поміркованими і толерантними до інших. А також зрозуміти одну річ: ми хочемо добре жити, а студенти, які приїздять сюди, привозять нам інвестиції. А це ж наш добробут! От вам найпростіша економічна істина, про яку мало хто задумується. І туризм до цього всього тільки додасть!
Які ще родзинки Тернополя можна використати?
Будь-що! Є багато речей, які ми вперто не помічаємо. Ми деколи самі не можемо оцінити те, що в нас є. Візьмемо, наприклад, інвестиції, вкладені у наше ВАТ «Текстерно»: хто про них знає? А це більше 50 мільйонів доларів! Чому ми цим не пишаємося? Ми хочемо мати добрі дороги, пенсії, умови для перебування наших дітей в садочках, школах, медичних закладах. Але давайте для прикладу заглянемо під власну ковдру і подумаємо, на якому простирадлі спимо – тернопільського чи китайського виробництва. Почнемо з того, що патріотизм має бути не віртуальний, не вийти на площу голосно покричати і прапором помахати. Патріотизм має бути у всьому. На підсвідомому рівні у кожного з нас має бути закладено (чого, на жаль, не має), що, купуючи, скажімо, хліб, потрібно обрати продукцію саме тернопільського виробника.
Було би ще непогано, щоб цей тернопільський хліб був смачнішим за усі інші…
А він буде смачнішим, коли виробник матиме можливість вкладати інвестиції. А це станеться тоді, якщо ми його на первинній стадії підтримаємо! Коли це зрозуміти, коли 90 відсотків тернополян спатиме на нашому текстилі, це й буде найкращим патріотизмом. Якщо знати, що від того, що ми купуємо постільну білизну, зроблену в Тернополі, чиясь сусідка, кума, яка працює на «Текстерно», отримає на 100 гривень більшу зарплату, з яких ще 30 – відрахує нашим же батькам на пенсію, то все зміниться.
А як Ви думаєте, Тернопіль збережеться як адміністративний центр?
Я думаю, що залишиться, і це той єдиний позитивний випадок, коли наш радикалізм не дасть можливість зробити адміністративну реформу: зрозуміло, що тернополяни, враховуючи рівень радикалізму, у разі чого «зірвуться», і тут «гранда» буде! А насправді, це дуже важливе питання, що, знову ж таки, від нас залежить: наскільки ми будемо працювати на наш позитивний імідж, щоб не дозволити зробити це, кого вважатимемо своїми лідерами, хто представлятиме інтереси цього обласного центру, який авторитет хто матиме на рівні Києва для того, щоб відстоювати позиції Тернополя. Оці речі треба в один ланцюжок складати, тоді й буде результат.
Ви особисто, пане Романе, за двадцять років який найважливіший досвід здобули?
За роки Незалежності побудував молоду українську родину. Я з цього гордий, мені це вдалося. Маю двох синів, які народилися в незалежній державі, – дякуючи Богу, здорові, хороші хлопці, які розвиватимуть її далі. Збудував будинок для своєї родини, посадив цілий сад…
Я «підняв» декілька підприємств, які були, так би мовити, «лежачі» (так сталося після розпаду Радянського Союзу), а тепер – достатньо успішні виробництва в нашій області.
Працював міським головою і пробував щось робити в цьому місті. Наскільки це вдалося – інше питання. Кожен по-різному може сприймати: щось вдалося, щось – ні.
А що ж таки вдалося?
Я недаремно почав зі своєї родини. Вважаю, що особисте – це моє найважливіше надбання. Якщо я багатий своєю сім’єю, в духовному плані, звичайно, то, переконаний, що й Україна збагатилась на таку добру родину.
Щодо моєї діяльності як міського голови, то ми зберегли кінотеатр «Перемога», адже була загроза руйнування цього об’єкту, це і впорядкована центральна частина міста, про яку Тернопіль мріяв і яку так успішно критикували, це і діючі фонтани в парку Шевченка . Маємо пам’ятник Соломії Крушельницькій, лелекам, якими я, особисто, надзвичайно пишаюся.
А що не було можливості втілити?
На жаль, за моєї каденції у міській раді не було одностайності депутатського корпусу і занадто політики спостерігалося в прийнятті багатьох рішень, які легко можна було би втілити. До речі, сміттєпереробний завод, про який з 2007 року ми стільки говорили, була можливість вже давно збудувати, але, на жаль, заполітизованість нашого суспільства не дала цього зробити. Потім, правда, цей момент був успішно використаний проти мене ж…
Але треба залишати щось і наступникам, аби вони могли продовжувати початі справи. В тому то й полягає сенс життя, що ніхто не переверне світ за чотири роки. Отже, теперішньому керівництву міста є над чим працювати. А ми завжди готові долучитися, якщо, звичайно, буде десь «затребувана» наша допомога.
Який найважливіший досвід здобули для себе за останні роки?
Досвід спілкування з людьми, – речі, які не можна недооцінювати. Я зрозумів також, що політика – насправді набагато брудніша справа, ніж те, що про неї думають люди, які дивляться на весь процес збоку. Усвідомив, що людським радикалізмом можна маніпулювати, а ще – навіть дуже хорошу справу дуже легко показати в поганому світлі і в погане люди краще вірять, ніж у щось добре. А тому, відповідно, щоб добру справу зробити, треба іноді застосовувати досить таки нестандартні методи. Пам’ятаєте, коли наш пологовий будинок обласній раді передавали, які тільки анекдоти про мене тоді не ходили: що я там і дім буватиму, і ресторан, і казино. А насправді ж треба було зробити річ, яка досі нікому не вдавалося, – третій рівень надання медичних послуг, до якого належить пологовий будинок, повинна фінансувати область, а не місто. Тому області треба було його і передати. А в мене іншого виходу для цього не було, аніж спровокувати скандал. Правда, я думав, що люди потім самі у всьому розберуться, але, насправді, переоцінив цю ситуацію. Хоча пологовий ми таки віддали.
Що б ви хотіли побажати тернополянам, щоб у наступні двадцять років нам жилося легше, краще.
Ми повинні стати, в першу чергу, добрішими, зрозуміти, що патріотизм, це не на мітинги ходити, а, скажімо, зранку, виходячи з під’їзду і помітивши папірець, не писати скаргу в ЖЕК, а просто його підняти. Це, заходячи в магазин, оцінити, що ти можеш зробити для свого міста чи держави і купити товар, зроблений в Україні, а не в Китаї, навіть якщо він на пару гривень дорожчий, але розуміючи, що в цьому товарі – десять відсотків податків, з яких ми живемо. Я переконаний, що такий щоденний невидимий патріотизм, про який українці люблять говорити, дав би колосальні результати, і ми через двадцять років побачимо зовсім іншу державу. Правда, ми самі через двадцять років вже будемо інші, старші, розважливіші. Але все одно державу матимемо набагато кращу!
Олена Лайко
