Перед вами — перший український космонавт Павло Попович, який за певних обставин міг бути взагалі піонером космосу.

Простого хлопця добре пам’ятають у містечку Узин на Київщині, але пам’ять про нього українців узагалі, здається, помітно стерлася. Не в останню чергу через те, що останнім часом Попович рідко «виривається» з білокам’яної Москви. Сьогодні «Україна молода» поновлює історичну справедливість, представляючи читачам Павла Романовича, яким він є сьогодні. Ось лише одне запитання й одна відповідь:

– Які відчуття, думки виникли у вас там, далеко від Землі?

– По-перше, мені було дуже приємно, я навіть пишався, що став першим українцем, який побував у космосі. Першою піснею, яка пролунала на орбіті під час нашого польоту, була чудова українська лірична пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…». Правда, далі я її дещо перефразував: «…ось я сокіл, і ось я літаю!». Тоді Ніколаєв затягнув російську пісню про Волгу. Хоча взагалі, «Соколом» був він, а я мав кодове ім’я «Беркут».

Кожна нація має, або принаймні мріє мати, крім «внутрішніх» героїв, ще в таких, які вийшли на загальносвітову арену, яких знають поза межами національного «ареалу». Це люди, яких народи, делегуючи у золоту скарбницю людства, залишають своєю візитною карткою. Українці ж чомусь мало згадують про те, що саме їхня людина однією з перших перетнула межу неба і побувала у космосі Це був простий хлопець із Узина, що під Києвом, Павло Попович. Двічі нашому землякові доводилося виходити на орбіту, несучи своє національне «я» ближче до зірок.

Батьківщина

– Народився я в селищі Узин на Київщині. Мій батько все своє життя пропрацював кочегаром на заводі, мати виховувала дітей. У родині, крім мене, було ще троє братів і дві сестри. Як усі тодішні діти, пас гусей, корів, коней, ходив на заробітки. Особливо доводилося багато працювати після війни.

Під Узином є великий аеродром, а тому ще змалку я мріяв стати льотчиком і обов’язково — винищувачем. До війни закінчив чотири класи школи — вчився завжди на «відмінно». Кожний пох¬вальний лист ставав для мене святом, тому що мати мені купувала тоді банку згущеного молока — я те молоко намагався довго-довго смоктати через соломинку, розтягуючи задоволення.

Мені минало 11 років, коли наше селище захопили німці. Я тоді подумав, що моя мрія стати льотчиком не здійсниться. Але після визволення від німецьких загарбників я потоваришував із кількома льотчиками з летовища. Тоді я працював водовозом на пекарні, що забезпечувала хлібом військовий гарнізон. Не можу не згадати одного знайомого — Семеновича, так його називали. Саме він мені, малому, розповідав про літаки й небо.

Оскільки були складні часи, замість того, щоб вчитися, довелося йти працювати на цукровий завод у нічну зміну. Після півночі до восьмої години ранку працював, а о дев’ятій біг до школи. У такому ритмі я «протягнув» лише кілька місяців. Далі було Білоцерківське ремісниче училище за спеціальністю столяр-червонодеревник і паралельно – вечірня школа. Після закінчення училища нас, трьох хлопців, за розподілом із самої Москви направили аж у Магнітогорськ – учитися в технікумі трудових резервів. Спершу було дуже важко, адже вдома все вчили українською мовою.

Небо

– Уже тоді я багато займався спортом, з шести видів мав розряди. 1950 року потрапив у Магнітогорський аероклуб. Після закінчення військового училища мене направили служити до Карелії. Тоді ми з дружиною Мариною (відомою льотчицею-випробувачем) переїхали під Москву, бо їй треба було постійно літати. І ось раптом 1959 року мене викликали в дивізію, де змусили підписати папірець про те, що я нікому нічого не розповім, а потім запропонували пройти медкомісію – щоб потрапити до загону космонавтів. Це було для мене страшенною несподіванкою. Мені давали добу, аби подумати, але я сказав одразу: погоджуюся!

– Павле Романовичу, напевне, відбір «у космонавти» був вельми прискіпливим?

– Так, дуже високі вимоги ставилися до здоров’я кандидата. У мене з цим, хвалити Бога, було все гаразд. Тоді було відібрано дві з половиною тисячі льотчиків-винущувачів, а загалом перевіряли близько десяти тисяч осіб. Із них вибрали лише двадцять чоловік, яких і забрали до Москви. Там визначили ще «чудову шістку»: Гагарін, Титов, Ніколаєв, Биковський, Карташов (пізніше його замінили на Мелінбурга) і я. До речі, Толя Карташов нині живе у Києві, а службу завершив на заводі імені Антонова випробовувачем.

Мене готували до першого польоту на рівні з Юрою Гагаріним. Правда, ми з Ніколаєвим знали, що ані я, ані він першими не полетимо. Піонером у космосі за тодішньою політикою мусив бути росіянин. Сергій Павлович Корольов сказав: «Першими полетять Гагарін і Титов, а ви, хлопці, уособлюватимете дружбу народів — українець і чуваш».

За три роки нас підготували до польоту фізично та теоретично, адже необхідно було навчити людину поводитися так, аби вона в космосі не була мавпою, а могла орієнтуватися в тих важких умовах. Доводилося багато справді вчитися, бо корабель є набором різноманітних складних систем.

— Напевно, в цей час вас надійно ізолювали від суспільства?

— Ні, лише до польоту Гагаріна ми були на казарменному становищі. Пізніше нам дозволяли відпочивати, гуляти, але обов’язково в супроводі лікарів.

Мені набагато складніше давалася підготовка не до першого, а до другого польоту. Це було 1974 року, з часу першого польоту минуло майже дванадцять років. Я ж було сказав, що поки всі хлопці з першого загону не злітають, у космос вдруге не полечу.

— Йдучи на борт космічного корабля, ви, напевно, мали природне почуття страху?

— Відповім так: якщо хтось колись скаже, що стрибати з парашутом, літати на літаку можна не боячись, — це буде брехнею. Людині притаманне почуття страху. Лише той, хто не сповна розуму, нічого не боїться. Нормальна людина обов’язково повинна остерігатися за своє життя. Інша справа, що ми кажемо: «боягуз» тільки про того, хто підкорився почуттю страху. Безстрашна людина — та, яка змогла свій переляк заховати далеко в п’яти, перемогти його. Швидше за все, космонавти належать саме до цієї категорії.

Уявіть: космічна ракета з установкою має п’ятдесят метрів, під людиною знаходиться двадцять мільйонів кінських сил, а ти сидиш на самісінькій верхівці всього цього! І все воно будь-якої миті може гепнути так, що навіть мокрого місця від тебе не залишиться. А в космосі навіть невеличкий метеорит призведе до катастрофи. Тут достатньо, щоб він важив бодай один грам. Нас рятує за таких умов лише закон збереження енергії. Хоча оскільки всі космонавти набиралися з лав льотчиків-винищувачів, ми звикли ходити по лезу, балансувати між життям і смертю, щохвилини ризикувати. Та Боже, навіть коли стрибаєш з парашутом, мусиш усвідомлювати, що своє життя доручаєш шматку ганчірки: розкриється чи ні?

— Ви віруюча людина?

— Так, я й охрещений. Перебування в космосі тільки збільшило мою віру в Бога. Там була така річ: ми мали змогу власними очима подивитися макрокосмос. Коли звідти дивишся на Землю, то вона видається маленькою цяточкою. Дивишся й усвідомлюєш – як далеко ти відірвався. Ось тут Місяць, планети, все обертається. Обертаєшся і ти. Зі мною зрозуміло — мене запустив сюди людський розум. А хто ж тоді створив і змусив обертатися всю цю систему? Хтось же це не лише зробив, але й керує ним! Спробуйте у великому місті на перехресті прибрати світлофор — миттю станеться катастрофа. Саме відчуття твоєї мізерності, дрібності й оточуючої величі дає настійливе переконання: щось є! Що це? Я не знаю. Одні називають його Богом, інші — центром світосотворіння, треті – небесним розумом. Головне, що існує вища за нас сила, незбагненно величніша.

— Як ви ставитесь до думки, що десь іще існує життя?

— Я цього не відкидаю. Нещодавно вчені з Нижнього Новгорода вже теоретично довели, що рівно під дев’яносто градусів від нашої Сонячної системи існує подібна система. Її назвали «СС-90». Вони також довели, чому ні ми їх не чуємо та не бачимо, ні вони нас. Хоча практично перевірити це ми не можемо. Сучасна наука навіть на Місяці та Венері передбачає можливість існування мікроорганізмів.

— Нині блукає багато версій стосовно загадкової смерті Юрія Гагаріна. Ви ж знали його безпосередньо. Щоб ви могли сказати про це?

— Існує трохи цинічний вислів: передчасна смерть — завжди випадковість. Стосовно того, що Гагарін розбився, то це справді факт. Нині багато пліток навколо цього назбиралося, мовляв, він був п’яний або ще щось — все це дурниці. Як на мене, щось трапилося з технікою, це призвело до тимчасової втрати свідомості обома льотчиками, Гагаріним і Серьогіним. Вони навіть не робили спроби катапультуватися, хоча знаходилися на висоті 4200 метрів… А ось спроба вивести літак до потрібного рівня була. Їм не вистачило всього 250 метрів. Ми, одинадцять чоловік, які були тоді на аеродромі, живі свідки цієї трагедії, бачили її на власні очі.

Чужина

Павла Романовича Поповича нині з Україною зв’язують не лише дружні стосунки з обома Президентами. Він довгі роки був народним депутатом Верховної Ради СРСР від одного з українських виборчих округів. Нині він чільний діяч української громади Москви — президент товариства «Славутич». Саме завдяки його особистим зв’язкам і впливу українці «білокам’яної» отримали приміщення під свою організацію.

Разом з тим пан Попович скептично оцінює діяльність української громади в Росії. «Попри всі повідомлення та рекламу, на наші заходи приходять одиниці. Ми збираємося, аби хоч поговорити рідною мовою, поспівати українських пісень», — говорить він. Справді, статистика свідчить, що «росіяни українського походження» у своїй масі не вельми рвуться до свого національного. А в одній же Москві їх більш як мільйон! І тут, як стверджує Павло Попович, справа не в умовах, які створила для цього Російська Федерація.

Інертність і пасивність у ставленні до національного є провідною рисою наших земляків у недалекій Росії. Багато хто навіть не зізнається, що він з України. Українські школи ледь животіють не тільки тому, що їм роблять перешкоди й утиски «кляті москалі», а насамперед через те, що обмаль дітей, якими можна було б укомплектувати їх. Тому на цьому тлі поодинока постать космонавта Павла Поповича, його щира, хай і на відстані, — любов до рідної землі видається помітним явищем.

… Про науково-дослідний інститут, який він нині очолює, Павло Романович не схильний багато говорити, хоча там його неабияк поважають. Утім, набагато щирішими є ставлення до Поповича його земляків — вони вірять у те, що «космічний символ» України колись таки повернеться до рідних пенатів.

Юрій ДОРОШЕНКО. Москва-Київ.

Газета „Україна молода”, від 12 квітня 1997 р., № 68.

Довідка.

Попович Павло Романович народився 5 жовтня 1930 року в Узині Київської області. Льотчик-космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу (1962, 1974 роки), генерал-майор авіації. Був членом КПРС з 1957 року. Закінчив 1951 року Магнітогорський індустріальний технікум, 1954 р. – військове авіаційне училище і 1968 р. – Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського. Кандидат технічних наук. Перший політ у космос здійснив 12-15 серпня 1962 року на кораблі «Восток-2», другий – 3-19 липня 1974 р. разом із Ю. Артюхіним на кораблі «Союз-14» й орбітальній станції «Салют-3».