Завдяки цій людині, тернополяни отримали один із перших у місті супермаркетів, дізналися, що базаром може бути не тільки павільйон, де продають городні овочі та фрукти, а іншомовне слово „аквапарк”, за прогресивного підходу, може звучати реально навіть у контексті Тернополя. Він креативний, спортивний та ініціативний, легкий на підйом і сприйнятливий до усього нового й цікавого – підприємець, голова Організації роботодавців Тернопільської області Віктор Іванович Дрозд.
Наскільки відомо, ви корінний тернополянин, тому можна сказати, що знаєте місто з дитинства.
В принципі так, хоча насправді я народився у Володимир-Волинському, в тримісячному віці батьки перевезли мене до Кременця, а до Тернополя ми переїхали, коли закінчив перший-другий клас. Це було в 1969 році. І відтоді, з перервами на армію, аспірантуру, одруження, я постійно тут жив.
Що змінилося у місті відтоді, як Ви його пам’ятаєте?
Насправді, були цілі періоди змін. Становлення особистості відбувається в дитячому віці, правда?! Так от, згадую Кременець в 1960-ті роки. Мої батьки працювали в педагогічному інституті, який на той час розміщувався у цьому місті. Тоді там було дуже багато творчої інтелігенції, молодих викладачів, які закінчили провідні українські, московські вузи, з Новосибірська, Києва, Пітера, Львова. Відповідно, панувала атмосфера студентського центру. І коли після цього я переїхав до Тернополя, то у мене був, так би мовити, культурний шок: здавалося, що потрапив у село. Такі спогади дитинства…
З будівництвом заводів Тернопіль ріс, ріс, і коли я вже закінчував школу, він став потужним інтелектуальним центром. Отож, навчаючись в аспірантурі в Москві, я в цьому плані вже не бачив різниці між нашим невеликим містом, яке мало свої нюанси, та союзною столицею.
Як відомо, кожне місто „роблять” люди. Так сталося, що в Тернополі спостерігалося змішування культур, національностей. Звичайно, українська культура превалювала. Крім того, інженерний потенціал Дніпропетровського комбайнового заводу „робив” наш комбайновий, а „Електросили” – „Ватру”. І вузи тернопільські були високого рівня. Наведу приклад: у нас в аспірантурі викладав старий академік-математик, дуже принциповий, прискіпливий. На одному із семінарів я зробив кілька доповідей, і він запитав мене: „Молодий чоловіче, звідки ви?”. Я подумав, чого буду розповідати про Тернопіль, він і міста такого, напевно, не знає, тому відповів: „Львівська політехніка”. А викладач каже: „От, зразу видно „фірму”!”. Я промовчав, але зрозуміло було, що це, швидше, комплімент тернопільському „політеху”.
На жаль, за останні десять років спостерігається картина, коли, я вважаю, кращі представники тернопільської культури, думки, інтелігенції, волею долі чи випадку, опиняються з різних сторін океанів, в інших країнах, у столиці, на східній Україні. І зараз, на мою думку, інтелектуальний ріст Тернополя дещо призупинився.
А з чим асоціюється для Вас наше місто?
Головні асоціації – з дитинства, юності. Так сталося, що, займаючись спортом, півсвіту об’їздив, і спогади про Тернопіль 1970-80-х років – це місто в кращих традиціях малого містобудування світу, дуже зелене і чисте. І всі, хто приїздив сюди у відрядження чи друзі в гості, таке зауважували! Це було комфортне, зручне для життя місто… А зараз Тернопіль у мене асоціюється із застоєм.
Чим можете репрезентувати Тернопіль, як Ви собі це бачите?
Репрезентація має бути однозначно міста майбутнього, інтернаціонального міста за рівнем XXI століття. Тобто, це вже дещо інші підходи до ментальності. Як я вже казав, кожну географічну точку „роблять” люди. І сучасні, приміром, італійці– це зовсім не стародавні римляни, а єгиптяни – не нащадки фараонів. Географічно місце залишається одним і тим самим, але культура вже зовсім інша. Так і у нас. І ментальність міста, яка була тут років двадцять тому, подобалась мені більше. Тернопіль був більш сприйнятливим до нового, без жодних „зашореностей”. Це місто мало усі шанси.
А чим би зараз репрезентував його? Звичайно, озером. Я сам частенько повторював анекдот, що є два міста в Європі із озером у центрі, – Тернопіль і Женева. Хоча, чесно кажучи, важко порівняти їх за розмірами, але, як не крути, женевська набережна дуже нагадує тернопільську. І коли ми, вперше перебуваючи у цьому місті, її побачили, то навіть усі з машини повискакували, настільки вона була схожою на нашу…
У Тернополя є великий потенціал, щоб, як кажуть, „рвонути”, але немає волі співгромадян. І як тільки вона з’явиться, у нас багато шансів. Тут немає тих проблем, що є в індустріальних містах, там складніше. Це – наш „плюс” і наш „мінус”. Але вся „затримка” тільки в ментальності. Якщо раніше я був переконаний, що вона змінюється віками, то зараз у мене інша точку зору: іноді це відбувається навіть не десятиліттями, – два, три, п’ять років можуть суттєво на неї вплинути. Так, шалька терезів хоч трошки нахилиться в бік збільшення того чи іншого прошарку населення в місті, і ментальність кардинально зміниться, – або в кращий, або в гірший бік. На жаль, зараз, на мою думку, зменшився прошарок саме інтелігенції. Погано, коли долар, гривня, будь-яка грошова одиниця керує світом. Я сам підприємець і знаю закони бізнесу. Але не можуть матеріальні блага бути основним пріоритетом, інакше ми втрачаємо дуже багато речей. У Тернополі головна проблема – це культурна, а усі інші пов’язані саме з нею.
Які можливості, на вашу думку, Тернопіль вже втратив?
Найголовніший ресурс, який не відновлюється, це ресурс часу. Все можна було б повернути, але результат від втілення тих або інших ідей зараз чи тоді, коли вони пропонувались, різний. Кожна ідея потрібна в певний час, і, якщо її взяти „до” або „після”, ефекту не буде. На жаль, ми втратили той момент, коли весь світ, і Україна зокрема, дуже сильно розвивались. Це вузький період – вісім-десять років. Йдеться не тільки про економічне зростання, адже, за правильного ведення суспільства, воно сприяє і культурному, і освітньому, і спортивному прогресу. Інший нюанс, це побутуюча думка про те, що все, що було, так би мовити, „до нас” – не наше. Хоча те, що було хорошого в Тернополі за Радянського Союзу, – теж наше досягнення, адже місто „робили” ті ж люди, що й тепер. На жаль, вважається, що ми все починаємо „з нуля”, а це, я переконаний, неправильно.
А чи є у міста якісь „козирі”, якими можна було б скористатися?
Великі „козирі”, навіть в плані зміни ментальності, в тому, що багато наших громадян опинилися за кордоном – східним, західним. Різниця між нинішнім Тернополем і Тернополем, скажімо, вісімдесятих, полягає в тому, що тоді ми нічого не бачили і не знали. Варто людині кудись поїхати, інтегруватися в іншу культуру, не важливо, в яку, як у неї розширюється світогляд. Так от, величезний „плюс”, що у нас є потенціал людей, які виїхали з Тернополя, але вони все одно „наші” і можуть тим чи іншим чином вплинути на долю міста, – з нових життєвих позицій, з позицій отриманого досвіду тощо. Це, я думаю, допоможе кардинально внести зміни у свідомість тернопільського суспільства. Не факт, що ці люди повернуться, можливо, навіть і не потрібно, щоб це сталося, адже, як кажуть, святе місце порожнім не буває. Головне, щоб дух новизни, який вони сприйняли, привнесли сюди. Моє глибоке переконання, що поїхали найкращі, і ще одне не менш глибоке переконання – що, за правильної роботи, ми зможемо скористатися їхнім досвідом. Це наш невикористаний ресурс.
Чи хотіли ви, щоб ваша донька жила в Тернополі?
Як батько, звичайно, хотів би. Я робив усе, що від мене залежить, аби моя дочка побачила щось іще, окрім Тернополя, а далі – вибір за нею. Загалом, щодо молодого покоління, яке виїздить з міста… В той Тернопіль, який міг би бути (як тільки він „відбудеться”), вони повернуться. Люди завжди живуть там, де краще, і зовсім не факт, що в столиці краще. У мене була можливість жити і в Києві, і за кордоном, але я живу тут…
А як ви знайшли себе у місті, як вдалося залишитися тут і не змінитися?
Я довкола себе створив напівзакриту атмосферу тих людей, з якими мені комфортно. Це не питання архітектури і так далі, а спілкування. І якщо ще є люди (хоча з віком їх, на жаль, стає все менше), з якими мені приємно спілкуватися, значить це теж стимул, що мені тут поки що комфортно.
Чого, на вашу думку, не мало би у нас бути?
Є моделі поведінки предків – міська і сільська. Вони кардинально різні, і порівнювати їх між собою в плані щось гірше, а щось краще не дозволяється. Але й не можна їх змішувати. Скажімо, не може бути в центрі міста, в будній день, у обідній час хор весільних пісень. Для мене це нонсенс, адже ми – все таки європейське місто. Отже, неможливо плутати різні ментальності. У нас, на жаль, і з сільською ментальністю теж відбулися зміни: все гірше, що є у місті, в село перейшло, а от все краще із села до міста –ні!
Чи маєте Ви якийсь найяскравіший спогад, пов’язаний із Тернополем?
На озері у нас є острівець закоханих. Двічі на рік – навесні, коли вода трохи прогрівалась, і восени, коли ще не повністю вистигала, ми з друзями, порушуючи всі писані і неписані правила, рано вранці (щоб міліція не спіймала) з острівця перепливали озеро туди і назад. В армії і на Далекому Сході, де я жив після одруження, мені цього якраз і не вистачало. Такі запливи не були тяжкими фізично, але існувала особлива аура, від якої я міг заряджатися. Уже років десять, напевно, я не перепливаю озеро, бо, на жаль, немає з ким, але це – спогад про світле місто.
А знакові місця у Тернополі для мене – це, те, що залишилось у серці з дитинства: Надставна церква, драматичний театр, парк імені Шевченка. А ще згадую естафети, які колись проводилися у нас двічі на рік. Під час навчання в школі, в інституті, працюючи на заводі, я постійно брав у них участь. І зовсім не йшлося, хто тут виграє, а хто – програє, але це було свято у місті. На жаль, зараз цього немає. І це питання не спорту, а фізичної культури, причому, ключове слово тут – „культури”. Як відомо, спорт – це складова загальної культури, а в нас таке її сприйняття чомусь пропало. Навпаки, – сприймається однобоко, причому, агресивно однобоко.
А що б ще ви хотіли повернути в місто, чого вже немає?
Мені дуже подобались наші клумби, – зараз вони кудись зникли. Теперішні ж більше нагадують зарості бур’яну, а не ті квітники, які колись були у Тернополі.
Чи існує, на вашу думку, ідея, яка могла би зібрати довкола себе тернополян?
Ідея має існувати у кожної географічної частини суші: якщо цього немає, не буде розвитку. Є така річ як адміністративна реформа, рано чи пізно вона відбудеться. І, на жаль, Тернопіль перестане бути адміністративним центром, – це економічні вимоги розвитку України як могутньої держави. Тому той політик чи громадський діяч, лідер поглядів, навіть неофіційний лідер, словом, та людина, яка зможе створити ідею Тернополя – не обласного центру, але з якимись власними „плюсами”, і цим шляхом місто піде, вона увійде в історію. Така людина врятує Тернопіль від забуття і занедбання. П’ять років тому ми писали план розвитку міста, де вказували для цього чотири шляхи. На жаль, ці ідеї не сприйнялись ні владою міста, ні громадою. Що ж, можливо, ми просто не „відбулись” як лідери поглядів. Але я бачу розвиток Тернополя і регіону загалом не як індустріальний, а швидше, як інноваційний проект. Я вірю, що якщо ми не втратимо час, то ще встигнемо. Загалом, для того, щоб ідея матеріалізувалась, про неї потрібно говорити. І ще переконаний, що не варто шукати наш потенціал в минулому, – він тільки в майбутньому. Думаю, що це все буде ще за мого покоління, і саме воно зробить задля цього свій вирішальний внесок.
Що б Ви хотіли побажати тернополянам.
Люди, не зациклюйтеся на минулому, будьте сприйнятливими до інших культур, не бійтеся відважуватися і помилятися. Якщо це буде, значить буде і все решта.
