Хтось називає це волею Долі, хтось – життєвим призначенням, хтось – рукою Провидіння, але так виходить, що кожного з нас життя веде до виконання тієї найважливішої місії, заради якої ми і приходимо на цей світ. І в кожного з нас вона своя. У митрофорного протоієрея церкви Воздвиження Чесного Хреста УАПЦ міста Тернополя отця Дмитра Лисака – це шлях духовного поступу, служіння Господу і людям, во благо Світла, Віри, Надії, Любові та Добра.
Отче, на ваших очах Тернопіль розбудовувався. Яким Вам запам’яталося післявоєнне місто, і як змінилося воно відтоді?
– Я не просто бачив, як відновлювався й розростався Тернопіль, а брав у тому процесі активну участь, адже працював у ремонтно-будівельному управлінні №2. Пригадую, які були яри на місці вулиці Миру, як на „Дружбі” створювали тераси, як зводили дамбу. Тоді ще не було такої досконалої й різноманітної машинерії, як зараз, то роботи з улаштування мосту на „Дружбу” проводили взимку, аби насипи зробити, – це тривало три роки. Та все зводилося нанівець, коли починалася відлига. І так траплялося кілька разів, поки в рух не пішов земснаряд. Тим часом, старі будинки, знищені війною, розвалювали, натомість, закладали нові фундаменти. Спершу розбудували „Дружбу”, потім – Східний масив і далі – Західний або, звичніше для нас, „БАМ”. На вулиці Леніна, а нині Бандери, постали приватні будівлі. А який гарний фонтан посеред озера з’явився! РБУ №2 його будувало, керував директор Микола Борисович Кручінін, і ми як механізатори брали в цьому участь.
Невже й справді до створення фонтану доклали руку?
– Так, і мені дуже шкода, що нині його не відновлюють. Коли ми вже здавали роботу, то стався цікавий випадок. Усе керівництво зібралося: краса неймовірна, струмінь метрів на 100-150 увись виривається, а вночі – ще й підсвічується. А я підходжу і кажу: „Ну ось, так гарно й високо вода підіймається, а у селах до ферм підвести воду складно”. То зі мною ще сварилися.
Не відновлюють фонтан, бо грошей, мабуть, чимало треба…
– Зовсім ні, там усе дуже просто зробити. Аби тільки бажання було. Не всі знають, що у водограї зроблені палі за секретними технологіями, – труби з того сплаву, з якого виготовляли мінометні стволи на комбайновому заводі. Відтак, вони довговічні – тисячоліття стоятимуть у воді. Просто треба їх наростити, от і все. Щоб забити палі під водограй, то це робилось взимку: вирубували ополонки, застилали дошками лід, щоб не провалитися під воду. Копра палебійного ми робили втрьох в РБУ №2 – коваль Григорищук Любомир, зварювальник Чорний Богдан і я – Дмитро Лисак. Головним палебоєм був Тома Демидась.
А який спогад у пам’яті найяскравіший?
Колись біля „танку”, якого тепер вже немає, в продуктовому магазині хліб продавали за жетони: от вкидаєш жетон й отримуєш буханець. Про це вже мало хто пам’ятає. Правда, хлопці почали підробляти ті алюмінієві жетони, і їх відмінили. Згадую й ринок старий, де сьогодні будують бібліотеку, і стару автостанцію….
– Правда ж, Тернопіль колись був квітучим і чистим містом?
– Квітів було дуже багато, але ніхто їх не наважувався зірвати. Кожен знав, що це для міста і можна лише милуватися такою красою. А нині ми самі засмічуємо й загаджуємо Тернопіль. Навіть біля храмів купа порожніх пляшок, папірців, недопалків…
У цьому мене особливо вражає молодь. Хочу сказати усім, щоб ставилися до законів, правил і норм відповідально, бо саме від нашого ставлення до міста залежить, яким воно буде.
– Діти, молодь – це наше майбутнє. Як їх зробити кращими, а отже – й завтрашній день?
– Звичайно, не всі діти погані, просто їм приділяють мало уваги. А вже змалечку треба виховувати шанобливе ставлення до мови, традицій, культури, зрештою, до церкви. Бо в нас все частіше забувають про храм. А дім Божий дає нам ангела-хоронителя, дає нам благословення на одруження, на продовження роду. Церква зберігає культуру, традиції, звичаї. Церква кожному доручила Хрест при Хрещенні на все життя, незалежно в якій церкві нас хрестили. І нашим обов’язком потрібно відвідувати Храм від малого до старшого, скільки Бог нам призначив віку.
– Нині чимало молодих людей виїжджає за кордон, чи можна це призупинити?
– Це не їхня вина, просто їм немає де реалізувати власні можливості, немає де заробити на прожиття. Всі великі підприємства Тернополя поруйнували, але нічого не звели натомість. Так само, як у післявоєнні часи знищили фільварки, на місці яких могли б бути колгоспи, а потім – знищили ті ж колгоспи, розікрали, замість того, щоб віддати людям. Прості робітники залишилися, так би мовити, біля розбитого корита. А що їм чинити, як не виїжджати? Куди подітися? Де заробити гроші? На цьому хтось добряче нажився, але не подумав, що перед людьми – то великий злочин. Як молодь може триматися міста, якщо тут немає що робити? Адже на майбутнє жодних перспектив!
– А хто винен?
– Нерозуміння самого поняття „демократія”. Всі думали, що коли настала демократія, то вже можна одне одному на голову вилізти. Але насамперед, – то дисципліна, повага й відповідальність: перед законом, перед людьми, Богом, незалежно, чи то президент, чи то мер, чи звичайний учитель.
– Чи є вихід із цього скрутного становища?
– Тернопіль – наш спільний дім. І якщо ми нині не закидаємо маленької ямки, то завтра на її місці буде велика яруга. У місті кожна служба має відповідати за свій шмат роботи й виконувати її, а влада повинна виділяти кошти. Наразі ж у нас думають лише про збагачення.
Кажуть, що риба гниє з голови. Так само і в державі, і в місті. У нас є дуже талановиті молоді й енергійні люди, треба дати їм можливість реалізуватися, взяти в свої руки кермо влади. Необхідно розуміти, що молодь на три голови вища за нас, суджу по собі. А як показує досвід, наші бізнесмени наразі країною керувати не можуть. Дбають про себе і думають, що з великими статками грошей підуть до Бога.
– Що б ви побажали тернополянам?
– Мудрості, щоби кожен набрався розуму і не думав, що на чужій біді збагатиться. Людське горе – то велика трагедія. Тому треба робити добро одне одному, допомагати, підказувати, навчати, нести спільну відповідальність. І нехай кожен дотримується десяти Божих заповідей, нехай згадає, що християнин, і ми будемо щасливі. Адже ми є велика Українська Християнська сім’я. Найголовніше – не забуваймо про молитву як ранішню, так і вечірню. А в тім числі, – й про церкву. Молімось одне за одного, навчаймо молитви своїх дітей та онуків, не втрачаймо ніколи надії як наші діди і прадіди, і в цьому нам допоможе Господь Бог.
