Він – не корінний тернополянин, та минуло вже понад двадцять років, відколи Тернопіль став його рідною домівкою. А свого часу у студентську пору в Миколаєві навіть якось довелося побитися з місцевими хлопцями після того, як виконав пісню „Тернопіль, мій Тернопіль, моя ти Батьківщино”… Василь Ванчура – книготворець, власник і директор видавництва „Джура”.

Пам’ятаєте, коли вперше побачили Тернопіль?

– Мабуть, як і всі сільські дітлахи, – напередодні одного з Перших вересня, коли з мамою за руку приїхав на „закупи”. Здавалося тоді, що то було дуже велике місто. А ще – цирк, чеські гойдалки…

В який же момент це місто стало для Вас рідним?

– Думаю, коли перебрався сюди жити, – то було в 1986 році.

Що змінилося відтоді?

– Місто подорослішало. Але, споглядаючи його нині, хочеться, аби з віком воно ставало все таки кращим. Та для цього треба докласти чимало зусиль.

І з чого потрібно почати?

– Перестати плакатися. Тільки-но ми, українці, зустрічаємося, як одразу сльози на очі навертаються й починаємо одне одному скаржитися. А треба бути оптимістом, адже живемо в прекрасній державі, у чудовому місті, з хорошими людьми довкола. Варто усвідомити, що Тернопіль починається з нас, з нашого будинку, під’їзду, вулиці. І те, яким він буде завтра, яким перейде „у спадок” до наших дітей, залежить також тільки від нас. Треба залишити після себе слід – написати книгу, намалювати картину, звести дім… І міський голова, до речі, має так працювати, аби нащадки згадували про нього з вдячністю. Бо його посада – це не даність. Він приходить працювати на нас, на наше майбуття. І в будь-який момент громада може його звільнити.

Що допоможе тернополянам стати одним цілим, аби творити завтрашній день міста?

– Тернополяни – дуже й дуже згуртовані. Згадайте хоча б перші кроки нашої незалежності, коли місто було на вістрі подій, або той самий Помаранчевий майдан… Однак переконаний, що об’єднає нас тільки культура, а не побудова сміттєпереробного заводу чи реконструкція майдану. Вважаю, що треба забрати „негатив” із телебачення, радіо, газет, аби люди жили без „нервів” і стресів, щоб могли, йдучи вулицею, щиро посміхатися. Якщо ми подолаємо кризу моралі, то зможемо все.

Саме в „Джурі” побачила світ популярна серед тернополян, шанувальників історії та традицій нашого міста книга „Тернопіль у плині літ”…

– Робота над цією книгою, повірте, – найпрекрасніші миттєвості мого життя. Разом із її авторкою Любомирою Бойцун ми довго працювали над цим проектом, а відтак, я чимало нового й цікавого дізнався про рідне місто. Гортаючи сторінки книги про Тернопіль, і справді стаєш його патріотом, адже пізнаєш не тільки історію, але й людей, які жили тут у ту чи іншу епоху. А потім ідеш знайомими вуличками і вже зовсім по-іншому сприймаєш стару бруківку під ногами чи, скажімо, універмаг на місці костелу. Переживаєш, відчуваєш і духовно збагачуєшся від цього.

Як сьогодні живеться видавничій справі?

– Чесно кажучи, навіть не знаю, що мене тут тримає. Я вмію робити інше, але хочу довести усім, що в нас є прекрасні письменники. Досі тільки „Лис Микита” Івана Франка перекладений англійською під егідою ЮНЕСКО. А як же Леся Українка, Ліна Костенко, як же наша талановита молодь!? Пригадується розповідь про Катерину Білокур із книжки „Українські вісники”. Коли в 1954 році її роботи виставлялись у Парижі, то французькі критики сказали, що якби вони мали таку художницю, то про неї знав би весь світ. Чому ми не говоримо нині про те, що українське – найкраще? Адже нам є що показати. А все так банально зводиться до грошей… Повторюся: нам треба перестати плакатися.

Про що ще мріється у професійному плані?

– Вихід у світ книги – це як народження дитини, тому дуже хочеться поділитися радістю з усіма, з великим колом читачів. Та, на жаль, в місті поки що мало таких читачів. І коли влаштовуємо презентації, творчі зустрічі, то приходять лише дві-три особи, а Спілка письменників взагалі носа не показує. Так ми програємо і Львову, і Франківську, і Рівному, і Луцьку у сфері культурного життя. Тому хочу, аби з кожним днем, з кожною книгою з’являлося все більше читачів.

Якщо уявити, що Тернопіль – це книга, і кожен день – нова її сторінка, то з яким жанром асоціюється у вас наше місто?

– Напевно, це пригодницький роман з елементами детективу (посміхається). Та насправді, Тернопіль – це Тернопіль. Рідне й близьке серцю місто. Тому хочеться, аби воно стало найкращим. Вірю, що так воно і буде.