Ігор Олещук: «Історію треба вивчати, щоб не повторити помилок»

Сьогодні, 26 листопада, українці вшановують День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Спершу Указом президента України від 26 листопада 1998 року остання субота листопада була оголошена Днем пам’яті жертв голодомору,  а від 31 жовтня 2000 року – Днем пам’яті жертв голодомору і політичних репресій.

Про злочинні дії радянської влади, страшні факти тогочасних подій, заслання на Воркуту і нелегкі випробування у таборах розповів «Тернопільській липі» колишній політв’язень Ігор Олещук.

З п’ятнадцятирічного віку він виборював незалежність України, оскільки понад усе в житті мріяв бачити свій народ вільним та щасливим. Понад вісім років чоловік відбув у сталінських таборах, і пережиті випробування це прагнення тільки посилили. Нещодавно панові Ігорю виповнилося вісімдесят, та він натхненно продовжує доносити українську національну ідею до свідомості людей: займається громадською діяльністю, працює старшим науковим співробітником Тернопільського обласного історико-меморіального музею політв’язнів.

Як переконаний Ігор Олещук, історію держави змінити неможливо. Але її треба вивчати, знати і, врешті-решт, робити висновки, щоб вдруге, як кажуть, не наступити на одні й ті ж граблі. А політикам радить не «роздувати» питання державної мови чи регіонального поділу на «схід» та «захід», особливо перед виборами, а стимулювати всередині країни процеси культурного обміну.

Народився Ігор Олещук 1931 року в селі Чорний ліс Збаразького району. До 1941-го навчався у Збаразькій початковій школі, за часів німецької окупації – відвідував Українську гімназію з поглибленим вивченням німецької мови у Тернополі, а з приходом радянських військ – продовжив навчання в Збаразькій середній районній школі.

– В 1942-1943 роках на Волині та Галичині розпочалася масова повстанська боротьба, молоді прогресивні юнаки розповсюджували підпільну літературу. В той час, зокрема, видавалися повстанські журнали «Повстанець», «Хрін», «До зброї», «Ідея і Чин» «Перець». Мене прийняли у юнацьку організацію ОУН в п’ятнадцять років. Щомісячно я писав звіти у Збаразький районний провід ОУН, для відділу пропаганди. В них висвітлював тогочасні події, скажімо, які бої відбулися, імена заарештованих, зрадників, і тих, на кого падали підозри, – згадує пан Ігор.

Наприкінці 1947 року на Збаражчині викрили криївку районного проводу. Її командир, двоє його заступників та дівчина – секретар-машиністка – застрелилися.

– Частину документів вони спалили, решту – не встигли. Серед них потім знайшли мій звіт №3, підписаний псевдо «Грушка», – розповідає Ігор Олещук. – У свої п’ятнадцять я ще не був достатньо обізнаним у конспірації, тому в звіті зазначив про свою Збаразьку школу №1. Документ потрапив до рук КДБ. Тож, слідчі «підняли» контрольні роботи учнів й за допомогою експертизи почерку вийшли на мене. Так, у сімнадцять заарештували. Допити проводили досить жорстоко – знущалися у різний спосіб, били.

Зі Збаразької школи, окрім Ігоря Олещука, було троє заарештованих. Однак йому пощастило, оскільки у справі він проходив сам, тому очних ставок не проводили: районний провідник ОУН, який вів справи юнаків, ніколи їх не зводив разом, завжди спілкуючись із кожним окремо.

– Кадебісти вимагали співпрацювати з ними, підписати певні документи. Втім, у мене були зовсім інші плани, які аж ніяк не співпадали з їхніми. Після Збаразького районного КДБ мене перевели до Тернопільського слідчого ізолятора, оскільки у малих районних центрах не було закритих судів, військових трибуналів, – каже пан Ігор. – Моя мати передала мені сухарі, шкарпетки, покривало. Строгий наглядач у коридорі ізолятора роздягнув мене догогола й витряс всі ці речі. Тоді накинув мені на голову фуфайку, щоб я раптом не побачив інших в’язнів. Коли тюремник почав гострити ножа,в той момент я подумав про найстрашніше. Проте ножем він пообрізав на моєму одязі гудзики, шнурівки і запроторив до камери. Там знаходилося до шістдесяти людей, не було ані нар, ані ліжок. У невеликому приміщенні стояв туалет, так звана «параша», яку раз на добу виносили. Саме біля неї, за тюремними традиціями, садять новачків. Однак мені знову пощастило: серед в’язнів виявилися знайомі, тому дозволили зайняти місце в кутку камери.

Ігор Олещук перебував у камері №3, – тій, де тепер сам проводить екскурсії. А загалом у тому карцері він пробув близько місяця.

– Після завершення слідства мене привезли на військовий трибунал, що знаходився на вулиці Острозького, й засудили на 25 років ув’язнення з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах. Далі перевезли поїздом до Львівського пересельного пункту. Взимку 1948-1949 років протягом двох місяців нас, засуджених, везли у Воркуту, де взимку температура сягає до мінус 45-60 градусів. Поселили у бараках, забрали домашній одяг. Натомість видали спеціальну форму, що нагадувала лахміття, а на ноги – так звані «чуні», – говорить чоловік.

Спершу в’язні чистили територію від снігу. Пізніше їх комісували і, відповідно до їх фізичної спроможності, поділили на категорії. Ігоря Олещука віднесли до середньої категорії фізичної праці. Покарання він відбував у Воркуті на шахті №6. Під землею чоловік тяжко працював протягом півтора року. За цей період він чотири рази потрапляв у лікарню через надмірне виснаження і постійне недоїдання. Полегшила йому умови перебування в таборах робота медбрата.

– Завдяки навчанню в гімназії, я добре володів латинською мовою. У таборах не вистачало медпрацівників. І за порадою в’язнів, які представляли українську інтелігенцію,  пішов на медсестринські курси, а вже через вісім місяців склав іспити на медбрата на оцінку «добре», – продовжує розмову Ігор Олещук.

Свого часу довелося чоловікові побувати й у штрафному таборі, з важкими умовами праці. Так, взимку будував міст Аяч-Яга через річку, працюючи по 12 годин, при температурі мінус 45-50 градусів.

У 1954 році, після смерті Сталіна, на шахтах розпочалися масові страйки. Загалом, у Воркуті працювало до сорока шахт. А найбільші страйки були на шахті №29, де близько сорока в’язнів розстріляли і майже двісті – поранили. Тодішня влада злякалася таких подій, адже в ті часи у виправно-трудових таборах та на шахтах працювало близько двадцяти мільйонів людей. Отже, розпочався поступовий процес лібералізації: в Москві було створено комісії, які почали переглядати справи політв’язнів. Таким чином, й Ігорю Олещуку в 1954 році скоротили дві третини терміну ув’язнення: до восьми років і чотирьох місяців. А з врахуванням «трудових заліків», які заробив, працюючи в шахтах понаднормово, його відпустили на волю в грудні 1955 року.

– Коли повернувся додому, мама, сестра і брат працювали в колгоспі. Заробітної плати не виплачували, тому жили досить сутужно. Оскільки на Збаражчині не було роботи, пішов працювати на цукровий завод «Поділля». Спершу мене не хотіли приймати, відправляли на Східну Україну. Але я вперто відстоював свою позицію і так залишився працювати в Тернополі. Згодом приписався в гуртожитку цукрового заводу, що в Березовиці. Закінчив заочно школу. Мав намір вступити до медичного інституту, але не прийняли. Тоді вдався до рішучих дій: приховав дані своєї біографії і вступив до Львівського політехнічого інституту, на енергетичний факультет. Згодом одружився. Сьогодні в мене троє синів і вісім онуків, – посміхається пан Ігор.

Починаючи від 1991 року, Ігор Олещук активно долучився до громадсько- політичної діяльності. Зокрема, був заступником голови осередку Народного Руху в Тернопільському обленерго. З 1996 року, тобто, від самого відкриття, працює старшим науковим працівником Тернопільського обласного історико-меморіального музею політв’язнів, є засновником його першої експозиції, чимало зусиль прикладає і до подальшого облаштування. Ось уже впродовж п’ятнадцяти років пан Ігор проводить у музеї екскурсії, читає лекції в школах, вузах, організовує наукові конференції. У такий спосіб він передає теперішньому поколінню свій досвід про історичні факти творення української держави, долі й нескорений дух справжніх борців за національну ідею.

Ігор Олещук – заступник голови Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, член ради обласного товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, член проводу Конгресу української інтелігенції. Перу пана Ігоря належать кілька друкованих праць. Так, в 2001 році до його сімдесятиріччя вийшла автобіографічна книга «Шлях до світанку», а в 2007-му – побачив світ путівник «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в’язнів». Цьогоріч, до свого 80-річчя, пан Ігор репрезентував книгу «Шлях до прозріння», яка містить чимало публіцистичних і політичних матеріалів.

До речі, 2009 року Ігоря Олещука було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України. Як стверджує пан Ігор, допоки дозволятимуть фізичні сили, він і надалі відстоюватиме незалежність своєї держави.

Юля Квітка

Тернопільська липа


Коментарі закриті.