Лікар-хірург, закоханий у свою справу. Головний лікар, закоханий у лікарню, якою керує. Тернополянин, закоханий у своє місто і здатний рішуче постояти за його честь. Козак, закоханий у козацьку історію України, її традиції і суть як козацької держави. Подорожувати може як верхи на коні широким степом, так і за штурвалом яхти у синьому морі під безмежним зоряним небом, оскільки шалено закоханий у життя…
У проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності» – головний лікар територіально-медичного об’єднання Тернопільського району, Верховний Отаман українського козацтва Ігор Вардинець.
Пане Ігоре, що важливого Україна здобула за останні двадцять років?
Я сам собі неодноразово таке запитання ставив… Загалом, я оптиміст, і для мене не буває напівпорожньої склянки, бо сприймаю її як напівповну! За двадцять років ми здобули відчуття і знання того, що до нас тривали сотні років існування України, але Незалежності не було. Держава наша будувалася практично ще з часів Богдана Хмельницького, – то втрачалася, то знову здобувалася. Нарешті сьогодні ми маємо двадцять років Незалежності! З якими здобутками, статками, політичними протистояннями ми прийшли до цієї дати, я зараз відкидаю. Все це – дрібне! Найважливіше – відчуття, що ми маємо незалежну державу. Якщо сьогодні на оті вищесказані «дрібниці» дивитися здалеку, то їх просто не буде видно, а насправді велике, яким є Незалежність, помітно із будь-якої відстані… Звичайно, придивившись, зблизька вже побачимо те, що нам подобається-неподобається, – очевидно, більше не подобається, якщо розглядати економічну, соціальну складові тощо. Але однозначно подобається, що ми вже маємо покоління, яке виросло при Незалежності!
Пам’ятаю той момент, коли почув по радіо, що оголошено рішення Верховної ради про Незалежність України. Якраз їхав у машині і просто «кинув» кермо, настільки тішився від цієї звістки. Серце стискало відчуття, що сталася непересічна подія, причому, не тільки для мене, для українців, а й для усього світу, – народилася держава. Точніше сказати, – відродилася: ожила, воскресла, тому що ця держава була! І зараз, як свідчать різні соціологічні дослідження та опитування, 70 відсотків українців свідомо розуміють, що вони живуть в Незалежній Україні, а кожен другий українець – це 50 відсотків людей, готовий за неї воювати. Це про щось говорить!
Звичайно, світова криза наклалася на кризу в Україні, кризу реформування чи недореформування або повільного реформування, та наші люди навчилися виживати і виживають. Подивишся направо-наліво: у нас не збільшилась кількість людей, які абсолютно не можуть собі дати ради. Так, їхній прошарок великий, але є ті, хто просто почав працювати, перестав сподіватися на якісь пільги чи соціальні речі.
Ще один момент – те, що наші люди виїздять за кордон. Попри усі економічні, моральні нюанси цього явища, я особисто не раз стикався, що приїжджають вони звідти зовсім іншими: знають мови, володіють європейськими манерами, змінили своє ставлення до життя. Значить, ця еміграція – економічна, в чомусь дала свій «плюс».
А загалом не хочу називати жодні наші «мінуси», адже я оптиміст. Тоді довелося би детально говорити – того не вистачає, того немає, ось це не так…
Щодо особистого досвіду, то моя незалежність – це оця лікарня. Уже близько тридцяти років працюю тут, в Тернопільському районі. І от якраз на цьому місці, в центрі Тернополя, де я вчився, де ходив в той маленький онкодиспансер на практику, виросло територіально-медичне об’єднання. Це сталося якраз за двадцять років Незалежності. На сьогодні ми маємо таку базу клінічну, що нам пропонують стати госпітальною базою у проекті реформування медичної галузі! Тобто, для мене особисто це позитив. І якби довелося повертатися назад і йти тим самим шляхом, я би не задумуючись зробив це ж саме, не розміняв би на якісь інші варіанти…
Лікарня має свій імідж, своє обличчя, свого пацієнта, що для мене дуже важливо, адже це – плоди моєї праці. Хотілося б побачити ще років через двадцять, що тут буде, оскільки, повертаючись до теми Незалежності, ми знаємо, що біблійний народ до своєї землі йшов сорок років. Я чомусь завжди порівнюю з нами і думаю: напевно, через двадцять років все стане, як має бути, ми досягнемо того стану. Це вже коли в наших дітей виростуть діти такого віку, які сьогодні є в нас, покоління ще раз підніметься, повторить себе в собі, ми дійсно матимемо те, на що сподіваємося. Разом із тим, за цей час, мабуть, зміниться філософія і світу цілого, і наших сусідів найближчих в тому, що таке Україна і що вона собою являє. Ми бачимо, що вона сьогодні готова навіть зайняти місце однієї із країн, яка годує світ, завдяки чорноземам та іншим нашим позитивним природним факторам! Як відомо, країна, яка має багато чорноземів – природно багата. Нам це потрібно розуміти і знати в часі перетворення землі на ринок, не забувати, що земля може бути товаром. Але, разом із тим, неприпустимо, щоб вона переходила в руки інших держав. Земля повинна бути в руках українців, а вони, в свою чергу, мають вміти розпорядитися нею і знати їй ціну.
Тернопіль змінився за ці двадцять років?
В Тернопіль я вперше потрапив у 1974 році, коли приїхав зі Львова вчитися у медінституті. Моя сестра з чоловіком, які тут жили, загітували сюди вступати. Тернопіль відразу видався мені дуже красивим: коли вийшов на теперішній проспект Бандери, подумав: «Яке потужне місто, які вулиці величезні!», адже у Львові тоді таких не було. Правда, з часом зрозумів, яке воно тоді насправді було маленьке, і дуже почав скучати за Львовом, навіть хотів перевестися. Але потім – студентське життя, друзі, дружина… Я залишився, звик і просто почав Тернопіль любити. Сьогодні для мене – це рідне місто, мої діти у ньому виросли, все життя тут практично пройшло. Я вклав певну лепту своєї сили, можливостей для того, аби воно мало своє обличчя, принаймні, на тому шматочку землі, на вулиці Князя Острозького, 9, де знаходиться наша лікарня. Та тепер я будь-кому в’язи скручу, коли хто погане слово скаже про Тернопіль!
А як змінилось місто за двадцять років? Я останнім часом рідко ходжу пішки – постійно за кермом. Але, коли ми відзначали тридцятиріччя закінчення вузу на зустрічі випускників, зі своїми друзями пройшовся містом. Це було ще перед реконструкцією, і наша площа видалась тоді усім нам в такому запустінні, з потрісканим асфальтом, що почали навіть жалкувати: «Ми не впізнаємо Тернопіль!». У мене самого був жах від такого видовища. А потім – вибори мера, реконструкція, і площа ожила. Сьогодні йдеш Театральним сквером – все красиво, гарно, весело, пам’ятник Соломії. І зробилося за якихось півроку! Думаю, якби кожен міський керівник любив Тернопіль, бо це його рідне місто, студентське місто, і він би так інтенсивно працював задля нього, як, скажімо, все робилося під час реконструкції скверу, то Тернопіль вже давно би став казкою. А він має все для того, щоб дійсно таким стати! І за нього треба боротися. Я не кажу, що можливі тротуари з підігрівом, але нормальні тротуари треба робити і відповідні умови створювати для людей, й тоді все буде гаразд.
То в чому Ви бачите перспективу Тернополя?
Перспектива Тернополя – це рекреаційно-культурно-освітянський і туристичний центр. Туристична привабливість нашого регіону колосальна, бо усе Західне Поділля надзвичайно насичене культурно-історичними пам’ятками, в основному XVI-XVII століття. От візьмемо Зборівську битву 1640 року. Там, чесно кажучи, «відбулась» Україна, адже саме тоді король Польщі вперше дав Богдану Хмельницькому договір про те, що він – керівник держави, що в нього є реєстрове військо, право карбувати монети. Отже, був підписаний документ про те, що Україна стала Україною. Сьогодні, на жаль, про це не дуже й знають у нас. Але коли, скажімо, приїжджала делегація польських побратимів-козаків, вони спеціально попросили відвезти їх на місце Зборівської битви: мовляв, у них би тут президент приймав присягу, бо тут «відбулася» держава!
Тернопіль має також перспективу як місто західного менталітету, де просто приємно провести час, – погуляти набережною озера, зайти в музей, каву попити в ресторані чи кафе. В інших регіонах, звичайно, гарно, але немає того багатства кухні, ставлення до людей, саме менталітету західного, гарного, ошатного міста.
Не забувайте і те, що Тернопіль на сьогодні – одне з найкращих міст України в плані екології, адже довкола – жодних підприємств, які б забруднювали довкілля. Це й справді місто для життя. Тобто, перспективи у Тернополя є, а от буде воно адміністративним центром чи ні, не так важливо. Місто абсолютного нічого не втратить, – хіба велику кількість чиновників, але тоді, принаймні, займатиметься собою, а не всіма адміністративними проблемами. Раніше я думав, що зі втратою статусу обласного центру воно перестане існувати. Та потім зрозумів, що цього не станеться, оскільки все те, що є, залишиться, починаючи від дитячих садків, шкіл, лікарень, філармонії, парків. А найголовніше – тут є люди, які для свого життя потребують відповідних умов, і ці умови їм треба створювати. Нехай Бог допомагає нашій владі робити все це, і навіть тротуари з підігрівом. Звичайно, після того, як завод із переробки сміття збудуємо!
А козацтво українське як за останні двадцять років розвивалося?
Я стояв біля самих витоків козацького руху, ще з 1989 року, тому пам’ятаю ще нашу організацію, яка була єдина в Україні, і гетьман у нас був – перший гетьман українського козацтва – В’ячеслав Чорновіл, світлої пам’яті. Потім той рух почав розширюватися, набирати рис більше громадської організації. Були намагання в партію його перетворити, хоча я особисто й досі проти того, аби козацтво обзавелося якимись партійними структурами. Разом із тим, уже дві чи три партії зареєструвались в Мін’юсті із назвою «Козацька». А останнім часом козацьких організацій стало дуже багато. Не знаю, яка причина цього, – чи те, що ми не змогли уособитися в окремий рух, чи через відсутність певного окремого юридичного акту – Закону про українське козацтво. Разом із тим, на цій ниві з’явилося багато й таких організацій, які бачать нас єдиним із козацтвами Росії і Білорусі, щось на зразок спільного об’єднання. Я звичайно, погоджуюсь, що товаришувати з усіма потрібно, але треба знати й свою історію про той унікальний феномен, яким була Запорізька Січ.
Аналогічний підйом, як зараз, спостерігався у нас на початках Незалежності. Така була романтична віра в те, що ми станемо незалежною українсько-козацькою державою. У нас і в статуті записано, що хочемо бачити Президента України – гетьманом, тобто, щоб брав іще булаву козацьку. Нехай він не буде керівником козацької організації, але номінально є гетьманом України – почесно. До речі, першому ми Кравчуку булаву запропонували, та він відмовився. Потримав її в руках і каже: «Ні! Я, звичайно, підтримую рух козацький, але…». Кучма, порівнюючи з ним, дещо просунувся в цьому напрямку: прийняв указ про святкування 14 жовтня Дня українського козацтва, указ про підтримку козацтва, створення козацьких організацій. Але він також булаву потримав і сказав, що не готовий для такої честі. Потім були вибори 2004 року, Майдан. Козаків з’їхалося до Києва настільки багато – з різних областей, різних напрямків, що довелося їх там збирати. Це була велика Козацька рада – більше півтори тисячі чоловік, і всі в один голос вимагали, щоби президент взяв булаву, – хотіли Ющенка бачити гетьманом. Разом із тим, багато людей відомих, народних депутатів категорично були проти цього. Але таки вдалося провести щодо цього якісь попередні домовленості, навіть відбулась зустріч з Ющенком, – ми йому булаву показали, потримав він її… І на День Соборності України козаки чекали Президента, щоб до нас прийшов: прийде – визнаємо його, не прийде – ні…
Отже, 22 січня, 2005 рік, за день до Інавгурації, приїздить Ющенко таки на площу. І до останньої хвилини були люди, які не хотіли давати йому булаву, мене за руку тримали, казали: «Не вручай»! А я думаю, – як це не вручати?! Разом із тим, Президент виступає, вітає нас. Я від імені козаків дякую йому, за те, що прийшов, а тоді обіймаю і якби цілую по-козацьки на три боки. Та в цей момент на одне вухо кажу Ющенкові: «Ви будете брати булаву?». А він мені на друге – відповідає: «А я чого сюди прийшов!». Цим було все сказано…
На той час було 12 всеукраїнських козацьких організацій, і на посвяту Президента прийшли всі. Саме тоді й прийняли рішення, що гетьман в Україні один – Президент. І всі йому присягнули, що буде одне козацтво, а Президент як гетьман відповідає за те розуміння, що ми козацька нація, – звичайно, без якихось суспільно-політичних змін, адже ми сучасна держава, але козацтво отримує в ній певний вплив. Саме після цього й почалися у наших лавах процеси насичення різними організаціями. Зараз нас уже є 42! Причина такого явища, на мою думку, одна: або за гроші, або за якісь інші блага через створення альтернативних організацій йде розшарування, роздрібнення, – тобто, як це колись із Рухом зробили, так зараз почалося з козацтвом. І ми сьогодні це розуміємо, бачимо, хто хоче державності, України, а хто – на нас робити певні політичні речі. Але, незважаючи ні на що, українське козацтво вважається зараз найпотужнішою громадською організацією, – хто ще може зібрати щороку півтори тисячі людей на Велику Раду!
Разом із тим, сьогодні якоюсь мірою зворотний процес відбувається: козацьку раду при Президентові відмінили, і створюють таку при Кабінеті Міністрів. Відтак маємо надію на відновлення співпраці козацьких організацій з державою, що за наступних двадцять років «біблійних» українці дійдуть таки до того, що ми є єдиний козацький народ.
А наразі продовжуємо займатися своєю діяльністю. Так, планується ХІ фестиваль козацької пісні «Байда», відзначення 830-ліття Збаража і далі – Зборова, оскільки не треба забувати, що Збараж, як і Зборів, увійшли в історію одним кроком: через зборівсько-збаразьку частину визвольної війни Богдана Хмельницького. Тому виступаємо ініціаторами, щоб на місці Зборівської битви зробити меморіальний комплекс…
Також нещодавно завершилась 22-га козацька регата на честь Івана Сірка. Маршрут її традиційно проходить від Дніпропетровська, вздовж по Дніпру, по всіх Січах до Чорного моря, а потім з Очакова – на Севастополь. Там відбувається фінальний етап – перегони на кубок Командувача Українського флоту. Були такі роки, що і по 25 яхт у нашій регаті брали участь, а цього року – 15. Серед учасників – люди з різних областей. Все звичайно, відбувається за власні кошти. Але, пройшовши таким шляхом, в морі, під зорями, сповна відчуваєш, як козаки це робили на своїх човнах-«чайках»!
А який Ви найголовніший особистий досвід за ці двадцять років здобули?
Багато вдалося зробити по фаху. Спочатку хірургом звичайним був, а тепер ми розвинули малоінвазивну хірургію – операції без розрізів. Для мене це великий етап, бо треба було їхати, вчитися, апаратуру здобувати, і зробити все це тут, в умовах районної лікарні. До речі, ми стали на початках єдиною районною лікарнею в Україні, яка мала установку для малоінвазивних операції! Кандидатську дисертацію захистив, та й докторська вже готова…
Моя мрія – зробити нашу лікарню медичним закладом європейського штибу, щоб до нас сюди їхали з Європи лікуватися – такий собі медичний туризм. До речі, німці і чехи, оскільки в них такі речі вартують дорого, їздять лікуватися в Польщу, Прибалтику. То я мрію, щоб вони до Тернополя їхали, принаймні, на ті види допомоги, які у нас надаються на високому рівні, але вартують набагато дешевше.
А що б можна було побажати тернополянам, українцям, аби жилося легше, краще.
Ставитись до життя так, щоб, дивлячись на склянку, чашку, келих, будь-яку посудину, виникала асоціація, що вона наполовину повна, а не напівпорожня! А загалом, треба працювати над тим, щоб наповнити наступні двадцять років тим, чого не вистачало нам у попередніх двох декадах. І бути оптимістами, – це ж так просто!
Розмовляла Олена Лайко.
