Сьогодні, 16 листопада, – День працівників радіо, телебачення і зв’язку. З цієї нагоди на «Тернопільській Липі» – добірка матеріалів, присвячених людям, які й відзначають своє професійне свято: радійникам, телевізійникам та зв’язківцям. Хоча для відомого радіо- і тележурналіста Михайла Зубика, нині представника Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення в нашій області, це, можна сказати, потрійне свято.
Адже, з одного боку, за словами пана Михайла, його робота й справді дозволяє бути в курсі справ стосовно діяльності усіх місцевих електронних ЗМІ, а з іншого – продовжувати відчувати певну власну дотичність до тієї унікальної справи, якою є радіо та телебачення. І отримувати від цього лише позитивні емоції. Оскільки, як стверджують знаючі люди, радіо – це своєрідний вірус, яким можна «заразитися», а от вилікуватися від нього вже неможливо.
До речі, саме Михайло Зубик став тією людиною, яка свого часу й мені передала вірус любові до радіо, запросивши на інтерв’ю у студію прямого ефіру обласного радіо. Насправді, ми з прийшли на передачу вдвох – Олександр Бурміцький як молодий перспективний тернопільський композитор і я як поетеса, на чиї вірші він пише пісні. Ніколи не забуду круглий стіл з мікрофонами у студії, телефонні дзвінки із запитаннями слухачів і ведучого програми – впевненого у собі, усміхненого і надзвичайно приязного співрозмовника – радіожурналіста Михайла Зубика. Саме тоді я зрозуміла, що працювати на радіо і відчувати той неповторний «драйв» прямого ефіру – це й моя мрія, яка, до речі, зовсім незабаром стала реальністю. Але це вже інша історія. А наразі – інтерв’ю із Михайлом Зубиком про радіо, телебачення, прямий ефір по-тернопільськи і «радіовірус», одужувати від якого зовсім навіть і не хочеться.
Пане Михайле, як ви пов’язали свою долю із радіожурналістикою?
Щоб це пояснити, я піду, очевидно, від зворотного. Отож, моя мама живе в селі, і я маю перед нею великий борг, навіть виходячи з позицій моєї посади. Справа в тому, що вже років зо два тому стихія обірвала дроти проводового мовлення. Мама попросила мене посприяти, щоб лінію відремонтували. Однак виконати її прохання і відновити радіомовлення мені досі не вдалося. Я навіть ходив до начальника в Укртелеком, але сказали, що ті півтора кілометра обриву вартують дуже дорого і ніхто не буде цим займатися. Та й загальний настрій, який існує у більшості, хто «курує» цю справу, в контексті, що проводове радіо вже віджило своє і в подальшому його взагалі не повинно бути, зовсім не сприяє якомусь поступу у вирішенні таких питань. А от мама якось сказала таку фразу: «Без радіо я фактично не живу. Це для мене як співрозмовник: чую погоду, годину, інформацію, воно мені не заважає, не відволікає від роботи». Тому реально, і я це усвідомлюю на власному досвіді, ті, хто зараз хоче позбавити людей можливості слухати радіо, просто чинять злочин. Немало є у селах (та й у містах) людей, яким потрібне проводове радіо, для яких – це єдина розрада. Можу сказати, що, як мама – людина в літах, відчуває потребу в ньому, так і в мені ця «радійна» потреба виховувалася з дитинства…
Отже, я жив у селі Касперівці Заліщицького району – немалому, причому, селі, але лінію електропередач на нашу вулицю, що за 4 кілометри від центру, провели лише в 1969 році. І доти в нас не було ні телевізорів, ні радіоприймачів. Єдиним джерелом інформації та «вікном» у світ залишалося проводове радіо. Тому слухав і захоплювався ним змалечку. А коли після третього курсу факультету журналістики прийшов на практику в Тернопільську телерадіокомпанію (тоді вона називалась ще телерадіокомітетом), навіть не вагався, де прагну працювати далі: по-перше, на радіо, а по-друге, – в Тернополі. Отже, були дві такі цілі, яких хотів здобути у житті, і, врешті, отримав бажане, напевно, як подарунок Долі.
До слова, нещодавно до мене телефонував мій товариш, з яким вчилися на факультеті журналістики Львівського університету і навіть жили в одній кімнаті в гуртожитку. Він досі працює на обласному радіо у Львові. Отож, розуміючи, що може потім щось «не скластися» чи просто забракне часу, привітав із професійним святом працівників радіо телебачення та зв’язку, – святом, так би мовити, «радіаторів». Мені було надзвичайно приємно почути це давнє професійне прізвисько та усвідомити, що я теж досі «радіатор» у душі, серці й, напевно, ним і залишуся.
А які програми Ви вели на радіо, окрім новин, які традиційно тоді у вас готували всією редакцією?
Справді, незважаючи на те, хто які тематичні передачі робив, ще обов’язково потрібно було дві-три інформації давати у загальний новинний «котел». А я вів молодіжні радіопередачі на патріотичні, виховні теми. І ще завжди була моєю улюбленою спортивна тематика. Загалом, щастило мені, попри всі умовності, обмеження, які спостерігалися в ті часи, вибирати те, що ближче до душі. Принагідно згадаю й ту людину, яка була мені другою мамою – Олександра Максимівна Бурма, під крилом якої виростав як радіожурналіст. Чесно кажучи, журналістом себе боявся називати тривалий час, – свідомо, причому. Адже при всіх тих поважних людях, які були тоді в телерадіокомітеті, поруч із якими виростав як спеціаліст, остерігався цього слова, вважаючи, що тоді я його ще не заслужив.
В 1990-91-му роках з’явилась можливість, так би мовити, вдихнути свіжого повітря, а не того, яке отруювало тобі душу й серце, бо, якщо ти чесна людина, то хочеш тим, що вважаєш правдою, ділитися з іншими. І коли нарешті це стало можливим, я зробив кілька циклів передач із відомим у нашому краї науковцем Василем Ященком про українську еліту, її коріння. Ми отримали тоді чимало цікавих відгуків, що для мене було дуже важливим. А ще раніше з Олегом Германом вели програму про українську мову. Виглядало це так: спочатку в ефірі звучала власне передача, а після неї ми півгодини спілкувалися зі слухачами, відповідаючи на їхні телефонні дзвінки. Неможливо забути, як люди телефонували до нас, дякували, а один слухач сказав таке: «Якщо завтра побачу на вулиці живих Германа і Зубика, то переконаюсь, що є справедливість у світі і демократія наступає».
Одним із перших я відновив на обласному радіо прямі ефіри. Адже це насправді дуже важливо – відповідальність чесного журналіста, чесної людини, яка дорожить словом і почуттям тих, хто з іншого боку мікрофону. Тому спочатку було досить страшно. А мій перший прямий ефір – це взагалі прецедент: я вів передачу із кандидатом у народні депутати до Верховної Ради тоді ще СРСР Романом Гром’яком, і в ефірі він повідомив про громадське віче, яке має відбутися незабаром. Як виявилося, це не сподобалося тоді ще партійній владі, оскільки, на їхню думку, таке оголошення не можна було подавати в ефір. Відразу ж наступного дня я на собі відчув, що передачі наші таки слухають, і були певні колізії, але – минулося… А щодо прямих ефірів, я завжди вважав, що саме так на радіо має бути. Чого вартує радіо, яке подає інформацію про подію, що сталася вчора, позавчора, якщо вона відбулася щойно або ми якраз перебуваємо на місці, де вона твориться. Саме цьому, почутому із радіоефіру, й можна вірити, з таким журналістом – спілкуватися і слухати його ще не раз..
То коли Ви прийшли на радіо?
Прийшов на Тернопільське обласне радіо в 1977 році, це вже офіційно на роботу, але практично дві практики – після третього і після четвертого курсів, я провів теж тут. Тому й вже почувався, як вдома, і колеги-радійники стали мені, як рідна сім’я. До речі, коли влаштувався на роботу, то якраз закінчував п’ятий курс. У нас на останньому семестрі було вільне відвідування, щоб дати нам час для написання дипломних робіт. Тема моєї дипломної – «Висвітлення життя Радянського Союзу у польській пресі», а підшивки польських газет на той час можна було знайти тільки у Львові. Однак з березня я вже почав офіційно працювати: людина, яка була тут на посаді редактора молодіжних передач, розраховувалася, й мені запропонували це місце. Причому, рішення треба було приймати терміново. Звичайно, я погодився, адже моя мрія мала здійснитися! Так почав працювати, а на поїздки до Львова в бібліотеку часу не вистачало. Але коли до здачі дипломної залишалося два-три тижні, довелося все кинути і братися за неї. Тоді мене надзвичайно підтримали друзі у Львові: впродовж кількох днів я на цілий день йшов до бібліотеки іноземної літератури, ввечері повертався, друзі готували для мене вечерю, робили каву, звільнивши весь час тільки для науки. І так за три-чотири дні й ночі я написав дипломну. Підтримали мене й рецензент з науковим керівником, за що я їм досі страшенно вдячний. А загалом, той стрес десь додав мені сил, і я захистив роботу на «п’ять».
А як же ви «зрадили» радіо з телебаченням?
Хотілося, звичайно, спробувати нове. Однак, повірте, що робити телебачення, так би мовити, «на коліні», було непросто. Але дуже цього хотілося! Мені навіть довелося із тодішнім головним інженером спеціально літаком літати до Ленінграда (тоді ще) за телевізійною апаратурою. І так ми робили телебачення: ще в старому нашому приміщенні на тодішній вулиці Бугайченка сідали на диванчику у фойє і радилися, як готувати матеріали, монтували сюжети, а тоді виходили в ефір два-три рази на тиждень.
Загалом, п’ять років я віддав телебаченню, – надзвичайно складних насправді, бо той «механізм» запускається дуже нелегко. Це зараз уже все більш-менш відлагоджено, тому легше набагато. Однак треба усвідомлювати, що телебачення все одно залишається тяжкою справою із непростою технологією. Радіо в цьому випадку дуже виграє.
Але ж радіо не дає тієї «картинки», чим так хизуються телевізійники…
Зате на радіо можеш спілкуватися безпосередньо, як у житті, побуті. Говорячи про моє власне сприйняття радіо, то я відчуваю слухача: уявляю собі когось одного, з яким спілкуюся, і тоді все просто. В один момент я відкрив для себе таку істину: на радіо, як би не підбирати тембр голосу, манеру, повинен вловити ту інтонацію, якою говориш в житті, – з мамою, дитиною, другом. От тоді це слухатиметься щиро, а тобі не буде важко. Треба просто говорити, як самому із собою, і воно по радіо звучатиме по-справжньому. Та й ті почуття, емоції, які передаєш людям лише своєю інтонацією, нічим неможливо замінити.
А які посади довелося пройти за час кар’єри?
На радіо був і редактором, і старшим редактором, і головним, потім пішов заступником генерального директора, тоді – головним редактором телебачення, директором телебачення. Останні роки своєї телерадіокар’єри в 2003-му закінчував як директор ТТБ. Зараз я представник Національної ради з питань радіо і телебачення в області. Вибираючи ще одну стежину в житті, тішився тим, що ця посада залишається в сфері телебачення-радіо. А той досвід, що здобув свого часу, тепер допомагає мені розумітися з колегами. І представляючи наглядовий орган, я стараюся бути не наглядачем в такому буквальному, жорсткому розумінні, а колегою, партнером, порадником, – десь підтримати, десь і підказати. Мені здається, що авторитет – навіть не мій як журналіста, а того журналістського стажу на радіо-телебаченні – допомагає колегам довірливіше до мене ставитися.
Побутує думка, що з часом радіо і телебачення відійдуть, і все замінить інтернет та інші більш сучасні засоби комунікації?
Ніколи не повірю цьому. Згадую фразу одного мого університетського викладача. Так от, коли я на парі робив якусь навчальну вправу на основі газети «Вільне життя», він сказав, що це «квасний патріотизм», бо я, бачите, тернопільську газету взяв. То я залишаюся квасним чи солодким, чи гірким патріотом радіо назавжди. І переконаний, що за будь-яких перипетій нашого такого непевного, нетривкого світу радіо таки залишиться на всі часи і віки. Але треба тільки, щоб «робили» його справжні професіонали. І йти працювати треба з чистим серцем, з чистими руками і з чистими думками.
А як бути з тим, що в Тернополі залишилася лише одна місцева ФМ-радіостанція, адже не мати місцевого радіо – це те ж саме, що позбутися місцевої преси?
Чому ж, є обласне радіо – у нього давня і славна біографія (а в його структурі ще й молодіжне «Радіо ЛАД»). А ось із тернопільських ФМ-радіостанцій у нас справді залишилась одна «Українська хвиля» чи то «УХ-радіо» – більше немає в місцевому радіоефірі. І те, що він збіднів після того, як не стало «Радіо Тернопіль», – це факт. Та й навіть передач «Радіо ТОН», хоч я з ним постійно «воював» за музичне наповнення, бракує. Прийшли на їхнє місце інші радіо, але вони вже не «наші», а столичні. Добре, що тернопільське «УХ-радіо» працює й показує приклад іншим, як можна наповнити ефір українською музикою, українським словом, жартом, традицією – українським духом.
Що б побажали колегам з нагоди професійного свята?
Терпеливості, поваги одне до одного і до свого слухача. Його треба любити і поважати, бо вони, слухачі, до нас так само ставляться. В цьому я як колишній «радіатор» просто переконаний.
Олена Лайко
