Щогодинні випуски новин у форматі ФМ-радіостанції, п’ять із яких – суто місцеві, а ще плюс п’ятнадцятихвилинна інформаційна програма, яка виходить в ефір через день на першому каналі проводового мовлення. Такий обсяг роботи зможуть оцінити працівники хіба що інформаційних агентств, а в останні роки – і редактори новинних Інтернет-сайтів, де нові, свіжі, актуальні, ексклюзивні, сенсаційні повідомлення потрібні постійно.
Але саме такий режим життя, насичений адреналіном прямого ефіру, можливістю і прагненням першому дати інформацію, зробити репортаж безпосередньо з місця події, прочитати без жодної помилки новини, завершені традиційно словами «медико-метеорологічна ситуація третього типу», викликає максимум задоволення від зробленого і власної незамінної ролі у всьому описаному вище процесі…
Вся ця насичена емоціями історія – про нормальну «робочу» атмосферу буденного дня журналістів інформаційного відділу радіостанції 106,1 ФМ – «Радіо Тернопіль». І хоча насправді все це вже в далекому минулому, і в тих, хто там працював, тепер не тільки інше місце роботи, а, в основному, й інше місто проживання, але те, що було тоді: в тому колективі і в такому робочому ритмі, – не забувається. У будь-якому випадку, колишній редактор інформаційного відділу «Радіо Тернопіль», а зараз – кореспондент відділу економіки інформаційної агенції УНІАН (Київ) Дмитро Бобесюк із захопленням та теплом згадує свої роки, проведені на радіо.
Дмитре, як кажуть, радійником, як і вчителем чи лікарем, не можна бути «колишнім». Одного разу ти ним стаєш, і потім на все своє подальше життя починаєш дивитися крізь призму радіо. Тому сьогодні, в День працівників радіо, телебачення та зв’язку, пропоную поговорити про радіо, новини, журналістику та все, про що хотілося б згадати у цей святковий для працівників цієї сфери час.
– Відразу скажу, що я – спадковий радієць, оскільки мої мама і батько працювали в Тернопільському радіовузлі, тому в нашій сім’ї цей день завжди був святковим. Та й брат мій старший служив у військах зв’язку. А щодо радіо, то це – моя перша робота і перший колектив співробітників та однодумців, який досі залишається найкращим колективом у моєму житті. Завдяки йому я вперше відчув, що таке насправді «відчуття ліктя», а готуючи матеріали, дуже часто в авральному режимі, – що таке відчуття слова.
– Але, коли ти прийшов на радіо, в тебе не було жодного журналістського досвіду, ти ж закінчив фінансово-економічний інститут.
– Так склалися обставини, – я просто шукав роботу. А коли зрозумів, що тут потрібно робити новини, – сам загорівся нею. Досі пам’ятаю фразу нашого тодішнього головного редактора Тетяни Тарасенко «кинути під танки». Так дійсно було: казали – йди на інтерв’ю чи сесію міської ради чи прес-конференцію, як хочеш із цієї ситуації «випливай», а інформацію в новини мусиш дати. І йшов, і «давав». Все це була школа життя –журналістського, радійного. До речі, крім того, що ми готували випуски на ФМ, дуже мені подобалося робити матеріали на проводове радіо, де можна було більше сказати, висловити свою думку… Хоча, про що було те найперше повідомлення, яке мені довірили зробити, вже не пам’ятаю. Пригадую, правда, що консультував мене в цьому контексті один із найперших працівників інформаційної агенції «Радіо Тернопіль» – журналіст Віктор Гладкий. Однак технічний процес із підготовки матеріалів для новин закарбувався у мене в пам’яті назавжди: як запис перегнати із диктофону на комп’ютер, як «почистити» його і навіть як черги дочекатися, щоб сісти за «комп», бо він тоді у звукооператорській студії був один на всю редакцію.
– Зараз ти працюєш в інформаційній агенції, тому навики радіожурналістики, звичайно, окрім того, щоб «чистити» матеріали, тобі очевидно стали в пригоді?
– На УНІАН як кореспондент відділу економіки я курую напрямок фінансів. Що тішить і близьке мені, так це наш новинний формат у подачі інформації, який дуже схожий на радійний. І написати матеріал, де більше трьох тисяч знаків, для мене тепер складно. Адже за всі роки (а прийшов я на радіо в 1999-му), такий формат уже настільки «в’ївся», що в три тисячі знаків вміщую все, що хотів би сказати з тієї чи іншої теми. Мені іноді кажуть: «Візьми, «водички» долий», а я сміюся, що не вмію цього робити.
– Але ж паралельно з радіо ти, пам’ятаю, якось пробував себе в газеті?
– Так, це був проект «Тернопіль-бізнес» чи то «Бізнес-Тернопіль», вже й не пам’ятаю точно назву. Ця газета проіснувала недовго, та й я зовсім мало в ній працював. Порівнюючи з радіо, його темпом із п’ятьма випусками місцевих новин на день, вимогою терміново знайти інформацію і негайно видати її в ефір, ритм роботи в тижневику мене просто не влаштовував. Саме там я відчув, що, за такого – «раз на тиждень» – підходу, якоюсь мірою втрачається якість інформації. От бувало, приношу щось цікаве, а мені кажуть: «Треба під газетний формат це зробити». Отже, більше в тижневиках я й не працював – не підійшов мені такий формат.
– А який найважливіший для себе досвід ти здобув, працюючи на радіо?
– Окрім досвіду спілкування з людьми, життя в колективі та суто професійних якостей, багато чого давав прямий ефір з точки зору власної мобілізації, вміння швидко реагувати і приймати рішення. Для мене прочитати новини – це щоразу був свого роду мікрошок. Адже який би в тебе не був настрій – хороший чи поганий, хворий-не хворий, із застудою чи без, ти мав «зібратися» і вийти в ефір. Це вміння мені потім багато в чому дуже допомагало!
– Правда, незважаючи на усі «мобілізації», прямий ефір неможливо уявити без курйозів. Твого «вкрали коня» і досі наші радійники згадують…
– Було діло. Якраз Андрій Махно працював у студії, а я – на новинах. Доходить до оперативних зведень від служби «02», і читаю: «В селі такому-то такого-то району вкрали коня». Піднімаю очі від листочка, а Махно сміється, аж під стіл залазить, щоб ще й мене не розсмішити. Але як тут можна стриматися, – я теж розсміявся, і все це в прямий ефір пішло. До речі, деколи в Інтернеті викладають телевізійні так звані «ляпи». Коли дивлюся їх, мені іноді зовсім не смішно, адже прекрасно розумію цих дикторів, – яким би професіоналом чи асом ти не був, примусити себе стриматися від сміху дуже важко, часто навіть нереально, особливо, коли цей процес стає вже просто некерованим.
– А розкажи про прямий ефір із популярним кіноактором Сергієм Никоненком. Ця історія – вже теж практично легенда із твого радійного досвіду.
– Приїхав до Тернополя актор Сергій Никоненко із творчим вечором чи з якимось фільмом, вже не пригадую. І запросили його організатори до нас на радіо на прямий ефір. А так сталося, що людей, які постійно цим займалися, десь не було. Виходить, що, крім мене, немає кому вести інтерв’ю. «Підеш із Ніконенком в ефір?», – запитують мене. «Піду, які проблеми», – впевнено погоджуюсь. «Але він української не розуміє!». «Добре», – спокійно відповідаю я, адже російську мову знаю, читаю, в школі ж вчили. Але вже на ефірі усвідомлюю, що читати і слухати, це одне, а спілкуватися, навіть добре знайомою мовою, – зовсім інше. Я, зрозуміло, підготувався, запитання написав собі на листочку (звичайно, українською!), та й іду в ефір. Розпочинаю програму, пробую з цього листочка перекласти запитання російською і усвідомлюю, що це далі буде «щось». Таня Тарасенко потім казала, що, слухаючи нашу з Ніконенком розмову, в журналістській всі по підлозі від сміху каталися. Один мій знайомий теж слухав цей ефір. Як він мені потім розповів, реакція у нього була аналогічною, і єдине, на його думку, чим я врятував ситуацію, так це фразою, якою завершив інтерв’ю: «Російською із нашим гостем намагався спілкуватися Дмитро Бобесюк».
А от зараз у нас в УНІАН бізнес-стрічка виходить російською мовою, то я пишу виключно нею. У спілкуванні, правда, й досі тернопільський акцент себе видає, але професійний фінансовий текст швидко підготувати українською мені вже навіть і складнувато, адже вже звик вживати всі терміни російською.
– А як ти думаєш, в майбутньому радіо, телебачення і далі займатимуть свою певну нішу в нашому житті, чи більш сучасні засоби комунікації та інформації їх з часом витіснять?
– Думаю, що ще довгий час радіо та телебаченню повноцінного замінника не знайдеться. Інтернет-Інтернетом, але люди все таки звикли збиратися сім’єю вдома, вмикати телевізор і дивитися фільми, шоу, інформаційні програми, причому, довіряти людині, яка, читаючи новини, подає ту чи іншу інформацію. Це ж саме і радіо, – музика, новини, програми, що звучать в машині, з приймача на кухні тощо. Це вже усталені якісь традиції, які не так просто відживуть.
– З нагоди Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку що би хотів побажати своїм колишнім радійним колегам?
– В цей день я, насамперед, завжди маму свою вітаю зі святом, адже вони на радіовузлі постійно цей день відзначали. А друзям, з якими доля звела на «Радіо Тернопіль», бажаю хорошої, цікавої роботи, щоб вона, звичайно, давала моральну, матеріальну віддачу, аби відчувати себе вільним від усіх життєвих умовностей. І ще, – частіше збиратися разом.
Олена Лайко
