За вікном осінь, і зовсім скоро знову сумний тернопільський дощ нагадає, що все буде, як завжди — жовте листя, перший сніг, Новий рік, Різдво, а далі можна починати чекати весну. Чомусь у школі з початком нового навчального року здавалося, що нарешті все буде по-іншому, а тепер початок нового сезону ще раз підтверджує одноманітність наших змін: ранок-вечір, літо-осінь, і так по колу.
Хоча, може, осінь — це й справді початок чогось нового, недарма наші пращури від вересня вели відлік нового року. Можливо, вони мали рацію в тому, що саме восени варто щось починати заново – будувати, руйнувати, творити і зацементовувати давно створене.
Багато хто стверджує, що осінь — не просто пора року, а стан душі. Скільки поетів відображали його, цей стан, від якого водночас легко, світло, тремтливо, а відчуття – наче жовтий кленовий лист кидає візерункову прозору тінь на підвіконня.
Осінь можна любити або не любити — невизначеного ставлення ця пора року не сприймає. Хоча, в принципі, якісь однозначно окреслені почуття також можуть набриднути. І це не тільки тому, що одна осінь видається схожою на іншу. Насправді, в кожного з нас ніщо не повторюється. Але загальні враження від сприйняття цієї пори року залишаються стабільними — буяння айстр, багрянець і золото дерев, прохолодні ранки, високість неба, запах хризантем і краплини дощу на щоці.
Восени більше, ніж взимку, хочеться сидіти перед каміном і слухати, як за вікном іде дощ, як пориви вітру збивають горіхи, і вони, падаючи, з гуркотом котяться дахом, викликаючи думки про привидів і маніяків, що причаїлись у темряві. А в місті можна просто гуляти вулицями, ховаючись у вечірньому тумані, загрібати ногами жовте листя в парку, ловити останні промені сонця, затримавшись хоч на кілька хвилин на лавці в сквері поруч із міськими фонтанами, які ще так оптимістично і жваво розсипають довкола краплі та струмені.
Звичайно, можна втекти від осені кудись у теплі краї і там захопити сонця, теплого моря, щоб, акумулювавши в собі це тепло, знову повернутися в рідні, майже лондонські тумани. Хоча… Втекти з дому чи з міста, звичайно, можна, але від себе хіба втечеш…
Осінь у нас люблять. І це зрозуміло — бараболі викопано, буряки зібрано, городи зорано, капусту заквашено, помідори в банках замариновано. Тому можна розслабитись і відпочивати, аж доки нестримне весняне сонце не покличе на поле, до таких звичних до болю сільськогосподарських турбот. Восени і весілля легше справляти — все є в коморі, і поросята за літо підросли, і хліб вже з нового врожаю.
До речі, в цей час навіть ті, хто традиційно має город у супермаркеті, теж якось активізуються і стають здатними на «подвиг» — от взяти і купити на базарі мішок картоплі, нехай навіть зберігати його доведеться на балконі! Разом із тим, якщо вже згадувати про капусту, то її останнім часом і в супермаркеті непогано засолюють. А от щодо помідорів, то на такий делікатес іноді можна й до якоїсь порядної господині в гості напроситися, — до пюре мариновані чи квашені помідорчики у нас в Тернополі завжди подають, можна навіть не сумніватися з цього приводу!
А загалом вона добра до нас, осінь. Головне, щоб ми адекватно реагували на усі блага, які вона так щедро пропонує, або хоча б робили вигляд, що хочемо це робити.
Олена Лайко, “Тернопільська Липа”
Фото Олексія Нижегородова
