Не пущу, хоч лусни… Корови він буде в колгоспі пасти. Ага! По копицях шастатимеш, – верещала Галька на весь куток. – А вдома роботи хоч відбавляй. Хочеш заробити – ще одну корову заведи. Я не полінуюсь встати, видоїти, молоко на базар завезти. А тебе на ті заробітки не пущу… Хіба ж ви втримаєтеся, як від спідниці відірветесь? Он, Маринчин скільки подвійним життям жив? Жеребець безсовісний, – недоговорила, бо на дорозі вже стояла Марина.
– Твоя правда. Тільки де дінешся з тим соромом? – і спогади напливли, як сивий туман.
…Всі у селі вважали Марину та Сашка ідеальною парою. Любов ще зі шкільної парти. Обоє чорнявенькі. Дивлячись, як вони йшли до шлюбу, люди перешіптувалися: добре житимуть, бо схожі. Та вони ніколи й не нарікали на своє сімейне життя. Марина працювала у школі, Олександр – на заводі. Троє дівчаток підростало. От і хату, хоч за вісім років, та все ж за-кінчили. Раділи всі… А найбільше дід з бабою – Сашкові батьки. Адже тепер старим буде спокійніше удвох. Хоча внучки щодня прибігали до них. Любили після школи зайти і наїстися бабиного борщу з печі – смачнющого…
Але, як і скрізь в державі, настав час, коли на заводах почалося скорочення, невиплата зарплат. Діти підростали, на одну Маринчину зарплату, яку також не бачили місяцями, вижити було складно. І став Сашко їздити на схід України на сезон. Привозив додому зерно, тут розпродував – були гроші. І так – з року в рік. Марина не бачила свого господаря цілісіньке літо. Сама якось навчилася сіно для корови косити, поля обробляти – перти вперед того селянського воза. А коли під осінь з’являвся Сашко, радості в хаті не було меж. На шию батьку кидалися доньки. А він, як герой, виймав із сумки гостинці, всіх обціловував.
І так він до тих сезонних робіт звик, що навіть коли знову запрацював завод, туди не повернувся. Марині сказав, що грошей на заводі платять мало, а за кілька місяців на сході він заробляє більше, ніж вдома за рік. Вона й вірила тим словам…
…Про таємницю Сашкових заробітків, мабуть, не дізнався б ніхто, якби… Якби не Славко із сусіднього села. Якось він на одному весіллі сидів за столом разом з братом Марини Василем. Випили – розговорилися. Чим більше чарок перехиляли чоловіки, тим більше розв’язувався язик. Маринин брат Василь розповідав про заробітки в Моcкві, Славко – про українські, на сході:
– О, у нас бригада файна була, – мовив, закушуючи жирненьким голубчиком. – Ми вміли працювати, вміли й відпочивати. А які там дівулі – лялі. Он, мій дружбан Сашко ще й зараз одну забути не може. А хіба забудеш, коли вона йому таких синів подарувала! – і таємниця, про яку всі домовилися клятвенно мовчати, через гоpiлочку спливла на поверхню.
Василь ту ніч не спав: все думав, чи казати правду Марині про її чоловіка. А потім вирішив: хай буде все, як є.
А Сашко знову вже вкотре збирався в дорогу. Маринка смажила-парила, прасувала сорочки, складала робочий одяг. А Василь, що завітав до них, не міг на це спокійно дивитися. Але стримався.
За тисячу кілометрів Сашка вже чекала нова родина. Коли приїжджав туди, зразу ж поселявся в Любки. Батьків її вже давно не стало, жила вона зі своїми синами. Жінка розповіла їм про батька, на якого схожі, як дві краплі води. Пояснила, що постійно він з ними бути не зможе. Отак від літа до літа й жили. І невідомо, скільки б ще тривало подвійне Сашкове життя, якби знову не випадок.
…Він не поїхав за сезон лише одного року. Потрапив у лікарню, і йому зробили опepaцію. Чому не написав і не зателефонував своїй далекій таємній родині, невідомо. Але от тільки звідти в село прийшов лист… “Тату, у нас випускний, а тебе немає з нами. Пам’ятаєш, як ми ходили ловити рибу? А як ти щоліта переглядав наші табелі успішності? Ох, і боялися, коли ти супив брови… Знаємо, що хотів, щоб ми добре вчилися… Чому не пишеш, не їдеш? І мама тебе жде. А наш предсєдатель їй каже, що кращого робітника на комбайні й не знайти. Ми ждемо… ”
На аркуш, списаний дрібним почерком, впала велика Маринчина сльоза. А потім вона підняла очі, і втупилася в їхнє весільне фото на стіні. “От тобі й щасливі… Всі ж тоді казали на весіллі”, – подумалося. І які ж це нерви треба мати, щоб не видати себе, щоб навіть імені своїх синів десь не зронити.
Їхня розмова із Сашком відбулася вже після лікарні. Схудлий і скривлений, він, мов школяр, сидів, зігнувшись за столом. Перед ним – лист. Слів не знаходив. Мовчали довго. Здавалося, що вічність пролетіла.
– Прости, я тоді, сімнадцять літ тому, не стримався, вона за мною хвостиком ходила, така уважна, нагодує, обігріє. Потім хлопці-близнюки наpодилися. Затягнуло. А потім шкода їх стало, вже несила було не їхати… Але я не хочу там жити, і Люба про це знає. Вона згідна на мої умови, щоб ось так, як живемо… – мимрив Сашко.
Грюкнути дверима, зібрати всі його речі, викинути, спалити, зітерти все з пам’яті. Та де там… Прожито півжиття. А доньки які гарні. Та й із Сашком вони жили мирно. І Марина вирішила йому простити.
– Проти дітей я нічого не маю. Вони не винні, що батьки непутні. Хочуть тебе бачити, нехай приїжджають сюди в гості. Пережила цей сором, переживу ще й те, що ти в нас багатодітний батько. А от на сезон більше ні ногою. І всім сільським бабам закажу: тримайте своїх хазяїв біля своєї спідниці. Як схоче вижити, то й тут, вдома, не пропаде, знайде роботу, – мовила, опустивши очі.
…Через рік один із Сашкових синів таки приїхав у село. Звістка швидко облетіла куток і поповзла, як зміюка, на іншу вулицю. Не один проходив повз подвір’я Марини, щоб побачити сина її чоловіка. Та ще більше шепотілися люди, коли Маринка із Сашком женили його… на своїй сусідці.
Маргарита ІВАНОВСЬКА, Рівненська область, Вісник.К.
