Яскраво, весело, надзвичайно музично і вельми позитивно прозвучала цьогорічна прем’єра «Майська ніч», яка відкрила сезон у Тернопільському академічному обласному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Музична комедія у постановці заслуженого діяча мистецтв України В’ячеслава Жили за повістю Миколи Гоголя «Майська ніч, або Утоплена» стала справді подією в мистецькому житті нашого міста. У сучасному баченні твір набув нових фарб і звучання, переконуючи усіх, що добрий жарт і позитивне ставлення до життя, здавна притаманне українцям, і досі не втрачають актуальності, а справжнє кохання, незважаючи на всі перепони, все одно перемагає.
«Музика вилітає з-під клавіш сама»
Особливою рисою, родзинкою, принадою, візитною карткою цьогорічної прем’єри стала музика. Зважаючи на те, що вистава «Майська ніч», за визначенням жанру, оголошена як музична комедія, глядачі й так налаштовувались, що музики у ній буде багато. Але реальність перевершила усі сподівання. Втілена у вокальних номерах, танцях, музичних темах, які супроводжували тих чи інших персонажів впродовж вистави, музика стала повноцінним персонажем, дійовою особою, учасником усього дійства, створила колорит, надихнула, оживила, розсмішила, потішила, «завела», «підвела», натякнула і розставила всі крапки над «і».
А якщо взяти до уваги, що це була авторська музика, яку спеціально для цієї комедії написав київський композитор та музикант Юрій Звонарь, то треба віддати належне його композиторському таланту і прогресивному підходу до творів класиків. Оскільки поєднати для п’єси, яка зображає події сивої давнини (згідно повісті, це початок ХІХ століття), що відбуваються у загубленому в степах українському селі десь на Полтавщині, в одному музичному полотні реп, фанк, рок-н-рол, елементи рок-опери, традиційної естради та фольклорні мотиви, треба мати сміливість і якоюсь мірою навіть авантюризм. Як виявилося, Юрію Звонарю – композитору столичного театру «Актор», колишньому учаснику рок-гурту «Хлопці з перцем», фронтмену проекту «YuraZvonar & ARTЛюди», це вдалося досить легко.
У день прем’єри композитор приїхав до Тернополя, аби допомогти зробити фінальні налаштування підсилення звуку для оркестру і подивитися на результат своєї творчої роботи в комплексі. Виловивши його на півгодини перед початком вистави, вдалося «витягти» кілька секретів про те, як працював над цією п’єсою.
– З В’ячеславом Жилою мене пов’язує кілька проектів у Києві, – розповідає Юрій. – Як композитор писав музику до його вистав, і мені з ним завжди було дуже комфортно працювати. Він знає, що я можу, і здатний так описати образи, всі події, які відбуватимуться, що я надихаюсь цим, і музика вилітає з-під клавіш сама.
Отже, В’ячеслав Жила запропонував музикантові попрацювати разом над «Майською ніччю», і Юрій навіть не сумнівався, чи братися за неї.
– Для мене погодитися написати музику було легко, тому що ідея цікава. Складнішим виявилось те, що стояло завдання розписати партитури для оркестру. Тому довелося знову відкривати підручники з теорії музики, сольфеджіо, бо я ж практик – пишу музику, записую її на студії, виконую, а от саме нотами відтворити те, що придумав, вимагають від мене нечасто. Добре, що мав помічницю в оркестрі театру – Уляну, яка допомогла пристосувати мої музичні ідеї саме під їхній склад колективу. Мені хотілося, щоби оркестр звучав не так, як завжди, не так, як до нього звикли тернопільські глядачі і самі музиканти. Тут потрібно було зробити і фанк, і рок-оперу, тому хотілося, в ідеалі, щоб на кожному інструменті був мікрофон і «смачно» звучали всі. А ще я дуже задоволений, що виник тандем між музикантами оркестру і акторами. Коли побачив це на репетиції, то так цим загорівся, що здавалося, підпалю своїм вогнем їх усіх.
«Заглибившись в тексти пісень, так загорівся, що тиждень не міг спати»
Щодо вокальних номерів, то їх у виставі «Майська ніч» дванадцять. Мають свої вокальні «фішки» практично всі головні дійові особи. Тому п’єсу, напевно, можна з чистою совістю назвати не музичною комедією, а мюзиклом. А робилися, за словами Юрія Звонаря, вони так.
– Спочатку мені прислали тексти пісень, які написав актор театру Іван Ляховський. Я їх почитав і… відклав. А через два тижні сів, прочитав ще раз, почав заглиблюватися і так загорівся, що тиждень не міг спати. Просто зранку приїжджав на студію, сідав за інструмент і до пізнього вечора працював. У мене дружина в той час якраз от-от мала народжувати, я мав би їй допомагати, але не міг – все залишав, їхав на студію і писав. І так цілий тиждень. Воно у мене в голові все було! Тоді написав усі дванадцять пісень. Єдине що, фінал зробив, коли вже побачив виставу, оскільки мав розуміти, що воно буде і як дійство і всю цю музику об’єднати в одне. Отож, фінал – єдине, що я написав у самому кінці, коли вистава вже була майже готова.
«Музика – це не математика»
Музичні образи дійових осіб вийшли у Юрія Звонаря надзвичайно яскравими, впізнаваними. Відчувалося, разом із тим, що акторам легко співати.
– Я знаю багато ваших акторів, – з деякими працював у Києві, коли вони приїзджали і я приходив допомагати налаштовувати звук. Тому запитав у режисера, хто має кого грати, – для мене це було надзвичайно важливо. Скажімо, у ролях Писаря та Аделаїди я уявляв Бориса Репку і Наталю Лемішку, і це мені дуже допомагало.
До речі, треба сказати, що режисерська задумка щодо створення цієї яскравої пари персонажів, була вельми вдалою. І коли банальна Своячениця Голови, якою вона зображена в повісті, у постановці Жили набула жіночого шарму дами «бальзаківського віку», кокетства, емоційності і навіть епатажного імені Аделаїда, а звичайний сільський Писар став практично героєм-коханцем та тонким знавцем жіночої душі, то події, що розгорталися у п’єсі, отримали ще одним, досить цікавий кут бачення.
– Мені хотілося для кожного образу підібрати музику, характер, зручну тональність, щоб це було природно акторам. І коли я сьогодні дивлюсь, як вони грають, як співають, причому обидва склади артистів, то мені зі сторони здається, що це не я писав! До речі, в мене взагалі таке ставлення до творчості, що пишу не я, а пишуть мною. Тому що я відчував таке, коли я сідав і не міг нічого написати. І я розумів, що це прірва просто. Музика – це не математика. Звичайно, якоюсь мірою і математика також, але така музика не зачіпає струни душі, вона просто звучить і все. А коли музика іде через тебе, «відкривається канал», і ти просто розумієш це й дякуєш усім силам, які направляють у тебе всю цю інформацію. Так от, музика до цієї вистави – це той самий варіант.
Особливою знахідкою у виставі став хор чи то вокальний квартет (квінтет, тріо), який підтримував, збагачував, доповнював усі вокальні номери впродовж вистави. Одна лише їхня поява нагорі, на задньому плані сцени, біля мікрофонів, у білих нарядах (ангельський це хор чи хор методистcької церкви – неважливо) миттєво давала глядачам можливість зрозуміти, – «зараз щось буде».
– Скільки я бачив у Києві мюзиклів, але з таким ще не стикався, – говорить композитор. – Це така самобутність, автентика. Той хор інколи так звучить, що просто аж «ах», – мурашки по шкірі. Коли мені сказали, що у виставі буде хор, я здивувався спочатку. А вийшло, що бек-вокалісти стали повноцінними персонажами п’єси.
Дуже цікаво вдалося обіграти режисерові і появу на сцені мікрофонів, без яких солістам у вокальних номерах було просто не обійтися. Виглядало це надзвичайно органічно, хоча й з певною часткою гумору, адже всі розуміли, що мікрофон у руках сільського парубка в полтавському селі на початку ХІХ століття, нехай і сина самого Голови, – річ дещо неприродна. Але всім якось вдалося тут знайти консенсус між історичною справедливістю і технічною реальністю. Мікрофон то виносив-заносив на стійці хтось із дійових осіб п’єси, то він дивним чином з’являвся в руках співака, а потім зникав. У будь-якому випадку, в залі це сприймалося нормально, – всім хотілося в повному обсязі насолодитися піснею, а не розмірковувати про секрети звукопідсилення.
Як не дивно, але досить нормально сприйнялися глядачем і поява на сцені міфічних істот, які були чи то маревом з туману, чи плодом фантазії героїв, чи їхніми сновидіннями. Ці «чудики» (оскільки чудовиськами їх не назвеш, настільки по-доброму вони виглядають, і образи яких придумав художник вистави Григорій Лоїк) тихо й задумливо матеріалізовувалися, тихо шокували усіх, хто їх бачив, і так само тихо зникали, залишаючи за собою ряд незаданих запитань і непочутих відповідей.
Зате Водяник, – персонаж, який, за креативним баченням режисера, мав би наглядати за Русалками, зі своїм завданням справлявся ідеально. І запитання в нього були цілком конкретні та усім зрозумілі. У будь-якому випадку, відповіді на його «Будеш?» чи «Попустило?» й справді маловаріантні.
Своїм циліндром, жилетом, «локонами» та бакенбардами Водяник дещо нагадував булгаківського товстуна, з яким у ніч балу Маргарита зустрілась на річці, і цим зовнішнім виглядом він дуже виділявся із загального народного стилю вистави.
До речі, художник з костюмів Наталі Ридванецька з Черкас зробила все можливе, щоб одяг персонажів, незважаючи на ту саму Полтавщину ХІХ століття, мав сучасний і стильний вигляд, із безмежними можливостями для натяків та жарту в тих чи інших деталях.
Свою лепту в контексті сучасності і прогресивності у підході до класики жанру додала і хореограф зі Львова Нінель Зберя. Номери у її постановці, здається, відкрили нові грані танцювального таланту усіх артистів.
Загалом, «Майська ніч» у цьогорічному осінньому Тернополі видалась оптимістичною, динамічною, доброю та надзвичайно теплою.
– Цей проект ще має обов’язково десь «вистрілити», і не лише в Тернополі. Думаю, національні театри інших міст зацікавляться цією роботою. Мені так здається, бо робота – хороша, – додав на завершення розмови композитор Юрій Звонарь.
Розмовляла Олена Лайко, «Тернопільська Липа»
Фото Михайла Урбанського, автора та із соцмереж
