– Коли відриваєшся від землі, всі проблеми стають такими маленькими та непомітними, – каже Олег Гаврилишин. – Страху висоти немає, а лише задоволення від того, що ти летиш! Тернополянин майже 50 років керував літаками. Кілька днів тому він пройшом медкомісію, щоб продовжити термін дії посвідчення пілота.
Олег Гаврилишин досі готовий літати хоч щодня. Але найбільше він мріє про те, щоб у Тернополі створили авіаспортивний клуб. Адже охочих літати у нашому місті — чимало, запевняє він.
Купив літак на кіностудії
Олег Гаврилишин нині піднімається у небо на відреставрованому літаку “Як-12М”.- Я його купив на кіностудії імені Довженка, – розповідає чоловік. – Літак був у такому жахливому стані, що це важко було назвати технікою — без двигуна, хвоста, приладів. Не було навіть обшивки.
Тернополянин пообіцяв літак реставрувати та доглядати за ним. За потреби погодився надавати його для зйомок у фільмах.
– Жодного разу з кіностудії з таким проханням ніхто не звертався, – додає пілот.
Півроку чоловік збирав деталі та повертав літак “до життя”.
– У дитинстві я передивився всі фільми, де знімали літаки. Тепер я сам літаю на одному з них, – задоволений пан Гаврилишин.
Бажання літати у нашого співрозмовника зародилося у дитинстві. Саме тоді він твердо вирішив стати пілотом – цивільним або військовим. Уперше полетів, коли виповнилося 19.
– Я тоді навчався у Львові на будівельника, але паралельно ходив до авіаспортивного клубу, – пригадує чоловік. – Склав дев’ять екзаменів, пройшов медкомісію. Літальні апарати ми тоді збирали самостійно. Тоді було багато журналів із проектами та кресленнями, на заводі можна було замовити деталі. Ми складали планери, а потім випробовували все самі.
Олега Гаврилишина запрошували виступати на чемпіонатах з авіаспорту. І навіть тоді він не покидав постійну роботу – на будівництві.
– Я 18 років пропрацював виконробом на державному підприємстві, – пригадує він. – Полишив цю роботу після того, як пішов працювати пілотом. Чоловік створив кооператив і почав із мотодельтаплана обприскувати поля від шкідників.
Ми тоді єдині в області таке робили, причому не “хімією”, а використовували екологічно чистий метод боротьби зі шкідниками — трихограму (корисних комах, які знищують шкідливих, – прим. ред.), – запевняє співрозмовник.
Сьогодні пілот використовує відреставрований літак для власних цілей. Каже, що радо проводив би авіа-екскурсії областю.
– Літак “з’їдає” багато палива, за годину – 35 літрів, – каже чоловік. – Але без польотів я себе не уявляю, тому літатиму завжди…
Перший політ – із парашутом
Тернополянин Віталій Бабій працював авіадиспетчером 28 років. Спочатку — у Хмельницькому, згодом – у Тернополі.
– Скільки себе пам’ятаю – мріяв про небо і польоти, – пригадує чоловік. – Усе життя йшов до втілення цієї мрії.
Перший літак Віталій Бабій змайстрував для себе власноруч ще у дитинстві. Тепер чоловік літає на мотодельтаплані та невеличкому літаку “Т-10”.
– Мені було 10, коли я пішов до свого дідуся-столяра та вирізав той перший літак, – пригадує пілот. – Не пропускав жодного фільму, де були літаки та герої-пілоти.
У Молдові, де кілька років жила родина чоловіка, навчався в училищі на радіотехніка. Але паралельно ходив на заняття в аероклуб. Там вперше й піднявся у небо.
– Я стрибав із парашутом кілька разів на день. Подобалося летіти, – продовжує співрозмовник. – До армії я поставив рекорд – 64 стрибків протягом літа. А це – немало…
Самостійній виліт на літаку “Як-12” відбувся через кілька років у Кіровоградському авіаспортивному клубі.
– Я тоді навчався у Кіровоградському льотно-штурманському училищі, паралельно відвідував авіаклуб, – пригадує пан Бабій. – Отримав спеціальність не пілота, а авіатора, бо став диспетчером. Але бажання літати не минуло… Важко передати ці відчуття. У небі нема літака, є крила, які виростають у тебе. Немає часу і страху. Є тільки ейфорія від польоту.
Відчуття страху, як стверджує пілот, йому не знайоме.
– Страх залишається на землі, – каже, сміючись, співрозмовник. – Тільки тоді з’являються сумніви та страх за життя, коли включаєш логіку.
Снилися польоти і стрибки
Едуарда Перця манило небо з дитинства. Чоловік працює на станції швидкої допомоги. А відпочивати та “відриватися” їздить аж у Рівненський авіаспортклуб. Там літає на планері K-13 “Бланік”.
– Літати хочеться завжди, – каже чоловік. – Ті, хто хоча б раз був у небі, вже не можуть жити без польотів.
Едуард Перець дуже страждав, коли був змушений кілька років забути про заняття планерним і парашутним спортом. Тоді він переїхав з Казахстану на Україну, додалися також матеріальні та сімейні причини.
– Дивитися із землі на небо тоді було нестерпно. Мені ледь не щоночі снилися польоти та стрибки з парашутом, – пригадує пан Перець. – Тепер я знову літаю!
Чоловік каже, що у дитинстві літаки та гелікоптери пролітали над його хатою, як птахи. Тоді всі його ровесники мріяли стати космонавтами або пілотами. Тепер, журиться чоловік, літаки та планери стали захопленням рідкісним і дорогим.
– Раніше навчитися літати можна було безкоштовно. Сьогодні ж це коштує чималих грошей, – додає співрозмовник.
Едуард Перець щасливий, що зумів свого часу реалізувати дитячу мрію.
– Мені не вдалося стати професійним пілотом, але свою долю я все одно пов’язав із авіацією, – продовжує співрозмовник. – Ну, скажіть, із чим на землі можна порівняти ті відчуття, які ти маєш, коли летиш поруч із журавлем чи соколом? Несешся над землею з великою швидкістю і радієш кожній митті польоту!
