7 березня на тернопільських шанувальників гумору чекає виступ наших земляків – хлопців, які знають всі секрети «смішного» і самі чудово вміють жартувати, причому, українською – «Вар’яти-Шоу». Концерт відбудеться у Палаці культури «Березіль». Відтак про феномен гумору «по-українськи», особливості жанру стендап-камеді для Західної України ексклюзивно для «Тернопільської Липи» розповідає «ватажок» цієї команди, популярний телеведучий Сергій Притула.
Сергій, поясни, як ти взагалі «зв’язався» з тими «Вар’ятами»? А якщо серйозно, то як у твоєму бурхливому житті телеведучого з’явилося ще й таке наразі суто клубне гумор-шоу?
Свого часу (а це з 2001 десь до 2004 року) команда КВН «Тернопільська особлива», в якій я грав, була єдиною україномовною командою у об’єднанні АМІК. Ми стали, так би мовити, «першою ластівкою», першопрохідцями, «піонерами». В 2005-му «Тернопільська особлива» трансформувалась у «Восток-Запад» – збірну Тернополя і Мелітополя. Але на той час вже виросла ціла плеяда цікавих команд західного регіону України, які пішли далі, ніж ми, і реально ставали чемпіонами української Вищої Ліги КВН. Тобто, з’явився певний «клас» україномовного КВНу: Набла (Львів), Бомба (Млинів), Берегомет і т.д.
Попри те, катаючись по Західній Україні в межах своєї телевізійної роботи, час від часу натрапляв на якісь місцеві варіанти стендап-камеді шоу і з цікавістю спостерігав за тим, що вони роблять. На той момент у Тернополі вже працювали «Вар’яти-шоу», які давали вечірки раз на кілька місяців, в Чернівцях функціонувала така структура, як «Чорний гуцул», у Франківську – «Батяри» і так далі. Це все було дуже мило, але, чесно кажучи, трохи слабо. Тобто, не було чіткої редактури, необхідної саме для вечірнього, клубного формату роботи. Плюс – в кожній структурі, яку я бачив, були один, два, три фронтмени, а всі решта, говорячи відверто, – «баласт». Так от, ідея сформувати одну потужну бригаду, якою «закрити» всю клубну історію Західної України, з’явилась у мене ще тоді.
А десь на початку 2010-го в хлопців, з якими я товаришую ще з «Тернопільської особливої» і що працювали у «Вар’ятах», виникли деякі проблеми: розійшлись у думках з попередньою адміністрацією цього шоу, мали якісь непорозуміння з тернопільською владою, місцем для проведення вечірок. Отож звернулись до мене з проханням посприяти у поверненні їх на нормальні позиції. Я, в свою чергу, виступив із зустрічною пропозицію про реорганізацію структури як такої. І так в березні 2010 року в Тернополі відбулися збори людей з Івано-Франківська, Рівного, Чернівців, Львова і Тернополя, і ми вирішили працювати разом. На сьогоднішній день із тих дванадцяти чоловік, з якими починали, залишилося шестеро, тобто, за трошки більше ніж півтора року нас стало менше вдвоє, але коефіцієнт корисної дії цих шести зріс, мабуть, рази в чотири. І станом на сьогодні я дуже пишаюся тим, що «Вар’яти-шоу» у місті Львів – це не просто щось клубне, гумористичне. Це – тренд, статусне шоу, потрапити на яке, скажу не без гордості, неможливо. Скажімо, 17-18 лютого в нас у Львові було два концерти, де я оголосив, що 8 березня спеціально для львівської публіки даємо один виступ в нічному клубі «Пікассо». Вже 22 лютого до мене зателефонувала лінійний продюсер і сказала, що всі квитки на вечірку вже продані. При тому, що реклами на неї ще навіть не запускали: та сама клієнтура, яка була ті два дні на концертах, викупила весь зал.
Львів – це добре, а як же рідний Тернопіль?
Тернопільський період «Вар’яти-шоу» припав на травень, червень, липень, вересень –якраз момент становлення, коли «обкатувався» колектив, перевірялися люди, формувалася загальна концепція самого шоу, викристалізовувались напрямки розвитку того чи іншого дуету. Тому трошки прикро, що, розійшовшись у думках щодо співпраці з «Подолянами», ми так і не знайшли досі іншого місця в Тернополі, де можна було б робити регулярні виступи. Щоправда, відкриття пабу «Патрік» – це для нас цікаво. Отже, в Тернопіль на регулярні виступи клубні ми сподіваємося повернутися, але наразі плануємо повернутися з концерту.
Які обов’язки ти виконуєш у «Вар’ятах», можна поконкретніше?
Доводиться одночасно виконувати кілька функціональних обов’язків. По-перше, – це управлінська робота. Звичайно, що основні напрямки розвитку компанії – моя справа. Інша нюанс, що я з великим задоволенням завжди раджуся з учасниками шоу, адже хлопці із «великими мозгами» і недурними порадами. Звичайно, що якісь важливі етапи – закупка апаратури, інвестиції в розвиток компанії, телезйомки, які в нас відбувалися, фінансове забезпечення всіх цих проектів – це моя особиста проблема. Плюс – завжди хочеться фінансово мотивувати хлопців. Місяць на місяць не схожий, але в основному, мені здається, що зараз фінансова сторона більш-менш адекватна.
Ти хочеш сказати, що гумором в Україні можна заробляти?
В Україні цим можна заробляти. Інша сторона, що в Західній Україні це робити важче, тому що публіка тут не настільки платоспроможна, як на Сході чи Півдні. Тим більше, що виключно з україномовним матеріалом, який є у нас, до Криму влітку на «чос» не поїдеш. Та й без телеверсії на загальноукраїнських каналах дуже важко формувати якусь корпоративну вартість цього продукту.
Гаразд, а які ще у тебе обов’язки у «Вар’яти-шоу»?
Попри це, я виконую функції редактора. Весь матеріал, який хлопці пишуть, два рази на тиждень – в середу і неділю – скидають мені на е-мейл. Я редагую і відбираю матеріали на наступну вечірку. Тобто, кожен наш виступ – це абсолютно нова програма, що триває до двох годин. Кожного місяця ми пишемо нову програму, а раз на рік даємо виступ «бест» із того, що за цей час зробили.
Тобто, ти редагуєш, які саме номери підуть у ту чи іншу програму. А як же імпровізація?
Хлопці в середньому прописують 15-17 номерів, я залишаю 6-7. А власне імпровізації їм вистачає на сцені. Єдиний блок, правда, де імпровізації не відбувається, це новини, тому що за своєю формою він має бути чітким, лаконічним, зрозумілим, динамічним: вийшли на сцену, 26 жартів «зарядили», щоб зал «прокинувся», і звільнили місце для наступних. Це дуже правильна штука для розігріву.
А на сцені тебе люди все-таки бачать?
Я виконую на сцені функції конферансьє наших вечірок. Тобто, займаю собою і своєю «тріпаниною» блоки між виступами хлопців, а також вряди-годи читаю монологи.
Чи дав тобі щось для такої діяльності досвід з «Comedy-Club»?
«Камеді» – це величезна школа. Якби не її було, я би зараз не займався «Вар’ятами», – не було б на чому вчитися. Вигадувати велосипед завжди важче, ніж подивитися на правильний приклад, як щодо, скажімо, моделей роботи дуетів на сцені. Разом із тим, «Камеді» як абсолютно успішна комерційна структура – теж хороший приклад для наслідування. Проте ми звідти намагалися брати краще, а не копіювати повністю. Тому, наприклад, «Вар’яти-шоу» – це шоу, куди люди приходять сім’ями: до нас не страшно взяти із собою дитину, у програмі ніколи не почуєш матюка чи якоїсь вульгарності. Звичайно, не буду казати, що нас немає «гумору з «родзинками» для вишуканої публіки», як я це називаю, але завжди ми попередньо запитуємо «В залі діти є?». Коли відповідають, що немає, тоді кажу: «Добре, от зараз така ще мініатюра». І показуємо щось для більш дорослої публіки, але без якихось «фекалій» в текстах і так далі.
Разом із тим, якщо порівнювати з «Камеді», там я був з однієї, так би мовити, сторони барикади, а зараз – з іншої. Працюючи резидентом, місцями був незадоволений управлінням компанії з боку топ-менеджменту. Зараз я «управлінець» «Вар’ятів» і наперед знаю, на якому етапі, коли мої хлопці будуть незадоволеними моєю роботою. Тобто, повністю всіх задовольнити неможливо, і це нормально, немає ідеальних колективів, тим більше, творчих. Але, завдяки трирічній історії «Камеді», я знаю, чого три роки чекати від своїх хлопців, на якому моменті можуть бути якісь вибрики, незадоволення, бажання піти, і що треба робити, аби цього не сталося.
Як взагалі відбувається підбір учасників до «Вар’ятів», адже, як відомо, не кожен актор ще й може писати тексти?
Найбільше в людях мене цікавить можливість написання кількісно-якісного матеріалу та можливість самовідтворення його на сцені. Справді, знайти людину, як і пише, і грає, досить проблемно. Саме тому ми починали вдванадцятьох, а зараз нас шестеро. І я за останній рік «перелопатив» усю Західну Україну. Місцями знаходяться цікаві хлопці. От зараз ми взяли на «обкатку» дует зі Львова – кавеенщики з команди «Єталон». В принципі, подобаються своєю старанністю – дуже багато пишуть, правда, коефіцієнт корисної дії наразі досить низький. Вони грають у КВН, але хочуть бути у «Вар’ятах». Я не проти, однак для того, щоб стати учасниками шоу, від них потрібна достатня кількість матеріалу для виходу на сцену. Інша справа – доведеться «вичухувати» їхню акторську майстерність, бо що відбувається в КВН, не є прийнятним у нічному клубі в «стендап-камеді». Абсолютно інша атмосфера!
Чи є у «Вар’ятах» традиційні ролі, образи, що повторюються з програми в програму?
Це так само намацується методом проб і помилок. Наприклад, у дуету «Вар’яти» колись була дуже смішна мініатюра про бабусю і дільничного інспектора. Хлопці зробили її і забули. Минуло після цього місяців два-три, написали мініатюру «Бабуся в ощадкасі». Вона «розірвала» кілька залів по Західній Україні, і Владзьо відчув себе достатньо комфортно в образі бабусі. Станом на сьогодні вони за рік «наваяли» мініатюр з дванадцять: про бабусю на дискотеці, бабусю за кермом «Хаммера», бабусю і грабіжника. А на одній з останній вечірок я сказав: «Пацани, найближчих три місяці ви «Бабусю» не пишете», а то виходить, що весь зал сидить і чекає, коли вони будуть її показувати. А це на якомусь рівні психологічного очікування послаблює інші мініатюри.
У львів’ян свого часу була цікава серія мініатюр про сім’ю Щепачкіних: чоловіка, який завжди пробує себе в нових образах, іпостасях, і дружину, яка категорично засуджує всі його намагання проявити себе то байкером, то рибаком, то льотчиком, то ще ким-небудь. А ще у львів’ян, завдяки тому, що один з учасників дуету «Колєги» вільно володіє англійською мовою, дуже багато мініатюр про пригоди італійців чи американців в Україні. Ідея полягає у суміші англійської та української мов, яка просто «знищує» зал. Звичайно, що тексти англійською прописуються на настільки простому, доступному рівні, що зрозуміло усім.
Тобто, є звичайно якісь «червоні лінії» по творчості, але час від часу їх треба зупиняти і шукати нові образи. От нещодавно Владзьо з Віталіком Тильним написали кілька нових мініатюр і знайшли дуже симпатичний образ: власника «ларьочку із сувенірчиками на Буковелі» – Володьку. Була мініатюра про Володьку, який приїхав в НАСА і хоче полетіти в космос. Йому кажуть, що це коштує двадцять мільйонів доларів, а він відповідає: «Ви мені ті копійки не рахуйте, у мене ж ларьочок в Буковелі, я продаю сувенірЧики». Там дуже гарно Владзьові вдається передавати діалектну форму «гуцульської української». Ну і плюс, звичайно, монологи, які він читає, – всі з нетерпінням чекають. Коли я починаю «підводити», що зараз має бути саме він, із залу лунають викрики «Владзьо, Владзьо, давай Владзя». Львівська публіка його просто обожнює. Чесно кажучи, й справді бувають такі монологи, коли я підходжу до нього і кажу: «Старий, я тепер не знаю, що ти маєш написати ще, аби планку нижче не опустити». Владзьо має таку гарну особливість – він дуже красиво б’є по «живих» місцях. Коли в нього монолог про холодильник справжнього українця – історія про те, що є в холодильнику, і там звучить фраза «якась фігня в тарілочці, накрита ще однією тарілочкою», в залі просто сиплеться штукатурка, адже кожному таке знайоме. І коли каже, що «шпроти в холодильнику не чіпай, раптом прийдуть гості», всі зі знанням справи починають сміятися, бо знають, що просто так вдома відкрити банку шпротів, то «нє», бо прийдуть гості, можна їх на канапку викласти!
То що ж чекає глядачів на концерті «Вар’ятів» у Тернополі?
Ми готуємо стандартно-блокову нашу вечірку. Але чому кажемо, що це дещо інша, ніж клубна історія, бо чітко розуміємо, яким буде наповнення залу: люди з дітьми, «старша кавалєрка». Наприклад, у Львові на наші концерти приходить цільова аудиторія: чоловіки – 25-50 років, жінки – 25-40. Розкішна аудиторія! Здається місцями, що між верхньою і нижньою точкою цього вікового цензу – прірва. Але нашим матеріалом ми її нівелюємо повністю. Всі гарно сприймають! У Тернополі буде більш строката публіка: студенти, молоді спеціалісти, бізнесмени, старші жінки. Врешті, прийде моя мама. І всіх цех людей треба буде задовольнити одним матеріалом. Це не телевізійний варіант «Файної Юкрайни», коли переконано знаєш, що, скажімо, ці два скетчі «зайдуть» на таку аудиторію, а ці – на інакшу. Тут кожна мініатюра має викликати «вибухи» всього залу, а не його «сегментів». Тому відбувається детальний підбір матеріалу. По-друге, будуть долучені зірки українського «шоу-бізу». Ми готуємо дві вставки в нашу концерту програму.
Чесно кажучи, покладаємо дуже великі надії на цей концерт 7 березня. Роблячи його, дивимось на перспективу. Розуміємо, що в «Березілі» щомісяця робити такі заходи сенсу і можливостей немає, але раз на квартал у нас є велика мрія організовувати такі виступи. Зараз ведуться перемовини зі спонсорами про те, що, у випадку успішності проведення цього концерту, ми будемо розраховувати на можливості співпраці на червень, вересень і грудень. Ось такий є план на Тернопіль: як мінімум чотири виступи в Палаці «Березіль» на 2012 рік!
Розмовляла Олена Лайко
Фото надане прес-службою Нового каналу
