Ліна Костенко не так часто виходить на люди. Це зазвичай викликає більш чи менш здоровий ажіотаж.

2010 року мистецьке середовище сколихнуло повернення Ліни Костенко до публічного та літературного життя. Тієї весни на ювілей письменниці перевидали її “Берестечко” та інші тексти.

2011 року Ліна Костенко – справжній ньюсмейкер. Вона написала свій перший в житті прозовий роман. “Записки українського самашедшего” викликали фурор – їх не купив і не прочитав хіба що ледачий.

Після публікації роману письменниця поїхала в тур Україною. Пам’ятаєте тисняву на її виступах у Києві, в Харкові та інших містах?

Не встиг тур початися, як скоро закінчився літературним скандалом. А все через те, що Ліні Костенко та її оточенню не сподобалися висловлювання львівських критиків.

20 вересня 2011 року Ліна Костенко стала почесним професором НПУ імені Драгоманова. О 14-00 почалася вчена рада, на якій письменниця виступила перед студентами та викладачами. До зали пускали за запрошеннями, відтак всі охочі потрапити на зустріч із нею не змогли.

“Українська правда. Життя” публікує тези з виступу Ліни Костенко.

Ліну Костенко вітали оплесками стоячи. Були студенти, члени вченої ради, викладачі, журналісти, читачі-шанувальники, представники видавництва “Либідь” і народний депутат від БЮТ Андрій Шевченко.

Стіл президії прикрашала збірка “Річка Геракліта”. Сцену прикрашали дівчата у віночках і вишиванках та науковці в мантіях.

Ректор оголосив центральну тему – смисли. Окремо наголосив на тому, що отримані студентами смисли дуже важливі, бо студенти в майбутньому стануть вчителями та нестимуть почуте своїм учням.

Для кращої передачі смислів, як казали в кулуарах, в університет закупили 100 пачок книжок “Либіді”.

Ліна Костенко вже не вперше стала почесним професором. Раніше їй надавали цей титул КНУ “Києво-Могилянська академія”, Львівський національний університет і Чернівецький національний університет.

Ліна Костенко – в одній компанії почесних ректорів разом із Леонідом Кравчуком, Віктором Ющенком, Мирославом Поповичем та іншими діячами України та закордону.

Виступ Ліни Костенко виявився ще й прем’єрою книжки, яку Костенко присвятила доньці Оксані Пахльовській. “Мадонна на перехресті”. Це подарунок на ювілей Оксани Пахльовської.

Ліна Костенко зауважила, що досі дивується, як “спочатку народжується дитина, а потім з неї виростає друг і колега” та прочитала присвяту доньці:

Я вчу тебе, як мову іноземну,

Як знаки, зашифровані в гербі,

Я вдячна Богу, що послав на землю

Шляхетну душу, втілену в тобі

Далі читайте розшифрований запис виступу Ліни Костенко перед студентами НТУ ім. Драгоманова:

Я вдячна за честь бути почесним професором цього університету.

Я вчилась тут, тільки тоді він називався Педінститут. Тоді не йшлося про те, що я стану професором. Я просто тікала з лекцій. Тікала в Ботанічний садок, збирала осіннє листячко.

З вікон аудиторії було видно Володимирський собор. Я слухала дзвони Володимирського собору. Мені ще тоді викладач з марксизму-ленінізму поставив “трійку”. Це була моя єдина “трійка” в житті.

Думаю, що між Педінститутом імені Горького та НПУ ім. Драгоманова – велика різниця. Тут казали, що він вільний від ідеологічних облуд. Я думаю, це справді так.

Якщо захочете зі мною зустрітися ще колись – я прийду до студентів. Думаю, що сьогодні сама я вчилася б у такому університеті.

Знаю, що маю вам щось сказали. Одинадцять років тому я в Могилянці зробила доповідь про гуманітарну ауру нації. Одинадцять років минуло, а гуманітарної аури так і нема.

Є проблеми та питання, про які хочеться дискутувати. А є проблеми, про які навіть і говорити не хочеться. І про одну з них нам треба разом подумати.

Зараз панує думка, що головне – економіка, дешевший газ з Росії, добробут. І мовляв потім почнеться культура. Це все неправда.

Згадайте, Сервантес писав свого “Дон Кіхота” в трактирі, живучи з ласки трактирника, який його підтримував і сам від того падав у боргову яму.

А в нас все чекають, що Азаров зробить економіку, і все розцвіте. Це не так.

Повинна бути гуманітарна аура. Вона не вирішує всіх проблем. Але вона дає той шляхетний образ нації, що не соромно і в світі з’явитися.

Тоді я говорила студентам, що ця гуманітарна аура є, але насправді її досі немає.

Одним із найбільш яскравих спектрів гуманітарної аури є література. Це високовольтна лінія духу. Це рух опору.

Загадайте, що Камю сказав: “Світ ділиться навпіл – на чуму та на її жертв”. Наша задача – не стати на сторону чуми.

Давайте згадаємо, коли в Україні був справжній рух опору. Він був ще в часи Шевченка. І цю високовольтну лінію духу підняли “шістдесятники”. Ось про них я і розкажу.

Цей рух опору ми хотіли передати наступним поколінням. Головне, щоб було кому його передавати. Але ж ви знаєте, що зараз відбувається в культурі. Панує комерціалізація, що не сприяє створенню гуманітарної аури духу.

Я читаю сучасні дослідження і не розумію, чому дослідники не бачать суті явища “шістдесятників”.

От я недавно в “Смолоскипі” читала дослідження про те, чи “шістдесятники” були бунтом поколінь, чи викликом часу. Але це і не те, і не те. Ви не жили в той час і не уявляєте, що це було неможливим.

Ми тоді були молоді і не знали, що ми “шістдесятники”. Не можна саморубрикуватися, не можна самим давати собі звання. Так було і з “Розстріляним Відродженням”. Саме такі люди несли високовольтну лінію духу.

От зараз ділять літературу на шістдесятників, сімдесятників, вісімдесятників, дев’яностників, двотисячників… А далі що?

Не можна міряти літературу десятиліттями. Талановиті люди з “вісімдесятників” можуть бути корисними і в 2012 році. В кожному поколінні є різне. І в теперішніх поколіннях так само.

Тому я би радила оперувати іншими поніттями. Є поняття “плеяда” та “когорта”

Шістдесятники були когортою. Вони були поєднані спільними переконаннями та чесністю. Вони справді любили один одного та поважали один одного. Я не знаю другого такого покоління. Ну може ще Київська школа, ну може ще вісім десятники. А далі такого вже не було.

Треба, щоб у вашому середовищі з’явилася когорта…

Нормальному письменнику треба народитися талановитим. Але у нас це ускладнюється. По-перше є режими. По-друге, є мова. Що це за письменник, якому треба боротися за мову?

Я думаю, що шістдесятники багато зробили саме для цього. Вони боролися та писали. А ще серед них були перекладачі – Лукаш, Кочур. Вони зробили величезну справу для української мови. В радянські часи боролися, рятували мову.

Це сьогодні панує обжєпонятний мат. Не думайте, що це епатажно, цікаво. Це не так. Все починається не з епатажу, не з викликів, не зі скандалу. Справи починаються з солідарності.

Коли шістдесятники несли свою високовольтну лінію духу, хтось помер, хтось не витримав. Це вдарило по їхній особистій долі та творчості. Але не треба їх судити. Треба думати. Треба бути глибшими та поряднішими. Не треба засмічувати суспільство ворожістю.

Що вийшло?

Шістдесятники працювали та боролися, мали дуже важку долю. Але коли прийшов час передати високовольтну лінію духу, настав інший час. Її ніхто не взяв.

Чому держава замість справжнього ставлення до себе отримала пофігізм? Чому Сосюра написав вірш про Україну, а його назвали лохом і  перекривили його вірш на вірш про Оклахому?

Але зараз потрібне щось справжнє. Талановиті люди це зроблять.

Колись один письменник писав, що хотів би купити собі нову батьківщину. Але щоб купити нову батьківщину, треба продати стару.

Я не знаю, хто придумав, що у 1960-ті роки була “відлига”. Тоді була “кузькіна мать”. Але сонячна енергія молодих людей все те перепалювала. Пам’ятаю один кавказець сказав, що можна прожити без вугілля, але не можна прожити без гідності.

Корнілов так само казав, що не боїться нічого, крім ганьби Росії. Україна буде тоді, коли будуть люди, які найдужче боятимуться її ганьби. Думаю, це будете ви.