Надзвичайно неординарним фактом у біографії Тернополя є те, що ми стали першим містом у всьому колишньому Радянському Союзі, де сесією міської ради було прийнято рішення про демонтаж пам’ятника вождю світового пролетаріату Володимиру Іллічу Леніну! А власне ця непересічна подія відбулась 8 серпня 1990 року, – практично за рік до проголошення Незалежності України. Для багатьох тернополян цей день став символом завершення однієї епохи і початку нової. Хоча тепер учасники тих подій, навчені досвідом і часом, згадують їх із ностальгічною посмішкою, як згадують молодість, адже тоді все це було вперше – бунтарський дух свободи, усвідомлення себе як нації, романтика змін…
Про ті події за двадцять років Незалежності було багато публікацій у тернопільських та всеукраїнських газетах. На їхній основі «Тернопільська липа» спробувала зробити свою версію хроніки громадсько-політичного життя Тернополя весни-літа 1990 року.
Як пише у своїх спогадах про той час голова комісії культури та національного відродження, голова клубу депутатів міської Тернопільської ради І-го демократичного скликання Павло Сливка: «29 березня 1990 року відбулась подія, яка увійшла в історію не лише нашого міста, а й всієї України. Вперше, здобувши на виборах більше 90 відсотків депутатських місць, владу у Тернополі сформував демократичний блок. Міська рада, що започаткувала свою роботу того дня, прийняла рішення, відлуння яких розійшлись по всій Україні, ще тоді УРСР. Ряд революційних рішень було прийнято на ІІ сесії міської ради першого демократичного скликання, що проходила з 21 червня по 18 липня 1990 року. Міська рада взяла всю повноту влади в свої руки, узаконила національний прапор, герб та гімн «Ще не вмерла Україна» на території міста. Було розроблено основні етапи перейменувань вулиць міста, повернення їм історичних назв. Такі дії викликали палку підтримку патріотично налаштованих і національно-свідомих тернополян та спротив партократів, робився тиск на депутатів. Але демократична більшість міської ради вистояла, бо мала підтримку людей».
Отже, в останній день роботи сесії, 18 липня 1990 року, було прийнято рішення «Про архітектурно-монументальне оформлення міста», яким передбачено демонтувати в місті пам’ятники Леніну, Марксу, Горькому, Затонському та Галану, символи радянського мілітаризму. У відповідь на це вже 19 липня з’явилась заява бюро Тернопільського обкому та міському КПУ, де говорилось, що «сесія міської ради повинна відмінити своє необґрунтоване рішення, діяти відповідально і зважено…». Був протест прокурора на рішення сесії…
Наступною важливою подію у ті спекотні дні літа 1990-го стало велелюдне народне віче до 125-ліття з дня народження Митрополита Андрея Шептицького. Відбулося воно 29 липня на Співочому полі. Учасники віче підтримали рішення ІІ сесії міської ради щодо перейменувань вулиць та майданів Тернополя, про зняття пам’ятників комуністичним ідолам і символів радянського режиму. Саме там тернополяни проголосували за перейменування вулиці Леніна на проспект Степана Бандери».
Але, як йдеться у спогадах Павла Сливки, прискорив виконання рішення сесії один курйозний випадок, цитуємо: «На святкуванні 500-ліття Запорізького козацтва народний депутат УРСР, депутат міської ради Володимир Колінець у виступі в Запоріжжі заявив, що в Тернополі знято пам’ятник Леніну. Було це 3 серпня. А пам’ятник все ще стояв! 5 серпня, у неділю, активісти УРП і СНУМу почали пікетувати пам’ятник. Упродовж двох днів його постамент обклеєно плакатами: «Партократія дай дорогу рішенням міської ради», «Металевого Ілліча – на латки комуністичного корита», «Ленін і площа Свободи – несумісні», «Ленін – винахідник геноциду проти власного народу» тощо.
Майдан переповний вщент, вирує багатотисячне людське море. Біля пам’ятника –безперервний імпровізований мітинг, який веде секретар з теоретичних питань ТОО УРП Ярослав Демидась. Збільшується кількість міліції. У цих складних умовах міська рада спільно з керівниками крайової ради НРУ визначили день і годину зняття пам’ятника, забезпечили технічні засоби, продумали запобіжні заходи.
Демонтовано пам’ятник Леніну 8 серпня 1990 року (Тернопіль був другим містом після Червонограда, де пам’ятник зняли першого серпня, хоча рішення було прийнято першим в Україні саме в Тернополі).
У день демонтажу пам’ятника до Тернополя прибув з Києва заступник міністра МВС УРСР генерал Бердов, який намагався погрозами не допустити зняття пам’ятника. Але це йому не вдалося. Голова міської ради В’ячеслав Негода просить зберігати спокій та інформує присутніх на площі, що відповідальність за дотримання громадського спокою і порядку міськвиконкомом покладено на начальника міськвідділу МВС Сергія Головка, а за ведення робіт по демонтажу – на заступника голови міськвиконкому Юліана Осадчука. Після цього Негода залишає площу і йде в приміщення міської ради».
Про те, як було технічно здійснено демонтаж пам’ятника Леніну, нам вдалося знайти спогади Юліана Осадчука. Цитуємо: «Дати кран на такі дії підприємства відмовилися. Тоді я пішов на хитрість: взяв автокран ніби-то під демонтаж теплотраси біля будинку, де живуть партійні працівники. А кранівнику наказав їхати в бік Площі Свободи. Спочатку він категорично відмовився, зрозумівши, що йому потрібно зробити, та коли я на нього прикрикнув – поїхав, але дорогою прямо за кермом втратив свідомість. Зовсім випадково у натовпі серед мітингуючих виявився його напарник – Михайло Кульчицький. Він навіть з радістю погодився зняти пам’ятник… Коли юрба, яка зібралася на площі, побачила кран і вантажівку, то захвилювалась і відступила, даючи дорогу. Фігуру Леніна підпиляли, обрізаючи кріплення, підняли догори і завантажили в кузов машини за 15 хвилин».
Після демонтажу на площі відбувся мітинг, на якому виступили народний депутат Верховної Ради Володимир Колінець і секретар обласної організації УРП Ярослав Демидась. ЦК КПУ розцінив демонтаж пам’ятників Леніну в Тернополі та Червонограді як наругу над «вождем» та розглядав це як політичну провокацію. ЦК КПУ звернувся до президії Верховної Ради УРСР з вимогою прийняти рішення про заборону подальших демонтажів пам’ятників Леніну. Але незважаючи на це, хвиля подібних акцій прокотилася Західною Україною…
P.S. У багатьох областях нашої держави і навіть у столиці пам’ятники Леніна стоять собі, як і двадцять років тому, – стоять і стоять, на них, в принципі, ніхто й уваги не звертає. Сучасна молодь, напевно, й прізвища тієї фігури на постаменті не знає. Але це так, в принципі… Добре, що у нашого Тернополя завжди були і є свої принципи!
Статтю підготовано за матеріалами видань «Тернопіль вечірній» та «Комсомольская правда в Украине».
