Дивовижна людина, яка знає, мабуть, про Тернопіль усе чи майже все. І не тільки тому, що впродовж багатьох років працювала в архіві, а насамперед тому, що в Тернополі народилася, виросла тут, що відчуває це місто і розуміє його…
Любомира Бойцун, краєзнавець, автор книги «Тернопіль у плині літ», тернополянка – у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності України».
– Двадцять років Незалежності: для когось це, як один день, для когось – це ціле життя, а отже, й здобутки різні. Що, на вашу думку, здобула за ці роки Україна, який досвід?
– У певній мірі здобула державницький досвід і зрозуміла одне: державність треба відстоювати. І це найбільше серед наших президентів, попри всі вади, усвідомлював Леонід Кравчук, який, гадаю, був єдиним президентом за всіма ознаками. А ще Україна може похвалитися антисоціальним досвідом, бо люди з року в рік усе більше зубожіють. Це теж досвід, але зі знаком «мінус».
– А чи змінився за ці двадцять років Тернопіль?
– Дуже змінився. Насамперед активізувалося будівництво, хоч у тому є як плюси, так і мінуси. Адже часто забудова велася без урахування історичної спадщини міста і головне – без генерального плану. Деякі вулиці перетворилися у щось незрозуміле, як-от вулиця Соломії Крушельницької. Там взагалі відсутня культура будівництва. Тому нині важливо почати забудовувати місто з урахуванням певних норм.
– Колись у місті було чимало підприємств-гігантів, але з незалежністю промисловість розвалилася…
– У плані економічному Тернопіль багато втратив і причини дуже прості. Ще у 1960-х роках тодішнє керівництво Союзу взяло лінію на індустріалізацію регіонів. І в межах міжреспубліканської кооперації в нас зводили такі заводи, які потребували привізної сировини, але місцевої робочої сили. З розпадом Союзу заводи втратили підґрунтя. Однак їх все ж можна і треба було зберегти. Те ж «Текстерно» перепрофілювати з бавовняного – на лляний комбінат, адже колись і на Чернівеччині, та й на Тернопільщині чимало вирощували льону. Не варто було втрачати ті позиції, особливо в галузі промислових світильників, які здобула «Ватра», у галузі радіоелектроніки – «Оріон». Але безгосподарність, байдужість та «липкі» руки керівництва призвели до закриття чи зубожіння заводів і підприємств. Треба не битися, не сваритися між собою за поділ того, що більше до рук перепаде, а думати про місто.
– Які події за цей проміжок часу ви б назвали знаковими для Тернополя? І чи витворило місто власні традиції
– На думку спадає всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют», який заснували 1999 року. Також у нас потужно розвинулася видавнича справа, з’явилося чимало друкованої преси… Щодо традицій, то це святкування Дня Незалежності, яке плавно переходить у відзначення Дня Міста. Знаковими є й фестивалі козацької пісні «Байда» та українського національного костюма «Цвіт вишиванки». Також гарна новація – парад випускників у національному одязі. Це все свідчить, що тернополяни почувають себе вільніше, стають більш розкутішими й менш «совковими».
– Тобто, тернополяни за ці двадцять років теж змінилися?
– Безумовно, і особливо ці зміни були відчутні наприкінці вісімдесятих-на початку дев’яностих років, коли Тернопіль став центром революційних подій. А згодом і під час Помаранчевої революції. Нині революційний протестний ентузіазм трохи пригас, але люди і далі змінюються. Вплив мала й масова еміграція робочої сили за кордон, відтік «мізків», особливо молоді. Хоча, з іншого боку, відкриті кордони дають можливість навчатися за кордоном.
– Якщо сьогоднішній день взяти за точку відліку для наступних двадцяти років, то в якому напрямку треба рухатися Тернополю, щоб розвиватися?
– Дуже шкода, що Тернопіль втратив один великий шанс. Власне, розвиток нашого міста розпочинався з того, що воно стояло на перетині вигідних торгівельних шляхів. Так склалося історично. І на початку 1990-х у нас зосередився центр торгівлі, приїжджали торгівці з Польщі, Угорщини, Туреччини, з колишнього Союзу. Тож саме у Тернополі хотіли зробити величезний ринок, який би став своєрідним перевалочним пунктом, та ми віддали це право Чернівцям і Хмельницькому. Крім того, Тернопіль може бути туристичним центром, адже місто чисте, охайне, гарне. Свої плоди може принести й освітня галузь, але її треба розвивати й надалі, щоб з’являлися нові факультети, щоб була потужна наукова база. Так, зародилося чимало нових приватних вузів. І нічого поганого в цьому не бачу, головне, щоб вони освіту давали на належному рівні.
– А як ви особисто прожили ці двадцять років?
– Нарешті відчула, що живу у своїй державі. Яка б вона не була, але вона – наша, українська. Це те, про що мріяли мої батьки, діди. Найбільшим потрясінням, в позитивному значенні цього слова, стало повернення греко-католицької церкви, а також утвердження наших українських прапора, гімну та герба. Можливо, для сьогоднішнього покоління це не видається чимось знаковим, однак для мене це дуже важливі та дорогі події. Ніколи не забуду, як Дмитро Павличко із прапором стояв перед бензовозом, як Олесь Гончар здав партквиток, як голодували студенти, як відбувалася Революція На Граніті… Тоді в Тернополі створили першу організацію Народного руху, тернополяни їздили на схід й агітували за незалежність перед Референдумом… Тоді з’явилася газета «Відродження», нині – «Свобода»… І це все я прожила, пережила…
– А ще світ побачила ваша книга «Тернопіль у плині літ». Як і коли вона народжувалася?
– Задумка виникла ще у сімдесятих роках, але тоді це була УТОПІЯ. Хоч ми на той час робили все, що могли: розсекречували певні матеріали, щось публікували в «Історії міст і сіл». Але цензура була дуже сильною. Однак, з іншого боку, тоді все вивірялося до йоти фактажу. Завдяки роботі над книгою, праці в архіві місто постало для мене іншим. Проходжу вулицями, споглядаю будинки і бачу за ними історії людей, родин, їхні долі. Місто ожило для мене.
– Чим завдячуєте Тернополю?
– Усім. Люблю своє рідне місто. Вищу освіту здобувала в Чернівцях, та повернулася в Тернопіль, хоча були пропозиції залишитися на Буковині або перебратися до Києва. Та так склалися життєві колізії, що мала повернутися в Тернопіль і зайнятися ним.
– Що б ви побажали тернополянам, українцям у переддень Незалежності?
– Любити і цінувати свою державу, не забувати, що ми – українці, а отже, наша мова – українська. Нічого не маю проти російської мови, але «суржик» – це ганебно.
Розмовляла Оксана Хома.
