Тернополянка Ірина Рекуш вірить, що майбутнє у нашої ще такої молодої держави – світле. Головне, щоб нарешті порозумілися Схід і Захід, щоб ми перестали нарікати на владу, яку самі й обираємо, а, натомість, – разом взялися до справи і спільно творили українську Україну.
– Пані Ірино, ось і промайнули двадцять років Незалежності. Яким бачите майбутнє нашої держави?
– Дехто каже, що за ці два десятка літ ми нічого не досягли. Але в історичному аспекті двадцять років – дуже мало. Так, можливо, ми б могли зробити більше, але кого нам звинувачувати? Де шукати винних? Та й чи треба їх шукати? Ми всі живемо у цій державі, всі голосуємо й обираємо владу, а отже, – відповідальність несемо також ми. Тому не варто звинувачувати тільки Президента чи Верховну Раду. Якщо ми всі докладемо зусиль, щоб жити краще, то й будемо так жити. І в місті, і в районі, і в державі. А наразі Україна повинна знайти свій шлях, оскільки ми не можемо повторювати досвід будь-якої іншої країни. Справді, варто щось хороше запозичувати в сусідів далеких і близьких, але треба робити це не тотально. Ми можемо «витворити» наш, інший шлях, хоча треба подолати ще чимало труднощів. Одна із перешкод – розрізненість Заходу й Сходу. Хто що б не говорив про те, що ці частини України – однакові, насправді – це не так. Ми дуже несхожі, у нас різняться історія, менталітет. Та, разом із цим, це не означає, що ми не можемо жити в одній державі, поважаючи традиції одне одного. Треба робити все, аби Схід і Захід порозумілись, хоча за двадцять років ми, на жаль, практично ні на крок не просунулися в цьому напрямку. Необхідно, щоб Схід довідався більше про тих, хто є героями для нас, і зрозумів, чому це так. Твердо переконана: якби не Бандера й Шухевич, Україна не стала би Незалежною, адже всі підвалини Незалежності звели наші предки – великі історичні постаті. І можливо, ми сьогодні не можемо порозумітися, бо нам завжди говорили, що між Сходом і Заходом немає різниці. Але, незважаючи ні на що, українці – нація сильна, з хорошим, міцним корінням, тож неодмінно виживемо, житимемо та збудуємо українську Україну.
– Якщо поглянути на Тернопіль у розрізі цих двадцяти років…
– Не знаю кращого міста, ніж Тернопіль. Побувала в багатьох країнах світу, але завжди сюди поверталася. І наше місто робить не влада, а, насамперед, його творимо ми – тернополяни. Якщо порівнювати з іншими невеликими містами, як, скажімо, Івано-Франківськ, Рівне, Луцьк, то вони розвиваються краще. Це правда. Але за своєю неординарністю, ошатністю, завдяки прекрасному озеру, Тернопіль залишається найкрасивішим містом. А вже щоб він став європейським, ми всі повинні над цим працювати. Колись за радянських часів Тернопіль був дуже охайним та чистим, і власне цим місто вирізнялося з-поміж інших. Дещо ми втратили, однак це не означає, що знову вже цього не здобудемо. Правда, все залежить від нас.
– Які б знакові події Ви виділили в житті міста за ті двадцять років?
– Для мене знаковою подією є утворення товариства «Вертеп», хоча це було ще до Незалежності й задовго до утворення, скажімо, Народного Руху. Але вже на той час молодь багато зробила для становлення українства, бо провадила пошук народного фольклору, традицій, звичаїв. Ми вперше тоді заспівали «Ще не вмерла Україна». Все це було щиро і без жодної матеріальної винагороди. Це нині звикли, що за мітинг треба учасникам платити гроші. А тоді ніхто не думав, що необхідно ось те й те зробити, бо вибори на носі, і так вдасться стати депутатом. Просто всі хотіли України, Незалежності. Можливо, для когось «Вертеп» – це рядова подія, але для мене – знакова, бо вона дала поштовх для решти організацій.
– Що особливого трапилося за цей час у Вашому житті?
– Найважливіше було за ці двадцять років – не зневіритися в тому, що робиш. А причин для цього, на жаль, виявилося чимало. У політиці таки розчарувалася, оскільки українці не вчаться на власних помилках, – у нас і далі купа партій. Чому? Бо кожен прагне вхопити кращий шматок від загального «пирога». Тоді як на своєму місці треба робити все, аби стало краще. І я, наскільки можу, – настільки роблю. Та найважливіше досягнення для мене як жінки, матері – це те, що виховала хорошого сина.
– Чи не хочете повернутися в політику?
– Гадаю, кожен із нас, хоче цього чи ні, але політикою займається. Та все ж у цю сферу варто іти молодим людям. За той час, що я була при владі, деякі речі мені вдалося зробити. От, наприклад, разом із комісією, яку свого часу очолювала в обласній раді, ми ініціювали й домоглися присвоєння звання Героя України Юрію Шухевичу. Цим пишаюся. А нині відійшла від політики й займаюся більш приземленими справами. Дуже добре знаю і нових політиків, і тих, хто були ще з дня Незалежності, знаю шлях, який вони пройшли. Та, напевно, ніхто з них не зможе сказати, що не торгував ідеєю так, як це було вигідно…
– У якому напрямку мав би рухатися Тернопіль, аби у майбутньому стати ще кращим?
– У розвитку будь-якого міста багато залежить від центральної влади, адже є дотації, якісь загальноприйняті закони, за якими працює бізнес тощо. Але й від нас, мешканців міста, місцевої влади, чимало залежить. Нині містом керує новий міський голова – молодий, перспективний, я в нього вірю, і він мені як людина імпонує. Вважаю, що може немало зробити хорошого для Тернополя. Але насамперед ми, тернополяни, повинні визначитися, що для нас пріоритетне, а вже тоді – як цього досягти. У Тернополі нині не діють великі підприємства. З одного боку – це «мінус», а з іншого – «плюс». Що ми маємо? Озеро! Як можемо його використати? Там ходить пароплав, уже навіть два. Цьогоріч відбуваються змагання чемпіонату Європи з водно-моторного спорту. Можливо, варто зробити суперцікавий фестиваль на воді? Але над цим треба добре подумати, все підготувати, – за один день такі речі не робляться. Та й займатися пошуком перспектив повинні ті, хто за це отримує зарплатню, яку, до речі, платять з наших податків. «Уми» Тернополя повинні подумати, можливо, варто було б шукати інвесторів і створити тут 4-5 заводів, відтак, – створити робочі місця? Чи можемо відшукати якусь «родзинку», щоб сюди потяглися туристи, адже місто розташовується в центрі західного краю? Отже, все в наших руках.
– Можливо, є щось, чого не вдалося досягти за ці роки, і чи шкодуєте за втраченим?
– Якби ви мене про це запитали років п’ять тому, я б відповіла: шкодую, що не стала депутатом Верховної Ради. Був момент, коли дуже цього хотіла й робила для цього чимало… Так, закінчила юрфак у Чернівецькому університеті, магістратуру державного управління, хоча за першою освітою – лікар. Все життя вчилася, бо розуміла, що мені це потрібно. Але депутатом не стала. Тоді я дуже жалкувала з цього приводу, та минув час, і багато побачила й зрозуміла. Тож нині вже не жалкую ні за чим. Мені на життєвому шляху завжди щастило на гарних друзів, на зустрічі з хорошими людьми, – і це важливо.
– Що б Ви побажали краянам, усім українцям у ці святкові дні?
– Коли йду рідною вулицею в Збаражі, де будинок моїх батьків, то бачу, що практично з кожної хати хтось виїхав на заробітки. Виїжджають люди з вищою освітою, навіть із двома, але там, за кордоном не всі реалізуються. Так, вони заробляють гроші, висилають їх сюди, купують квартири, дають освіту дітям, але діти при цьому ростуть і виховуються без батьків! А скільки стареньких помирає, так і не дочекавшись з-за кордону доньки чи сина! І це для мене найважче і найстрашніше. Тому хочу побажати всім нам, щоб з України не виїжджали молоді люди, щоб вони знаходили себе тут, щоб держава розвивалася і давала можливість нормально жити своїм громадянам.
Спілкувалася Оксана ХОМА.
