Вони у Києві вдвох робили “Галопом по Європах”. Пелих вів програму, був її обличчям, душею, мотором. Ясній – режисером, майстром кадру, ліричною стороною. Ми пишалися, що знаємо їх, що ми теж, як і вони, з Тернополя. Іван з Ігорем були більше ніж друзями, кумами, однодумцями в роботі. Їм вдавалося залишатися чесними один перед одним по-справжньому.
Відразу після трагедії Іван утримувався від жодних коментарів, він не відповідав на запитання журналістів, друзів. У нього просто не було слів. Лише тепер, через два роки після загибелі Пелиха, Іван погодився винести на загал думки і спогади, пов’язані з його найкращим другом.
Про “Вертеп”
З Пелихом ми познайомилися на переломі 1989-90 років у Товаристві “Вертеп”. Не знаю як він, будучи ще школярем попав туди, бо це було студентське товариство. Ігор був таким шустрим, всюди влазив – у всякі такі прогресивні прориви. “Вертеп” тоді був один з перших молодіжних рухів – у Львові було Товариство “Лева”, а в Тернополі був “Вертеп”. Ці організації стали пропагувати серед молоді відродження українських традицій. І там, у “Вертепі”, Пелих був завжди з гітарою. Жодна забава без нього не обходилася. У мене є навіть таке відео 90-91 років. Він грав, співав на вулицях. У 91 році відбувалася славнозвісна “Червона Рута”, і він там був, навколо Пелиха збиралася завжди купа людей.
Ми товаришували десь з 90-го року. Пелих для всіх був другом – на роздачу: сьогодні з тобою дружу, а завтра з тобою. На той час йому тяжко давалося сімейне життя, бо мама залишила його. Він жив у мачухи, а мачуха його недолюблювала, (ще в школі помер його батько) і взагалі він був самотнім. Тому тоді й прибився до веселої доброзичливої компанії, яким власне на той час і було Товариство “Вертеп”.
Ігорю було 16 років, коли я організовував історичну експедицію (це була всеукраїнська акція, натхненником якої був покійний Сашко Кривенко). Ми всі зібралися, готуючись виїзджати, а Пелих в той час кудись ішов, і тут бачить, що по центру міста стоїть величезна машина, майорять прапори (ми для преси урочисто виїзджали в експедицію на цілий місяць)… Пелих прибився до нас, типу “Можна з вами сфотографуватися?”, мав гітару і заспівав нам шось. Ми пофотографувалися і питаємо: “Пелих може поїдеш з нами?”. Він сів і поїхав з нами на місяць в експедицію. Місяць його вдома не було. От як прийшов до нас, так поїхав і через місяць повернувся. Пелих був такої натури. Він міг сісти на поїзд і поїхати, тоді не було в нього прив’язки ніякоії – ні сім’ї, ні обов’язків.
Про музику
Мені здається він завжди займався музикою. Пам’ятаю, що це було його перше захоплення, якого він вже не полишив. Спочатку це була, модна в тих роках, рок музика, гурт “Неймлес”, а вулично, в компаніях він завжди співав украінські балади. Вже будучи в Києві намагався продюсувати один з українських гуртів. Пелих навіть написав пісню ”Ой, У Горі Роман Цвіте” на слова Шевченка, яку виконав Підлужний. Досить вдало вийшло. З Підлужним вони товаришували з самого дитинства. Народилися в одному пологовому з розривом у кілька хвилин. Вони товаришували, вулицями ходили, співали пісні, в якихось під’їздах на стінах розписували тексти пісень. Так вони зіспівалися, Підлужному сподобалася ця пісня і далі він вже її виконував – і в “Нічлаві”, і по сьогоднішній день.
Про телебачення
Захоплення телебаченням прийшло тоді, як в Тернополі з’явилися перші телевізійники. Це були 1994-1995 роки. Ми почали робити програму “Веселий Роджер” ще на телекомпанії “Такт”. Це був такий тележурнальчик з кліпами, розповідями про музичні течії, з кумедними вставками.
Потім було ТТБ, радіо “Клин” – молодіжне радіо, яке переросло в радіо “Тернопіль”. Тоді вже проявилася особлива для Пелиха манера ведення ефірів. Ми сиділи цілою командою і слухали як Пелих з кимось говорить. Часом в студіі ці “хі-хі-ха-ха”, що попадали в прямий ефір, були наші.
Це був час, коли відбувся прорив на українському телебаченні: з’являлися нові всеукраїнські телеканали, в Тернополі теж телебачення експериментувало.
Пелих давно відчував, що йому затісно в Тернополі – все, що він міг, він тут зробив. І десь на якомусь концерті, де він виступав з “Неймлесом” виключили світло і сказали, що воно з’ явиться через 20 хвилин. Пелих почав тримати публіку, щоб вона не розійшлася. Там був продюсер радіо ” Столиця”, і вже як Пелих зійшов зі сцени запропопнував йому: “Хочеш працювати в Києві?”. Ігор погодився і на другий день туди поіхав.
Влаштувався він непогано, бо на той час це було досить прогресивне радіо.
Тоді ми, друзі Пелиха, досить часто до нього приїзджали. Звичайно, не мали де ночувати. А Пелих працював на нічних ефірах і потім залишався на роботі. Був якийсь час, що він жив просто на роботі. А інакше і не могло бути. Пам’ятаю, як ми спали разом всі на підлозі у величезній студії і я просинався вранці, а наді мною мікрофон стояв, який слухав як я сопів і дихав цілу ніч.
Пізніше Пелих зняв квартиру навпроти адміністраціі Президента за 50 доларів. Це було найшикарніше, що можна було зняти на той час – вікна квартири дивилися майже в двері адміністраціі.
У цей час він списався через інтернет з Сашою Лозинською – майбутньою своєю дружиною, – вони не знали хто з них ким є. А коли вияснилося чим кожен займається, Саша запросила Пелиха в проект “Не всі вдома” на телеканалі “1+1″. Це був дуже популярний молодіжний формат, що збирав велику аудиторію. Ігор пройшов кастинг і став третім ведучим цієі програми. Після закінчення “Не всі вдома” Пелих перекочував на ICTV, де став робити проект “Лабіринт”. Цей проект тривав не довго – півроку чи рік. І нарешті прийшов час ” Галопом по Європах”.
Час ” Галопом по Європах”
На телебаченні це був період, коли люди придумували і створювали свої власні проекти, а не купували їх за кордоном. Пелих зі свою тещею розробили цей формат (навіть назву придумала теща) “Галопом по Європах”. Спочатку він робив його з іншим режисером, але щось їм не склалося разом працювати і він попросив спробувати мене. На той час я від режисури відійшов і вже три чи чотири роки займався фотографією. Одружився в липні і буквально через три дні змушений був їхати до Києва працювати на “Галопом по Європах”. Медового місяця не було і до цього дня ми з дружиною його чекаємо. Так я влився в Галопи, так Пелих мене витягнув. Мені прийшлося здолати величезний обсяг ЗНАНЬ за короткий період. Те, чому Пелих вчився поступово, через радіо потім ведучим на телебаченні, я освоював моментально, все разом. Це було неймовірне навантаження після Тернополя: відповідальність, точність, високий телевізійний рівень. Але все вийшло.
Взагалі Пелих найбільше асоціюється з “Галопом по Європах”. Це був дуже вдалий проект, який став брендом і породив мережу туристичних агенцій.
Якби не Пелих, я б нічого не зробив, залишився, напевне, якимось фотографом чи робив би щось інше. Не скажу так про Пелиха. Він же все одно б це зробив, навіть з кимось іншим. Він був би самим собою.
Його фірмовий чи свіжий стиль йшов від того, яким він був насправді. Пелих не був людиною студії, він був людиною вулиці, людиною спілкування з живими людьми і він вмів це найкраще робити.
Нас об’єднували волелюбні погляди, при тому, що ми не були дуже прив’язані один до одного. Пелих мені дуже довіряв, він з перших днів віддавав повністю всі важелі в роботі і тут немає напевне кращого стимулу в творчості. Ти відчуваєш свої сили – що ти можеш зробити і як. Таким чином в нас і склався цей тандем. У ньому я завдячую чимось Пелиху, а Пелих завдячує чимось мені. Ми зробили це разом.
Мрія
Пелих хотів стати продюсером великого проекту, бо ті проекти, що реалізовував наш продакшн були не такі великі, бо залежали від політики каналів, для яких ми це робили. Ми говорили про зйомки якогось кіно. І взагалі не можна сказати, що Пелих, це одна єдина мрія. Кожного дня від нього можна було чекати нової ідеї. Звідки вони в нього з’являлися, можливо, приходили уві сні? Він завжди був у пошуку. Мав таку властивість – спілкуватися зі всіма і випробовував свої ідеї на оточуючих. Таким чином він мав правильну оцінку – жива ідея чи ні. Це не кожному вдається, бо критика річ не проста і не зовсім доброзичлива. Але Пелиха сприймали відкрито і щиро.
Життя
Я, непевне, до кінця життя не навчуся мати стільки часу, скільки мав Пелих. Він набагато більше встигав і встиг ніж я. У нього це виходило, а в мене ні. Не знаю, чи цього людина вчиться, чи так живе – живе тільки тим, що їй потрібно і ні грама більше. Він відчував в розмовах, де ставити крапку і забути все непотрібне. Він відчував людей, я ж їх не відчуваю і можу на цьому попалитися. Він ніколи не починав творчу роботу над ідеєю, поки не мав повного відчуття того, що це “бомба”, яка взірве все. Я ж навпаки, по ходу роботи починаю розуміти, що це не піде.
Два роки без Пелиха
Коли зараз щось роблю, відчуваю його нестачу. Бо дуже рідко в житті трапляються люди, на яких ти можеш покластися. Ми могли довго не говорити один з одним, бо займалися своїми справами. Але коли він дзвонив в третій годині ночі і казав: “Іван, вибач, чи можеш забрати мене, бо я сам не в стані їхати за кермом?” Я одягався і їхав без образ. Це нормально сприймала і моя дружина.
Пелих такий є, що я не можу сказати, що сьогодні його немає. Перший рік я дуже часто включав відео з різними кусками програм, переглядав їх, бо відчував, що мені його не вистачає. Не вистачає якоїсь легкості до життя. Нам всім чомусь важко. А йому не було. Він виріс сам, багато чого вистраждав за своє життя, він був багато чим обділений. Ми, часом, привозили йому мішок картоплі, щоб мав що їсти. Був час, коли йому на два пиріжки не вистачало грошей, бо він не мав де їх взяти. Але він вибився в люди і не став зіркою, якою зараз є зірки. Був простим, таким, що випромінює щастя. Він легко віддавав ту радість і свіло, яке за собою ніс. Мені зараз його бракує через ці важливі для мене речі – з ним легко було спілкуватися, легко було працювати. І через цю легкість я знав, що все в нас буде добре.
Фото надані Іваном Яснієм.
Записала Тетяна Долішна.
