31 січня у Києві в Театрі ім.І.Франка відбувся творчий вечір Ліни Костенко.

Захід був організований видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», як презентація прозового роману «Записки українського самашедшого». Ведучим виступив Іван Малкович, допомагала Ліні Василівні впорядкувати запитання глядачів її донька, Оксана Пахльовська.

Тернопільська Липа подає текст розшифрованого аудіозапису виступу поетеси, відповідей на запитання із залу. Ми намагалися подати зміст близько до оригіналу.  У тексті можуть бути неточності, пов’язані з технічними проблемами. Тому, просимо вибачення за можливі нюанси щодо спотворення..

«Бо совість таки у мене є.»

Одного разу мене запросило козацтво. Сказали, що хочуть вручити премію чи відзнаку совісті Нації. Я кажу: «Не прийду». «Чому?» «Бо совість таки у мене є.»

Усе змінилось, люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

А вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські крови.

Вже чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби,

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха розвернулась, як «Дункан», –

Спиніться, люди! Хоч поставте кому!

Поезія потрібна дивакам,

Поети не потрібні вже нікому.

Цей вірш написаний кілька років тому, а за цей місяць я пересвідчилася, що поезія потрібна не тільки дивакам і поети таки декому потрібні. Навіть, якщо вони пишуть прозу. Цей зал, ці люди – це ж не диваки! Чогось же вони прийшли? Я навіть здивована.

Коли я погодилася на презентації, то думала, що це буде десь в книгарнях, в бібліотеці – в якомусь невеличкому приміщенні, що це не будуть зали, театри. Бо, врешті, я так довго не з’являлася, моя відсутність цілком давала вам можливість забуть мене, що я є в природі. Але одначе не забули, і я вам дуже вдячна.

Опозиція є, і – це люди!

Мені прикро, що до проекту потрапило слово «ажіотаж». У цьому винні журналісти. Просто люди скучили за собою, люди скучили за цією атмосферою. І це не ажіотаж. Так було в шістдесятих роках.

У такі ж величезні зали приходили люди слухати тих шістдесятників, яких залишилося уже дуже мало. Це і є та атмосфера, коли люди приходили і слухали поетів. І вона (атмосфера) потрібна була буквально всім. Можливо, люди скучили за свіжим, не підміненим словом. Бо в нас бачите, яка зараз ситуація? Політики закликають до єдності. А єдності немає. Очевидно культура, література краще об’єднує. У нас немає з вами ніякого розбрату, який є в суспільстві.

Я уявляла, що презентація мала би бути більш локальна, в присутності філософів, політологів, істориків, психологів, лінгвістів, літературознавців, що на ній треба виробляти розуміння ситуації.

І такі зустрічі у великих залах показали мені, що все в нас є. Даремно кажуть, що немає в нас літератури, немає читача. Все в нас може бути, але насправді потрібно розуміння країни. Я дивлюся і думаю, так що ж це в нас робиться? Кажуть, що немає в нас нічого, опозиції немає… От знаєте, ми з вами і є опозиція!

Нещодавно по телевізору один відомий диригент сказав, –  ви знаєте є у нас такий однорукий диригент-політик: «У нас власть хочет, чтобы была оппозиция, а оппозиции нету!» То я скажу, – нехай влада не турбується. Опозиція є, і це – люди!

У нас шляхетна опозиція. Ми не хочемо якогось окремого інтересу для себе. Ми маємо цінності людські.

Тарасе, пробачте!

Тарас Компаніченко є? Кличте мені Тараса.

Річ в тому, що я хочу попросити вибачення перед Тарасом Компаніченком. Ми з ним особисто не знайомі. Я тільки люблю його «Хорею Козацьку». Дуже люблю. Але я відчуваю потребу попросити у нього пробачення.

От знаєте,  бувають такі моменти, коли людина попросить пробачення і відчуває таку полегкість.

Отже, я нагадую, що це було. Був похорон Надії Світличної. Її виштовхали з України, Надійка померла в Америці, і вона, як птах якийсь, прилетіла в Україну і була така виструнчена, як та стріла летіла в Україну. Вона виїхала з тяжкої України ще за радянських часів. Вона повернулася в Україну незалежну, яка вже переставала бути незалежною. Саме тоді був той меморандум, Віктор Андрійович підписував-підписував той універсал. Настрій був страшний.

Ховають Надійку Світличну… Навпроти лежить Іван Світличний, там – Стус, там –Миколайчук, там – Микола Вінграновський… І знаєте, мені було настільки важко, я не хотіла говорити. І таким перехопленим голосом я говорила, дивлячись на ці могили шістдесятників, що лінію оборони цієї нації тримають мертві. Оті, що я назвала. Це не могили, це окопи. Тих шістдесятників було так мало. Ще Василь Стус сказав, як було мало отих шістдесятників…

Минає кільки місяців і читаю я в одній з газет інтерв’ю Тараса Компаніченка. І Тарас там дорікнув мені: «Чому це Ліна Василівна сказала, що мало тих шістдесятників. А ті люди, що їх підтримували, а ті які їх любили, а мої батьки? То не шістдесятники?» Справді, на цих людей тільки можна було й опертися. Які б ми були, як би нас не підтримували стільки людей?! І я визнаю рацію Тараса Компаніченка. Я була вражена. Я би хотіла вибачитися перед ним. Коли такі люди підтримують, коли такі люди чують, чують шістдесятників, чують мене, – не страшно жити саме через те, що ви є. І оскільки я тоді це сказала прилюдно, то я вирішила: перед Тарасом Компаніченком вибачуся прилюдно. Тарасе, пробачте.

Як я гармонізую себе?

Я не знаю. Я не гармонізую себе. Мені здається взагалі, що я не дуже гармонійна людина. Тому, що я завжди щось переживаю, щось почуваю, щось хочу зробити. Мабуть, гармонізую себе знаєте як? Так багато роботи! Потім я знаю, що письменник повинен мати долю, а не кар’єру, славу і «дєньгі».

Коли почалася наша незалежність, я бачила до чого йдеться.

Я подумала, ви тут співайте «Ще не вмерла Україна», а я поїду туди, де вона вже вмерла. І я поїхала в Чорнобильську зону.

Здається, трагедія, здається нічого не можна страшніше уявити, ніж оці мертві села. Вони ж не тільки Чорнобильська зона, це далі – Поліський район, Народицький, Овруцький, Коростищина, Вінниччина – там теж залишені села.

Тоді я була ще членом спілки письменників. Прийшла з якогось засідання хвора. Кажу чоловікові – поїду в зону. Він каже: «Куди ж ти в такому стані поїдеш?»

А я поїхала в зону. Через кілька днів повернулася весела, спокійна, ГАРМОНІЗОВАНА. Чоловік каже: «Де ти була? На курорті?»

Я бачила таку трагедію! У порівнянні з якою, те що ми тут переживаємо, – це дурниці. Отак я себе гармонізую.

Що робити і як діяти українцям, коли нищаться наші національні святині?

А чи не запізно українці питають, що їм робити? І тут у мене є свій жаль до українців. Треба було прораховувати із самого початку, коли прийшла незалежність, і берегти її, відстежувати, що з нею робиться. І коли я написала в 1993 році: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». Так це ж я написала в 1993. І було надруковано. Хто почув? Ніхто. А тепер задають питання, що робити? Я знала, що мені робити. Юрій Іллєнко написав, що я пішла у підпілля. Я не пішла у підпілля, я пішла працювати на той стан суспільства і мій стан особисто, коли я не буду розгубленою. Я весь цей час працювала на сьогоднішній день. Через що я оце повернулася саме тепер. Не з підпілля, а з роботи.

До речі, письменницька робота вимагає свого підпілля. Ви думаєте, що можна писати щодня спілкуючись? Я вимикаю телефон, вимикаю домофон, зачиняюся, і для мене не існує зовнішнього світу, я його набралася і пишу. Оце моє підпілля.

Немає більшого тренажу для людської душі, ніж екстремальні ситуації. Чому фронтовики люблять найтяжчі часи свого життя? Тому, що вони бачили на фронті істинні стосунки. А так людина думає, що якось воно потім буде. Виберемо когось іншого. А вибираємо тих самих. Потім питають, що робити?

Ми добре подумаємо, що робити і наступного разу. Бажано, щоб не довго тривало те, що в нас триває, – обрати справжніх людей, взяти їх під контроль. А то ж у нас кажуть: «Що це за влада? Та нічого, як навчиться української мови, і буде тоді українець». Ви розумієте, що нас ображають на кожному кроці. Ви ж згадайте, які бували президенти інших країн – грамотні, освічені, культурні. Помпіду у французів, – він же впорядкував антологію французької поезії, збудував центр культури в Парижі. А у нас думають, що коли президент переплутав Ахматову з Ахметевою, то це анекдот. Це не анекдот. Це не смішно. Це трагедія! Більшість суспільства сприймає таку образу і думає, що це нормально. Це не нормально!

От Азаров вивчить українську мову… Ну, він вивчив. Ви чуєте його! Не можна таких речей робить. Це повинно бути на справжньому культурному рівні.

Що робити? Будь ласка, – на ваших очах відбуваються жахливі речі.

Ось скажімо ця історія з Марією Матіос. Що це таке? Вчепилися до письменниці, а зробили, між іншим, дуже погану справу. Бо стояли ті обеліски, і ніхто не сміявся. А тепер побачать ті обеліски і кажуть – фалос. А між іншим, фалос – символ плодючості, вітальний символ. Але ставити їх на могилах, де поховані солдати, тут вже щось не те. І тепер це викликає сміх, а повинно викликати обурення. І люди солідаризувалися.

Така ж опозиція, як у нас в залі, в Рівному мене запитала, кого я ціную із сучасних письменників. Ну, я назвала Марію Матіос, вона талановита людина. І там теж були аплодисменти. Так люди солідаризуються. Нам треба насамперед солідаризуватися. І бути разом з тими людьми, яких переслідують. Саме зараз народжується громадянське суспільство от з нашої такої красивої, спокійної опозиції.

У мене є такі рядки: «Делегую вам спокій, бо іншої ради нема, бо інакше ця зграя позводить нас всіх з ума». Не дамо цій зграї позводити нас!

Фото з сайту газети “День”