Журналіст, радіоведуча Олена Лайко
2010 рік був для мене бурхливим роком. Постійно не полишало відчуття, що наздоганяю поїзд, який вже рушив, – стільки справ потрібно було зробити буквально «на вчора». Частенько траплялося, що й біжу, так би мовити, «попереду тепловозу», про що потім доводилося шкодувати…
Щодо найголовніших подій, які забарвили цей рік, то це звичайно, місцеві вибори. Думаю, що для мене і через десять років 2010-ий пам’ятатиметься саме за цьогорічну передвиборчу «мерівську» кампанію. Хоча щодо висновків після неї, то це більше емоції: з одного боку – відчуття адреналіну, «куражу», ейфорії, а з іншого – палке бажання в черговий раз віддати належне творцям політтехнологій, знавцям психології мас і тверезомислячим прагматикам. А ще, очевидно, до розряду висновків можу віднести імпульсивне рішення поставити крапку у подальшій власній участі у політиці (хоча, напевно, фразу щодо «тоді політика займеться вами» забувати не потрібно, як і не зарікатися).
Саме завдяки 2010-му я яскраво і дуже наочно зрозуміла, що в житті щось робити та змінювати ніколи не пізно і оглядатися на вік, мовляв «я для цього вже застарий (застара)», не варто. Отож, якщо хочеться чогось, щось не задовольняє, – значить треба діяти, а не сидіти в куточку, і не перейматися, що на це скажуть інші. Хоча ці висновки, на жаль, зроблені з чужих вчинків і рішень, а не з особистих.
Так сталося, що цього року я по-новому відкрила для себе багатьох знайомих мені людей. В основному, це, на щастя, були, світлі відкриття. Хоча усвідомлення факту, що люди, яких досі вважала близькими друзями, можуть з часом кудись зникати з життєвої орбіти, живучи вже кожен своїм життям, – не з приємних…
Багато відкриттів цього року знову подарувала мені моя донечка. І, скажімо, її фраза «таблетки – це міліція для вірусів» займе достойне місце в історії нашої сім’ї. Завдяки малій я після «н-річної» перерви цього року потрапила до цирку, де в черговий раз зрозуміла, що у кожного віку свої відчуття чуда. Отож, для Алінкиних чотирьох – цирк став справжньою ейфорією, а от я за мішурою і гримом побачила не казку чи печеру чудес, а тільки важку самовіддану працю артистів, їхню фанатичну відданість своїй роботі і, разом із тим, неприховане відчуття безперспективності майбутнього. «Попсовим» зіркам в цьому плані легше – співати під фонограму можна і в 60, а от на манежі в 60 залишається бути хіба що уніформістом…
Цього року я нарешті відважилась відірватися від дому, і мала «відкрила» для себе море (прошу не згадувати при цьому анекдот: «Тато, а де море?). Просто ці дитячі емоції від вперше побаченого безмежного водного простору, широти та блакиті неба важко описати словами. Тому переконана, що для донечки, очевидно, саме «море» стане ПОДІЄЮ 2010 року. І вона й справді, згадуючи, потім колись комусь розкаже: «А я вперше з батьками їздила на море, коли мені було чотири»…
Для Тернополя, звичайно, цей рік стане роком відкриття пам’ятника Соломії, хоча й дуже різні оцінки ця подія отримала. Але в історію вона увійде швидше, ніж, скажімо, прапор, розтягнутий довкола озера. Це, однозначно, теж подія, але через сто років про неї «не історики» все таки не згадають. Тому, можливо, рішення колишнього нашого мера Романа Заставного подарувати місту лелечу скульптуру й справді було небезпідставним. Виходячи з вищесказаного, думаю, що його лелеки теж колись згадуватимуться «старими» тернополянами поряд зі «Сльозами Гронського» чи «Островом Сидоренка». До речі, хтось, із тих, хто читає зараз ці рядки, знає, що саме я маю на увазі?!!!
Продовжуючи тему Тернополя, скажу, що цього року я його ще більше і якось по-новому полюбила. Багато чого із пережитого, почутого, прочитаного про місто «розклалося по поличкам», і те, що сприймалося досі як саме собою зрозуміле, тепер здобуло логічне підтвердження. Хоча «світло в кінці тунелю» стосовно майбутньої долі Тернополя наразі мені побачити так і не вдалося. Але будемо сподіватися тільки на краще, точніше – на 2011-тий!
