Космічна усмішка українки

З великим душевним трепетом ми стежили за космічним польотом американського «Шаттла» у вересні 2006 року. Значною мірою тому, що у ньому брала участь і «наша» Хайдемарі Стефанишин-Пайпер. Хоч народилася вона на американській землі, ходила до школи в місті Сент-Пол (штат Міннесота), навчалася в Массачусетському технологічному інституті, працювала у МВС США, та все ж вона і «наша», бо коріння її роду на українській землі. Тому з хвилюванням стежили за її польотом, який тривав 12 діб і під час якого Хайдемарі провела у відкритому космосі понад 13 годин.

Ще в далекі тридцяті її батька Михайла Степанишина з села Новий Яричів, що на Львівщині, до США привела доля одного з тих заробітчан, які складали основу тодішньої трудової української еміграції в Штатах, Канаді, Аргентині… Мати її, Адельгейда Стефанишин – німкеня за походженням; проте і вона, а згодом і Хайдемарі, підпадали під сильний вплив гонорового і працелюбного чоловіка та батька-галичанина. Відтак у родині панували культ української мови, української культури, ностальгійне звернення до традицій, звичаїв та обрядів, до історії і, природно, до української національної кухні.

Хайдемарі дуже жалкує, що до того, аби стати свідком слави своєї доньки, батько її не дожив п’ятнадцяти років. “Він би дуже пишався мною”, – переконана астронавтка. І не тільки тому, що вона побувала в космосі, а ще й тому, що… залишилася українкою. За давньою традицією американських астронавтів, кожного дня для одного з них Земля транслювала улюблені пісні. Хайдемарі випав четвертий день польоту, і цього дня Центр польотів у Х’юстоні передав для неї спеціально підібрані українські пісні. А ще американські журналісти з великими труднощами з’ясовували для себе, людей, вихованих на хот-догах та чізбургерах, що то за дивовижні страви такі, які не лише полюбляє, але й сама готує космонавтка для свого чоловіка Глена Пайпера та сімнадцятилітнього сина – борщ, вареники, голубці?..

Народилася Хайдемарі в містечку Сейнт Стат, штат Міннесота, ще в школі виявивши непересічні здібності з математики, вона здобуває грант штату і в 1984 році успішно закінчує Массачусетський технологічний інститут, а ще за рік здобуває ступінь магістра. Коли в 1996 році НАСА оголосила набір добровольців для підготовки в Центрі астронавтів, українка Стефанишин виявилася однією з понад 10 тисяч претенденток. Проте на її боці було кілька переваг: елітарний технічний вуз, чин офіцера-підводника Військово-морських сил, який до того ж спеціалізувався на рятівних роботах в океані; а крім того – інженерна праця в кількох престижних фірмах, відмінне здоров’я і… те, що ніякими дипломами та рекомендаційними листами не визначається, а зветься “перстом божим”, або “долею”, чи “везінням” – то вже кому що до душі.

– Пані Хайдемарі, – запитую астронавтку, – людство живе зараз передчуттям зустрічі з позаземними цивілізаціями, і переймається загадками НЛО, телепатичних зв’язків з інопланетянами та іншими канонічними проявами уфології. Тому запитання до Вас, людини, яка загалом понад півдоби провела у відкритому космосі, віч-на-віч зі Всесвітом: чи вірили Ви в існування НЛО, готуючись до польоту на «Атлантисі», і чи змінилося щось у Вашому уявленні про НЛО після повернення на Землю?

Астронавтка Хайдемарі Стефанишин-Пайпер:

– Я не можу сказати, що я дуже вірила в існування НЛО та відвідини Землі НЛО-навтами. Як людина, яка звикла до точних наук, я і тут хотіла би мати конкретні докази. Я, звичайно ж, цікавлюся фактами, які людство накопичило з даної проблеми і готова була б змінити свою думку про них. Але, на жаль, там, у космосі, ні я, ні мої колеги «нічого такого», що давало б нам підстави говорити про НЛО, про зустріч з такого роду космічними об’єктами, не бачили. Я особисто не відчула якоїсь присутності представників інших цивілізацій ні тоді, коли перебувала в кабіні космічного корабля, ні тоді, коли виконувала завдання за її межами, у відкритому космосі.

Підготовка до польоту затяглася для астронавтки на цілих десять років. Це були роки тяжкої праці, фізичного і морального напруження і, звичайно ж, сумнівів. Адже були два фактори, які впродовж усіх цих десяти років спрацьовували проти неї: вік і… здоров’я, ті фізичні дані, які слід було підтримувати всупереч вікові. В космосі вона побувала, коли їй минав сорок третій (видаю таємницю не жінки, а астронавта). Хайдемарі мала летіти ще три роки тому (політ вона здійснила у вересні 2006-го), але в 2003-му НАСА пережила страшну трагедію: загибель команди і космічного корабля «Колумбія». Серед тих, що загинули, були колеги і друзі Хайдемарі. Це стало додатковим психологічним навантаженням для всіх, хто наступний політ готував, і хто до нього готувався. Серед них і для капітана ВМС Хайдемарі.

– Чи маєте Ви намір і мрію здійснити ще один політ, чи готуєтеся до нього і, якщо забути про НЛО, чи сподіваєтеся на те, що десь на інших планетах цивілізації все ж таки існують? Навіть якщо в космосі вони перед Вами й не проявлялися?

Хайдемарі Стефанишин-Пайпер:

– Так, я залишаюся в загоні астронавтів і дуже хочу ще раз побувати в космосі. Готуюся до цього, вірю, що ще зможу попрацювати там. Що ж до цивілізації на інших планетах… Я бачила, що таке космос, вже звідти, з космосу. Десь, на одній з тих планет, які відкриваються нам, має бути життя. А поки що… як я вже казала, я не боялася, що побачу в космосі «щось таке», позаземне, – зізналася Хайдемарі. Тому що працювати за бортом корабля понад шість годин за зміну – це в неї страху не викликало, а ось побачити бодай здалеку «щось таке»…

Після закінчення курсу підготовки астронавтів Хайдемарі набула кваліфікації «спеціаліста місії», її в основному готували для роботи у відкритому космосі, адже робота в скафандрі в океані чи спеціальному басейні дуже близька до роботи в скафандрі в космосі. Основне завдання шести членів «Атлантиса» полягало в тому, щоб продовжити розбудову космічної станції, зокрема змонтувати новий модуль, якого мав монтувати до них загиблий екіпаж «Колумбії». Цей модуль важив 16 тонн, і встановлювати його довелося за допомогою руки-робота. А ось безпосередні підключення модуля до систем корабля, а його сонячних батарей – до діючих блоків станції, Хайдемарі та її колезі Джо Теннеру довелося здійснювати вручну, що було складно і небезпечно. Недарма цю роботу фахівці НАСА охарактеризували як «одне з найскладніших і відповідальніших завдань, які будь-коли виконувалися людьми на орбіті, у відкритому космосі». До того ж треба було обстежити обшивку корабля, чи не з’явилося під час старту якихось серйозних ушкоджень.

Між офіційною прес-конференцією і врученням дипломів стипендіатам Фонду В. Пінчука виявилося кілька вільних хвилин, під час яких, пробившись через заслін охорони, мені вдалося задати Хайдемарі ще кілька запитань і сфотографуватися на згадку. Коли Хайдемарі дізналася, що ми з нею земляки-галичани, вона охоче позувала і навіть підказувала перекладачці Пауло Коельо, єдиній, хто виявився разом з нами в колі охорони, як користуватися фотоапаратом. Поки вона постигала цю науку, Хайдемарі сміялася і міцно тримала мене під руку, рятуючи, щоб нас на цей час не відтіснили одне від одного.

– Як Вас зустріли у нас, на Львівщині, Ваші земляки і рідня, пані Марі?

– О, я вражена! Там такі чудові люди! Я побувала у рідному селі свого батька, Новий Яричів, і в селі Якимів, де ще живуть мої родичі, яких я раніше ніколи не бачила. Я була зворушена, мене так зустрічали!..

– А якби пан Пінчук не запросив Вас зараз в Україну; якби не трапилося такої нагоди, самі Ви знайшли б можливість приїхати?

– Обов’язково! Тільки не знаю, коли змогла б то здійснити. Але обов’язково приїхала б. Мені хотілося б, щоб зараз зі мною був і мій син, але в нього навчання. Шкода… У мене стільки вражень. Я обов’язково приїду ще раз.

– Я знаю, що наше космічне агентство і НАСА співпрацюють, про це свідчить і політ першого космонавта України Леоніда Каденюка. Але чи хотіли б Ви дещо тісніше співпрацювати в рамках космічної програми України?

– Дуже хотіла б. Наскільки це було б можливо. Я знайома з Леонідом Каденюком. Ми спілкувалися ще до його польоту. І до мого – теж. Ділимося тим досвідом, який маємо.

На жаль, у нас із Хайдемарі дуже мало часу. Програма урочистостей триває, й астронавтці треба виступати з імпровізованої трибуни перед стипендіатами Фонду, перед майбутньою елітою України. Але, побажавши їй від усіх читачів «Одеських вістей» другого, і теж щасливого, польоту в космос та прийнявши побажання усіх гараздів нашим читачам, я не вгамовуюся і перехоплюю на шляху до сцени першого космонавта України Леоніда Каденюка, який оце щойно з’явився в ангарі, де стоїть незавершений велетень-літак «Мрія», і де нагороджуватимуть студентів-стипендіатів. На прес-конференції його не було.

Він бачив, що я спілкувався і фотографувався з Хайдемарі, а тому запитання моє видається йому природним:

– Наскільки мені відомо, Ви вже знайомі з Хайдемарі?..

Перший космонавт України Леонід Каденюк:

– Звичайно, знайомий, – всміхається. – Мало того, ми знайомі з нею вже десять років. Коли я вирушав у свій політ на американському космічному кораблі, саме Хайдемарі проводжала мене на посадку в корабель. Як астронавт, вона мала туди доступ. Вона була останньою, хто мене проводжав, і це була українка! Знаєте, такі хвилини… таке не забувається.

– Але Вам провести її не вдалося?

– Чому ж, і я теж проводжав її, коли вона летіла у вересні минулого року. Я спеціально прилетів у Штати, я знав, що Стефанишин готується до старту, і дуже переживав за неї. Про те, що українка готується до польоту в космос, я дізнався ще в 1996 році. Я тоді напружено готувався до свого польоту, а її якраз було зараховано до загону астронавтів. Дізнавшись, що серед новачків є астронавтка українського походження, я, звичайно ж, захотів познайомитися. Перед польотом Хайдемарі, я психологічно намагався готувати її до адаптації під час старту, покладаючись на власний досвід.

– Як Ви гадаєте, Хайдемарі вдасться закріпитися в загоні астронавтів і дійти до другого польоту? І як ви дивитесь на співпрацю української та американської космічних агенцій?

– Хайдемарі чудово зарекомендувала себе. Тепер вона професійний астронавт і продовжить роботу в загоні астронавтів. Ми будемо підтримувати наші взаємини. Так само продовжується і співпраця США та України в космічних галузях. Ви знаєте, нам теж є що запропонувати американцям з наших наукових досягнень і технологій. Й американці справді зацікавлені в певних наших технологіях.

Все, наш час вичерпано. Леоніда, як і Хайдемарі, запрошують на імпровізовану сцену. На прощання я бажаю їм обом спільного польоту в космос. Вони всміхаються: мовляв, усе може бути. А потім, разом із двома сотнями талановитих українських студентів, я слухаю звернені до них прості і водночас мудрі слова першої українки-астронавтки; вона напутньо говорила їм, що теж була студенткою і теж мріяла. І що до мети треба йти, щоденно працюючи, вірячи в свою зірку і своє покликання. А ще, знаючи, як донька емігранта, як багато українців розкидано зараз по всьому світу, вона бажає кожному з цих юних талантів, що проявилися в різних галузях науки, технічних знань і мистецтва, не поспішати з виїздом за кордон, знайти своє в місце в українському суспільстві, служити своєю працею і своїми знаннями Батьківщині.

Її слухали, як нікого іншого. Тому що ось вона, перед ними – в усій красі жіночій, у таланті і працелюбності втілена мрія, не лише кожного простого американця, але й простого українця, живий приклад того, як слід втілювати в життя мрію кожного з нас.

«Одеські вісті»

Коментарі закриті.