Лемки знову пересіли на вози, але вже для того, щоби знятись у кіно. Усього з 1944 по 1946 рік з території Польщі до Радянського Союзу було примусово вивезено від 482000 до 500000 українців. Частина родин оселилась у місті Монастириську та у найближчих селах. У більшості це були сім’ї етнічних лемків, пише TeNews.
Багато цінних матеріалів зібрано у музейному комплексі «Лемківське село». І це може бути добрим підгрунттям до вивчення історії, до нових відкриттів. Велика заслуга в цьому Михала Тиханського – лемка, директора комплексу, який народився вже тут в Україні у селі Доброводи і разом з однодумцями за «Боже Заплат!» протягом 25 років збирає унікальну колекцію музея історії гордого народу, який втратив свою землю, але не втратив Душу.
У неділю 10 вересня у музейному комплексі “Лемківське село” було людно і гамірно. Тут працювала команда ГО “Творче об’єднання Кінохвиля” за сприянням Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства “Лемківщина” над створенням документального фільму про тяжкі часи переселення українців. Один з епізодів фільму розкаже, як старий лемко (Штефан Криницький) зустрів сім’ю сина (Ігор Задорожний) і невістки (Тетяна Козак) з діточками на возі молитвою. Біля хати знову стояла підвода. Діти були заворожені цим зануренням у минуле, ніби самі пережили цю довгу дорогу та зустріч з невідомою замлею, яка згодом стала їм рідною домівкою. У селі у цей день працювала столярня, кузня, кравчиня шила одіж, дітей годували свіжоспеченим хлібом. В Україні лемки знайшли в собі сили знову розпочати життя. Їх ремісничі та творчі таланти розквітли з новою силою. Отримали доступ до навчання у вищих навчальних закладах. Але перш за все вони зберегли свою мову, звичаї, пісні.
Сьогодні свідкам подій далеко за 70 років. Дітьми пережили вони біль втрати рідного дому і добре пам’ятають день, коли опинились на Тернопільщині. Пані Стефанія Ванат розповідає: “З вагона “теплушки” її, брата, сестру, 37 річну матір, 85 річних дідуся та бабусю просто виставили під зливу з грозою вночі. Це були страшні години. Бачила когось поруч тільки після того, як спалахувала блискавка. Нашого тата ще дома у Криниці забрали на війну, а нас всіх посадили на підводу, а потім на потяг. Чотири місяці ми їхали в Україну. Різне було дорогою. Діти хворіли. Жіночка, що з нами їхала померла, то мали чин похорону. Висадили поблизу Козової. Мама знайшла нам прихисток у далеких родичів, а сама пішла шукати вільну хату. Так добралась до Монастириська до хати, у який чекала на депортацію польська родина. З ними ми і жили разом деякий час – вони на одній половині хати, ми на другий. Добрі були люди. Потім матусі знову з нами не було, бо сиділа у міліції тиждень за відмову піти до колгоспу. Пам’ятаю, що вона не відмовлялась, а казала, що сама з дітками, зі старенькими та чекає, коли повернеться чоловік. Найрадісніша подія – це повернення батька. Він у Польщі вернувся у пусту хату, де тількі горобці пурхали, довго шукав родину, і знайшов! Пізніше у нас народився ще один братик.”
Здійснився задум і славетного лемка Олександра Венгриновича – зайти в Монастириськ пішки, як з батьками колись прийшов 6 річним хлоп’ям. Разом з Стефанією Ванат вони були однокласниками та і далі по житті товаришують.
У 2017 році минає 73 роки з підписання 9 вересня 1944 року у Любліні «Угоди між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі».
