Драмою-реквієм «Нація» Івано-франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка розпочали театральний фестиваль у Тернополі. Постановка за творами Марії Матіос викликала у залі шквал оплесків і, водночас, доволі неоднозначне ставлення. Одні глядачі плакали, інші не могли дочекатися закінчення спектаклю. На когось вистава справила сильне враження, на когось – гнітюче. Але байдужих у залі не залишилося точно.
На сцені було багато смерті. Гинули воїни УПА, гинули енкаведисти, гинули звичайні сільські жінки. Було багато плачу, заупокійних молитов і співів. А ще дещо містичні ляльки-мотанки, що перетворювалися на людей. Але попри це було і багато життя, любові і навіть старечого доброго гумору. Було усе і на всі смаки. От тільки вразливим людям перед переглядом варто запастися валер’янкою або ще чимось заспокійливим. І повірте, це не порожні слова.
Навіть сама авторка книжки «Нація» Марія Матіос, що приїхала на відкриття фестивалю, як зізнається, бере із собою до залу ліки.
– Тут із смерті народжується життя. І це найголовніше. Молода, здорова нація. І тут є над чим думати, — розповіла вона.– Так, це завдає болю. Я розумію це. Сиджу в залі і набираю із собою торбу ліків. Бо кожного разу кров із серця капає, коли це дивлюся. Знаю все напам’ять. Але якось так це актори роблять, що змушують серце здригатися. Вони ж не грають – живуть. І ми цим переймаємося. Добре передають книжку. Якби це не вдавалося – я б не давала згоди на постановку.
За її словами, це твір не про НКВД чи УПА. Це твір про людину у жорнах історії.
– Зараз ми готуємося везти Націю у Донецьк. З абсолютно спокійним серцем їдемо туди. Знаємо, що і там це буде зрозуміло. Це не твір про НКВД чи УПА, то дуже спрощена схема. Ці книжки і вистави – про людину в жорнах історії, в обставинах часу. Ніколи час, історія не любить людину. Але для людини завжди є простір – бути ницою і благородною, нікчемною і високою. Це речі про людину на тлі часу.Я як письменник хочу зрозуміти і доброго, і злого.
Авторка зазначила, що цілком задоволена співпрацею із режисером та пояснила, чому досі її твори не екранізували.
– Я щаслива людина, що маю цього режисера. Ми обоє «з кулею в голові». Він мене як письменника чує, а я його розумію, як режисера. Я не втручаюся кардинально. Хтось інший побачить по-іншому – будь ласка. Тільки щоб не зпримітизувати. Чому я свого часу не дала дозвіл на знімання «Солодкої Дарусі» російським режисерам – це мав бути спрощений підхід. Краще, щоб його не було, ніж має вийти таке мило, як ми дивимося по телевізору.
Як виявилося, наш край відіграв значну роль у творчості письменниці. Саме у Конопківці на Тернопільщині вона написала першу частину «Солодкої Дарусі».
А от Заслуженого артиста України Ростислава Держипільського, який є режисером вистави, а ще директором і художнім керівником Івано-франківського театру, із нашим краєм нічого особливо не об’єднує. Хіба що вистава «Солодка Даруся» за твором Матіос, що стала його першою серйозною роботою. Минулоріч він привозив цю постановку до Тернополя. Тоді на фестивалі не було журі. Тому те, що він братиме участь у конкурсі, учора стало для нього несподіванкою.
– Щойно підійшов і побачив, що є журі. Їм, мабуть, не буде цікаво дивитися цю виставу – ці люди її уже бачили. На фестивалі «Прем’єри сезону» у нас в Івано-Франківську, де головою журі був Федір Стригун, вистава «Нація» отримала нагороди за кращу режисуру і кращу виставу. І на фестивалі у Херсоні її теж визнали кращою виставою. Тому не знаю, що тепер придумають.
Він не порівнює «Солодку Дарусю» і «Націю».
– Я режисер обох вистав і не можу сказати, що одне «дитя» краще, а друге – гірше. «Нація» – це диптих до «Дарусі». Створена тією ж творчою групою. Нова постановка більше рухає у бік європейського експериментального театру – ще більше метафор і європейських технологій. Але той же дух, що і в творах Марії Матіос.
Режисер каже, письменниця дуже переживала, щоб цей твір «не спаплюжили».
– Вистава на основі реальних подій. Там реальні персонажі. Одна з героїнь – це бабуся Марії Матіос. Звісно, письменниці хотілося, щоб твір не спаплюжили, умовно кажучи. Хоча я казав, що книжка «Нація» — це її твір, а вистава – уже мій. Вона дуже мудра жінка, зробила свої зауваження за два тижні до прем’єри у нашому місті і ми їх врахували.
Ростислав Держипільський хвалиться, що хоч у їхньому міст «Дарусю» показали уже 89 разів, а «Націю» — 37, квитки на обидві постановки дістати важко.
У нас на ці вистави завжди важко дістати квитки. У нас це відбувається у камерному форматі, коли на сцені сидять і глядачі. Символ вистави – лялька-мотанка. Це давній український оберіг. Кажуть, вона є посередником між живими і тими, кого вже чи ще немає. Це драма-реквієм. Це молитва за душі невинно убієнних українців, які були поділені на різні табори. Я ніколи не думав робити виклик владі. Але так у нас розвиваються події у державі, що ті чи інші фрази із вистав звучать як відповідь на події, що відбуваються сьогодні.
Тетяна Сорока
