Зручні фотелі, столики, запашна кава, а довкола – безліч нових книг, які так хочеться взяти до рук, розгорнути, прочитати кілька перших сторінок, і серед десятків інтригуючих назв, яскравих палітурок, цікавих ілюстрацій відшукати ту, яку припала до душі, з якою вже неможливо розлучитися, яку хочеться придбати, принести додому і читати, читати, читати… А наступного дня – повернутися сюди знову, – за новою порцією поживи для розуму і серця… Саме таку книгарню мріє створити у Тернополі директор видавництва «Навчальна книга – Богдан» – Богдан Будний. 
І ця його мрія, сподіваємося, вже зовсім скоро здійсниться, – «Дім книги», що на вулиці Коперніка, незабаром значно розшириться!
Про українські книги, книгарні, авторів і читачів в ексклюзивному інтерв’ю для «Тернопільської липи» – тернопільський видавець, науковець Богдан Будний.
– Як Ви взагалі прийшли до думки займатися видавничою справою, адже за фахом і покликанням – педагог, фізик. Чому саме цей, а не інший бізнес?
Зараз, дивлячись назад, думаю, що це не був «проект», як відбувається за бізнесовими законами: сів, обдумав, побачив, що з того вийде, і так далі. З книжкою я зв’язаний по життю, бо виріс в такому середовищі: і батьки – вчителі, і дисертації свої – одну, потім другу писав. Отож, постійно звертав увагу, що існують, особливо серед україномовних книг, певні «ніші» (які й досі, до речі, зберігаються), коли немає доброї книжки. На початках мене більше цікавила саме наукова книга, бо в тих галузях, де я працюю: математика, фізика, таких бракувало. І от на якомусь етапі просто захотілося зробити добрі навчальні книги, – не стільки для бізнесу, як для того, щоб просто зреалізувати свої задуми. Речі, які я сам публікував, стосувалися вузьких наукових тем, а в даному випадку йшлося про популяризацію – математики, фізики, природничих наук. До речі, це і досі залишається проблемою. Правда, зараз ми багато чого робимо. В нас є серія «Класики популяризації науки», і у ній ми вже видали одного з найвідоміших авторів жанру науково-популярної літератури Якова Перельмана – «Захоплююча геометрія», «Захоплююча алгебра», «Жива математика» тощо. Це книжки, на яких виросло багато академіків, як в Україні, так і за кордоном. І українського перекладу цих видань досі не було! Але ми зробили по-науковому детальний аналіз усього, що досі, ще з 1913 року, виходило у Перельмана, і побачили, як не дивно, які цензурні втручання тут були: ідеологічні, політичні. Отож, все, що в різні роки «каструвалося», відновили. Мало того, – зробили ці книжки в кольорі! І жартуємо, що Перельман, напевно, «там» каже, що українці – молодці, єдині, хто зробив так, як він хотів. Ми плануємо всі книги цього автора видати, бо це справді треба мати дар (і час від часу народжуються такі люди), які можуть говорити про складне – просто. Квантову електродинаміку чи квантову механіку популяризувати, звичайно, важче, хоча власне про ідеї, закладені у фундаментальних закономірностях, можна і треба розмірковувати. А Перельману це чудово вдавалося, бо, скажімо, «Захоплююча геометрія» – це геометрія навколо нас. І для дитини такі речі є дуже цікавими.
До речі, я для себе сам розумію, що багато наших бід все-таки від того, що ми не навчились адекватно, природо-відповідно мислити, бо трапляються речі такі, які поміркована людина – чи в політиці, чи де інде, не мала би робити, якщо вона розуміє ту світобудову. Але таке є, як є… Також стає зрозумілим інше: якщо дитина в кожному конкретному періоді свого життя не засвоїть певних мислительних навичок (йдеться не про фактаж чи термінологію, а саме про вміння думати), то надолужити потім дуже важко. Треба розуміти закономірності мислення, пізнання, а вдається це завдяки доступному поясненню (як це робить, зокрема, Яків Перельман).
В цій серії також ми видали математика, популяризатора цієї науки Бориса Кордемського. Отже, дещо з того, з чого ми починали, створюючи наше видавництво, розвиваємо і ведемо далі.
Таким чином, все це виникло як потреба певної самоорганізації у ще одній галузі, окрім тієї, якою я займався, – освітянської, у вузі. Робилося на початках все своїми руками. А вже по ситуації з’являлися нові напрямки, задуми. Я далекий від думки, що можна було все спрогнозувати. Це зараз можна говорити: «А давайте ми це розвинемо чи ще таке спробуємо». Тим більше, що загальновизнані світові закони бізнесу в нашій державі працюють специфічно.
– І як же це проявляється?
Видатний фізик Лев Ландау говорив, що є фізика, математика, а все решта – колекціонування марок. Так от, і оці всі теперішні модні напрямки, що стосуються маркетингів тощо: звичайно, є там щось від науки, але чимало – і від прагнення показати бажане за дійсне. Я веду до того, що коли ми спілкуємося з нашими іноземними партнерами, то вкотре в цьому переконуємося. Так, один із них відкрив у Білорусі своє видавництво і пробував зробити його за канонами теорії. Нічого з цього не вийшло! Він каже, що у нас неможливо працювати, оскільки закономірності, прописані в книжках, не діють. І це правда. А як може бути інакше, якщо тут одна людина розчерком пера може сказати – міняю програми. А те, що ти вже зробив для попередніх програм, – твої проблеми. В світі це би був не просто скандал, а судові розгляди! Скажімо, якщо у Франції мінімум за два роки не попередили видавців, що плануються якісь зміни, реорганізації в освітніх програмах, то держава просто покриває їм збитки, адже люди щось робили. А наш ринок загартовує людей! Звичайно, людина повинна знати теорію, закономірності розвитку того чи іншого бізнесу, вміти планувати, але, разом із тим, ще й мати десяте чи якесь там інше чуття стосовно того, що ж в нашій державі зможе «впасти на голову» в будь-який момент!
– А як, окрім наукової літератури, ви прийшли до художньої?
Справа не тільки в науковій літературі. Я переконаний, що кожна людина певний життєвий досвід мусить переймати завдяки якимось джерелам, тому, що описане, надруковане в книгах. В світі, та й у нас дисертації захищаються щодо канону літератури, який людина певного віку має засвоїти. Зрозуміло, що науково-популярний жанр своє робить, але художня література – це, без сумніву, живе життя. І є речі – романи, вірші, автори, – які людина мусить знати. Тому свого часу їй делікатно треба ЦЕ дати, щоб вона побачила, що таке є, і ЦЕ прочитала.
В мій час існував дефіцит книги, адже знайти добру книжку була проблема, власне, і класичної літератури українською мовою. В цьому контексті ми задумали проект «Світовид». Йдеться знову ж таки про дитячий, хоча вже більше про підлітковий період читання. Отже, це для початку – сто томів світової літератури: те, що дитина мала би знати, рівня Жуля Верна, Марка Твена. Вже є десь сорок п’ять томів. Переклади роблять різні перекладачі. Скажімо, Валентин Корнієнко – наш земляк, тернополянин, наш добрий друг, на жаль, уже покійний. Ми дуже тісно співпрацювали. Так от, Валентин з англійської переклав для нас «Пригоди Аліси в Країні Чудес» Л’юіса Керрола – це, до речі, єдиний переклад в Україні. Вийшов він у «Світовиді», а також окремими книгами. Крім того, ми видали, так звану, «малу» «Алісу…» – ту, що Керрол написав спеціально для найменших. Проілюстрували її цікаво, Валентин – відшліфував. Мало хто знає, що така книжка взагалі існує!
Ми переклали сучасних англійських авторів – Кріса Рідела і Пола Стюарта – «Легенди Світокраю». Це вісім книг, – нехай «сховається» Гарі Поттер! Один із авторів – Кріс Рідел – художник, а другий – Пол Сюарт – пише тексти, і вони одне одного доповнюють. Це такий фантастичний світ, із сотнями героїв та назв. Там страшенно складний переклад. І вже, до речі, навіть створено фан-клуби, які вивчають українську за цими книжками!
У нас є серія «Шедеври світової поезії» – білінгва, де текст подається мовою оригіналу та українською. Один із томів переклав викладач Києво-Могилянської академії Олександр Мокровольський. Він, до речі, зробив для нас і «Різдвяні оповідання» Чарльза Діккенса, – виявляється, українського перекладу цієї книги ще не було. Як бачите, досі існують такі «дірки».
– А як читачі ставляться до таких книжок, як оцінюють зусилля, що в них вкладені?
Ті, хто, як то кажуть, «в темі», хто розуміє, що це таке і яка потужна праця за цим стоїть, оцінюють наші зусилля. Як відомо, для перекладу важливо розуміти мову оригіналу, але насамперед, треба, все таки, досконало знати свою мову, – інакше передати текст адекватно не вдасться. І наші читачі усвідомлюють, що це велика праця, і зроблена вона добре.
Правда, окрім нормального перекладу, є ще один бік цієї «медалі» – «піратство». Так, буквально відразу після нас вже почали цю серію трансформувати: і якісь комп’ютерні переклади робити, і якісь частини наших текстів брати без вказування авторства. Зрозуміло, що це все виходить дешевше, на гіршому папері. Але така продукція «запруднює» ринок, і це проблема.
– То читати люди зараз стали більше чи менше?
На жаль, все таки читати стали менше. Щоправда, це, також і світова тенденція. Але в нас це проблема велика, оскільки в світі над нею працюють: науковці, держава, складаються довгострокові програми розвитку читання тощо. Ми ж такого, на жаль, не маємо. Однак робити щось просто необхідно, бо може дійсно статися, що люди відійдуть від книги і якимись дайджестами обходитимуться. Хоча такою є натура людини, – їй треба той «літературний» смак виховати вчасно, і слушний момент для цього дуже легко може бути втрачений. Приміром, коли я зустрічаюся з людьми, які в нас працюють, скажімо, виконують якісь будівельні, ремонтні роботи тощо, завжди намагаюся запитати, чи хтось щось читав. Картина сумна, на жаль, виходить. Тому що людина досить часто навіть такої потреби не має – читати, і це проблема. А вона тягне за собою все інше.
– Яких сучасних авторів друкуєте?
Відкривати нові імена завжди потрібно, і ми це робимо. Скажімо, в дитячій літературі є десятки авторів, яких у нашому видавництві вперше надрукували, але є свої обмеження. Зрозуміло, що все впирається в кошти: хотілося б якщо на цьому не заробити, то, принаймні, хоча б видатки покрити. Інакше не буде за що друкувати!
Разом із тим, немає мереж книжкових. Хоча в цій сфері, напевно, держава мала би докластися. Своїми силами ми, звичайно, таку мережу створюємо, але це непросто, бо видання книги і її розповсюдження – різні галузі. Та нам доводиться цим займатися. Якщо, скажімо, в районному центрі немає жодної книгарні, то де людина зможе взяти книги! Так, у моєму рідному Монастириську ми створили книгарню, якої не було вже п’ятнадцять років. Таке ж саме в Теребовлі, Підволочиську. Що вже говорити про села! Зрозуміло, що теперішні комунікації дозволяють, скажімо, купувати книги дистанційно, як, наприклад, «книга – поштою». Ми, до речі, так активно працюємо зі Сходом, Півднем України. У нас дуже багато є читачів, які користуються такою послугою. Можна замовити книгу і через Інтернет: листом чи електронною поштою з нашого сайту. Але наразі це ще тільки починає завойовувати свою «нішу» серед шанувальників книги. Багато людей таки схиляються до того, що, купуючи книгу, її можна було потримати в руках, погортати, почитати.
– Якими своїми авторами видавництво пишається?
Якщо говорити про навчальну літературу, то це сотні авторів. Вони раніше не друкувалися. Ми створювали колективи, – це авторський колектив підручників, які ми робили. У нас є просто «лінійки» з предметів – математика, рідна мова, природознавство, світова література і так далі. Це дуже багато авторів.
Стосовно художньої літератури, то, наприклад, авторка з Житомира Марія Пономаренко, яка в цьому році отримала премію Лесі Українки, – всі її твори ми друкували. З тернопільських письменників – Леся Романчук, Ніна Фіалко. Так що авторів, які в нас друкуються вперше, насправді, багато.
– На Вашу думку, україномовний автор у нас має право на існування чи він цікавий тільки читачам із західних областей України?
Нічого подібного! Скажімо, харківські видавництва років десять-п’ятнадцять тому відверто заявляли «що ж мені українською друкувати», «немає читача» і так далі. Але з часом хлопці усвідомили, що це і бізнес в тому числі. Бо ж люди розуміють, що це їхня рідна мова! Тобто, українською зараз багато книжок друкується. Правда, чимало залежить від «погоди» в державі, тому щось прогнозувати важко.
Проблема також і в тому, що в нас спостерігається засилля російської літератури з Росії. Видавничі «монстри» на кшталт «АСТ» чи «ЕКСМО» «зливають» нам свої залишки. Адже зрозуміло, що навіть одне з них друкує десь до вісімдесяти відсотків, того, що всі українські видавництва разом узяті. Вони створюють тут власні книжкові мережі, де свою літературу виставляють і української – майже немає. Отже, проблема комплексна.
– Багатьох читачів останнім часом хвилює саме якість україномовної літератури: люди скаржаться що «ЦЕ» неможливо читати. Така ситуація теж створює загальне негативне враження, чи не так?
Звичайно, це проблема. Але в здоровому ринку такі речі, такі книжки, таких авторів, перекладачів мало би просто «викинути» в тих секторах, де працюють непрофесійно. Це повинен би бути природний поступовий процес для розвитку, становлення, подальшої появи українських професійних видавництв. В такому, «природному» середовищі з часом все це відрегулюється, але якщо з’явиться для нього, так би мовити, «ручне керування», то буде, звичайно, важко.
– Останнім часом в Україні популярності набувають різноманітні книжкові ярмарки та виставки. Як ви ставитеся до такого процесу?
Звичайно, що це чудово. Все, де говориться про книгу, де є якась промоція, професійна розмова про книгу, – добре. Інша справа: хочеться, щоб це робилося професійно. І таких виставок та ярмарок має бути певна критична кількість. Різного рангу вони мають бути. От, скажімо, шкода, що досі немає доброї київської книжкової виставки, де все було б відпрацьовано, – і «середовище», і автори, і торгівля. Нещодавно спробували у столичному «Мистецькому арсеналі» таке зробити. Задум добрий, правда, людей прийшло не так багато, як хотілося. Але, можливо, з часом все вдасться. Думаю, що в Україні мало би бути таких хоча б дві-три книжкових ярмарки рівня як у Франкфурті, Лейпцигу, Лондоні чи Болонська дитячої літератури – оці всі виставки класичні, щоб вони мали резонанс.
– Хоча б як львівський Форум Видавців, чи не так? Ви ж від самого початку його створення берете у ньому участь. Що, до речі, готуєте до Львова цього року?
Щороку ми беремо участь в кількох міжнародних виставках. Скажімо, у Франкфурті в жовтні. І львівський форум вже теж має певні традиції. Це добре, бо люди до тієї дати готуються, стараються якісь проекти завершити і таке інше.
У нас є кілька проектів, які ми плануємо цьогоріч показувати у Львові. Це поетичні антології – «Червоне і чорне – 100 українських поеток ХХ століття» та «Чорне і червоне – 100 українських поетів ХХ століття» (упорядкував Борис Щавурський). Оформлення у них буде цікаве. Ми вперше в Україні зробили новий переклад Кіплінга – «Легенди з книги Джунглів». Багато з них взагалі перекладені вперше. А київський співак і композитор Сергій Василюк написав музику, й записали ми все це у себе на студії. То буде і книга, і диск. У нас є також серія «Скарби Сходу». В ній у оригінальному перекладі з перської Романа Гамади ми готуємо іранські народні казки. Також робимо нове видання «Тисяча і однієї ночі» – оригінальний переклад київського професора-сходознавця Валерія Рибалкіна. Цікава річ має вийти. Думаю, все це і ще багато іншого до вересня встигнемо закінчити…
– Робити книги і їх продавати, як ми вже говорили, – різні речі. Як таки вдалося їх поєднати?
Бо була безвихідь! Надрукувати книгу і не мати де її виставити, – це проблема. Добре, що у нас в Тернополі так склалося, що книжкових магазинів є достатньо багато. Хоча років десять тому я так і не знайшов підтримки місцевої влади стосовно пропозиції «давайте відкриємо книгарню». І не виявилося приміщення для цього, які тоді були ще в комунальній власності. В результаті ми просто викупили квартиру на вулиці Йосипа Сліпого і там зробили книгарню, – вона зараз досить успішна. А з «Домом книги», що на вулиці Коперніка, у нас пов’язаний досить великий проект. Ми хотіли б «Дім книги» й справді зробити місцем, де можна і відпочити, і почитати книгу, і зустрітися з цікавими людьми, і якісь заходи проводити.
– Плануєте, що ця книгарня стане для тернополян осередком книги та любові до неї?
Це моя мрія! Думаю, що таке станеться, дай Бог, уже в цьому році. Ми зробимо нижній поверх, де можна буде посидіти за кавою, почитати. Крім цього, і в дворику, плануємо, вдасться облаштувати зручне та комфортне місце, щоб провести час – з книгою, поспілкуватися…
– До речі, про спілкування. Зустрічі читачів з авторами ви давно практикуєте. Який вони мають ефект?
Ці заходи користуються популярністю, але, на жаль, не такою, якою хотілося б насправді. За час існування нашого «Дому книги» десятки авторів тут побували, і для людей зацікавлених, які на них приходили, – це пам’ятні події. Згадаємо хоча б видатного кінорежисера Юрія Іллєнка, – він неодноразово приїздив до нас, – глибока людина, з якою було дуже цікаво спілкуватися.
– А що для Вас взагалі Тернопіль, яким Ви його відчуваєте, що хотіли б змінити?
Тернопіль – це «моє», і хочеться, щоб то було найліпше. Що треба для цього? Відійти від якоїсь зовнішньої показухи, щоб не було багато якогось галасу. Хочеться, щоб це було місто, де інтелігентність є органічною, з глибокою внутрішньою культурою – спілкування, дій, усього середовища. І те, що в Тернополі народжуються добрі книжки, додає йому доброго іміджу. Тернопіль – добре місто, і з часом воно буде ще ліпшим!
Розмовляла Олена Лайко.
