На час проголошення Незалежності Віктору Долішному виповнилося 24 роки. Як і багато його однолітків, тодішні події – те, що відбувались у нашому місті, державі, сприймав як події власного життя. Відтоді це сприйняття дійсності у нього залишилося, як і переконання, що якщо ти хочеш щось зробити – для себе, для міста, для України, треба просто встати з дивану і зробити це. Щоб потім не шкодувати за втраченими можливостями…

Видавець проектів «Моя дитина», «Тобі», «Тобі про Тернопіль» Віктор Долішний у проекті «Незалежні інтерв’ю до двадцятиріччя Незалежності».

Минає двадцять років з часу настання Незалежності. Як змінилась Україна за цей час: якою була, якою стала?

Варто згадати , що тоді була УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка, де всі, хто проживав тоді, свято вірили в те, що варто змінити герб, прапор, гімн, і відразу та назавжди зникнуть примари брехливої агітації, вічних черг, бідності, відвертого хамства в сфері послуг, телевізора, по якому нема шо дивитися… Пройшло двадцять років… Що зникло? Нічого! Україна залишається Радянською (міські, обласні), Соціалістичною (на виборах навипередки змагаються в роздачі благ народу). Проблеми всі залишилися ті ж самі, але додалися свіжі – колишні заможні працівники партапаратів і номенклатура стали ше багатішими і відверто хизуються, як і скільки можна вкрасти, будучи «слугою народу». Спекулянти відверто і чесно зізнаються, який зиск мають з перепродажу. Міліція, прокуратура, СБУ не встидаються використовувати навіть з трибуни жаргонні тюремні слівця і співають «Мурку» під власний акомпанемент. Та шо там казати, двічі засуджений за хуліганство стає першою особою держави!

Але! Є одне незаперечне АЛЕ! Світ відкрився після «сталевої завіси» для всіх громадян! І велика кількість різних за віком, освітою, статками, можливостями людей його побачили! Приходить усвідомлення і прозріння, шо не все так зле вдома і не все так добре за кордоном. Це найбільше досягнення, яке має країна за цей час. А так, як кажуть старі мудрі люди: «Війни не було, їсти, вбратися є шо, спати є де – і Слава Богу!».

Які події за ці двадцять років, на Вашу думку, можна вважати знаковими для України?

Найбільші події:

– країна встояла після тяжких фінансових випробувань з переходом на власну валюту;

– повне знищення заводів всесоюзного значення і приватизація в одні руки підприємств державної власності;

– міжконфесійні відносини при відновленні храмів не перейшли в масове протистояння між церквами;

– Україна позбулася статусу ядерної держави світу;

– прибуття і поселення біля 250 тисяч кримських татар в Крим (з 1989 року) і втримання від міжнаціонального конфлікту в регіоні;

– політичні баталії і найбільше загострення в 2004 році не перетворилися в кривавий конфлікт, як наслідок – тричі влада переходила мирним шляхом;

– збереження державної мови – української, і посилення її розвитку через телебачення, радіо, театр, кіно (преса залишається переважно російськомовною).

Багато хто називає Тернопіль 1990-х років колискою Незалежності, центром революції. Чи відчували Ви це, живучи на той час в Тернополі, яку оцінку можна дати подіям, що відбувалися в місті в ті роки?

Я точно знав, шо події з кінця 1989 року набирають обертів і призведуть до руйнації існуючого ладу, але в розпад СРСР не вірилося зовсім. Навчався на 5 курсі ідеологічного за своєю суттю педагогічного інституту імені Ярослава Галана (гляньте в неті, що то за письменник був). Не раз був на засіданнях осередків Руху разом зі своїм куратором Ярославом Гап’юком і згодом – депутатами Верховної Ради Богданом Бойком і Володимиром Колінцем.

Після виступу у нас в інституті театру «Не журись» зі Львова ми не могли вже на власному святі фізико-математичного факультету просто «кавеенити», а зробили свою п’єсу з використанням тих самих стрілецьких пісень, шо виконували «Не журись». Нам так сподобалось, шо виступили ше декілька разів у клубах в Тернопільському районі. Донині пам’ятаю, як люди сприймали такі вистави – стоячи і з власноруч зробленими синьо-жовтими знаменами… Емоційне піднесення і відчуття українськості, галичанства, надія на швидкі зміни (як в сусідній Польщі, республіках Прибалтики) були настільки сильними, шо здавалось, тоді немає жодних причин звертати увагу на те, кого обираємо своїми керманичами і як нас вони дурять. Тоді, в 1990-х градус революційності був вищим (чи так мені здавалося) навіть від Помаранчевого вибуху 2004 року…

А от такими романтичними словами, як «колиска Незалежності, центр революції» все-таки треба називати Київ, а Тернопіль, Львів, Івано-Франківськ були відправними точками і агітаційними таборами для всієї України.

Що бракує нашій Незалежності, якщо можна так сказати, чи немає відчуття, що ми самі по собі, а наша незалежність – сама по собі?

Якщо зовсім чесно зізнатися самим собі, як би це болячи не було чути, – що Незалежність України, яка триває вже двадцять років, це результат того, що наші сусіди (Росія, Польща, Румунія, Туреччина) занадто слабкі, аби захопити всю країну (недавній конфлікт Росії з Грузією є яскравою ілюстрацією) чи роздерти на кавалки (змагання за острів Тузла). І ще один прикрий момент в історії розпаду СРСР: Росія залишила Радянський Союз 12 червня 1990 року (раніше проголосили суверенітет республіки Прибалтики і Грузія), Україна – 16 липня 1990-го, а проголосила Незалежність – 24 серпня 1991 року. Це не тільки символічні дати, а й реальне бажання відмовитися від «совєтізації». Напрошується невтішний висновок – наші політики і переважна більшість населення України знову чекають на рішучі реформаторські кроки з боку Росії з переформатування власної країни.

А як, на Вашу думку, змінився Тернопіль за останні двадцять років?

Нині, як на мене, «міста» в нашому місті немає. І змінюватися Тернопіль почав після 1990-х. Спершу місто стало брудним, далі довкола будинків з’явилася купа найрізноманітніших прибудов і добудов, а потім усе заполонили нечитабельні рекламні вивіски. Вийшов у результаті такий собі Шанхай з українським колоритом.

Чи існують якісь шляхи, щоб змінити цю ситуацію?

Теперішній Тернопіль, як я це бачу, зараз просто пливе за течією, використовуючи ті надбання, що були вкладені в місто у радянський час, адже нового в плані напрямків розвитку ми за останні роки досі придумати не зуміли. Наскільки я знаю, в місті залишилося до тридцяти сімей – корінних тернополян, які пережили Другу Світову війну і все, що потім відбувалося в історії. І насамперед у них треба запитати, яким вони бачать Тернопіль. І якщо ці люди, серед яких ще живе пам’ять про той дух міста, що існував колись, дадуть дозвіл опиратися на їхній досвід, це добре. Якщо ж ні, то треба шукати нову генерацію людей із власним яскравим баченням Тернополя, і вже їх запитувати, що робимо далі і як живемо: як обласний адміністративний центр чи як спокійне тихе містечко біля озера.

То Тернополю як обласному центру бути чи ні, на Вашу думку?

Той «дамоклів меч», що висить над Тернополем у вигляді адміністративної реформи, може зачепити наше місто дуже боляче: аж до переведення в розряд населеного пункту. Але це питання, переконаний, треба вирішувати тільки спільно, залучаючи до цього міста усієї Західної України. Щоправда, за двадцять останніх років була лише одна спроба зібрати мерів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, та й то на початку творення України. Необхідність скликання на спільну зустріч мерів міст, хоча б Тернопільської області, вкрай необхідна для подальшої співпраці між містами й містечками області, узгодження дій міських рад на найближчу перспективу. Тільки постійний і тісний контакт із мерами всієї України надасть шанс уникнути тяжкої долі децентралізації Тернопільської області і повернення Тернополя в ті часи, коли він був лише важливим залізничним вузлом.

Довкола якої ідеї могли б згуртуватися тернополяни, аби зробити наше місто кращим?

Не треба створювати збіговисько. Зрештою, за багато років бездіяльності у нас виник стереотип: навіщо щось робити власними руками, коли є влада, яка зобов’язана працювати. Тому сьогодні треба збудувати Тернопіль для себе. Відтак, він матиме той дух, який нам подобається: ті вікна, двері, дахи, які ми любимо. І коли Тернопіль стане зручним містом для тих, хто тут живе, то його зрозуміють і ті, хто сюди приїжджає.

Що б можна було побажати тернополянам, українцям, аби наступні двадцять років нам жилося краще, веселіше, заможніше?

Побажати – замало! Треба усвідомити свій реальний (а не надуманий, романтичний) стан економіки, культури, освіти, мистецтва, суспільно-політичного життя, в якому знаходиться країна, край, область, місто. Примальовування і приспівування, як в кращий, так і в гірший бік, означає брехати собі. Це не той випадок, коли смертельно хворого втішають, шо все буде добре, минеться… Сьогодні ми дуримо своїх дітей, яким доведеться приймати «нашу господарку у всій красі», і вони вже це розуміють! Тому для нас вихід один – перестати красти і брехати!

Розмовляла Олена Лайко.

Тернопільська липа

Від admin