У джунглях Європи — нова радість. Навіть тріумф. Міністр закордонних справ України пан Грищенко в одній із німецьких газет виступив з одкровенням:
«Намагання попереднього уряду привести Україну до членства в НАТО не підтримувала більшість населення. До того ж, така політика призвела до серйозного напруження між Заходом та Росією. Оскільки ми відійшли від старої мантри (“Або НАТО, або нас поглине Росія”), ми звільнили Європу від політичного баласту, який би в найгіршому випадку призвів до нової “холодної війни”»…
Пані Меркель нарешті полегшено зітхнула…
Пан Саркозі задоволено потер руки…
Пан Берлусконі, на жаль, новою радістю не встиг порадіти… Знову наскочили любовні інтриганки… Але, підклепувана Москвою, вісь Берлін—Париж—Рим не зсунулася ні на градус. Не деформувалася. Тож у джунглях Євроазії, себто на Північному Сході, також — радість… Мовляв, «хохли йдуть заданим нами курсом…»
Щодо «мантри», від якої «ми відійшли».
Ми, можливо, й відійшли. А може, лише пересунулись. Але Росія від своєї «мантри» — проковтнути Україну — не відійшла. Більше того. Процес поглинання набрав розмаху… Поглинають економічно, поглинають масмедійно, поглинають духовно. Таке враження, що руками своїх імперських троглодитів і продажних наших Іуд Москва намагається зробити в Україні духовний Чорнобиль. Вихолостити з українця національну душу. Московський імперський фашизм, як свого часу гітлерівський, хоче зробити з українця послушну, безвольну худобину, яка мала б лише одну здатність: бути вірним наймитом… Або примусити його покинути отчу землю, роз’їхатися по світах. А заселять її бандюки й пройдохи з усіх-усюд. За награбовані гроші скуплять міста і села. І тоді московські «історики» типу затуліних, маркових, усяких колпакіді матимуть «рацію», що «…украинский народ — это миф», «Украина — окраина России»… Правда, ще Гапон — Кирило сотворить «новый Ийерусалим» і претендуватиме в ньому на статус Всевишнього…
Здавалося б, що тут дивного? Сусід — на те й сусід, щоб прагнути пограбувати сусіда. Тим більше, коли він має до цього генетичну потребу й вікову практику — більш ніж у 130 разів збільшив свої території за рахунок чужих…
А що ж ми? Де ж наші державотворці, державочинці, державолюбці?
Інколи складається враження, що урядує в Україні не українська державна влада, а московська «зондеркоманда». Яка має завдання похоронити Україну як незалежну державу, позбутися такої реалії і поняття, як український народ. З усіма його національними ознаками і культурними традиціями.
Якщо уявити собі, що кожен державний чиновник — це своєрідний робот, чи — по?сучасному — комп’ютер, то, звісно, в нього вкладена певна програма. За нашою Конституцією, «комп’ютером» керує народ. Отже, «головним комп’ютером» України також керує народ. Це — юридично. А фактично? Щось на зразок, як висловився депутат Т. Чорновіл, «московського квартета»…
Цей «квартет» — тут. Навколо нашого «головного комп’ютера». Але над «квартетом» і над «комп’ютером» ще є московські хакери і диригенти. Які запускають свої віруси. І вказують, як грати. Отже, нашому «головному гравцеві» не позаздриш. А ще більше не позаздриш номінальним програмістам — народові України.
Почепили на шию батьків та дітей — Табачника. Юридично — це ніби державний чиновник. Фактично — ніби державний провокатор. Такий собі суспільний геморой. Аби своєю сверблячкою відвертати увагу суспільства від головного болю.
Народ обурений його українофобством, хамськими заявами, закриттям українських шкіл, «зачисткою» підручників… Волає: «Зніміть цього паразита з нашої шиї!»..І що ви думаєте, «головний гравець» його зніме?.. А що скажуть «там»??? Бо «там» із кожного «інтернаціонального гемороя», що липне, вибачте, до російської задниці, «русские умельцы» роблять для когось «національного героя». Мова йде не лише про «президентів» так званих «самопроголошених республік». Отих, штучно утворених «глобалістами», світових злоякісних пухлин. А й про таких місцевих «прищів», як Табачник… Вони розносять у суспільстві духовну заразу…Вони дуже вигідні «там» і безкарні тут…
На жаль, табачники в Україні не єдині. Придивіться, скільки такої «корости» у Верховній Раді, в уряді, у силових структурах.
То чого ж дивуватися, що вони не проголосували за закон, який захищав би честь і гідність українського народу?.. Для них свідомі українці — це «оголтєлиє націоналісти», «нємитиє хахли»… Вони ж уже помилися. Познімали куфайки і кирзові чоботи. Поховали ножі, якими нагулювали статки. Навчилися зав’язувати краватки і носити труси…Навіть «аглицьке» слово «О’кей!» засвоїли…Правда, на українську мову їм клепки не вистачає. Не лише інородцям, а й так званим українцям… Папужача хвороба. Кожен папуга може вивчити кілька слів якоїсь мови. Але коли він засвоїв звуки, мелодику слова однієї мови, вже ніколи не перейде на іншу. У його папужачі мізки врізався голос дресирувальника. Його організм уже виробив своєрідний гормон пристосуванства, рабської покори хазяїну, такого собі пташиного холуйства. А це — невиліковне…
Чого дивуватися, що міліція не знаходить тих, хто знущається над святинями України, виставляє на посміховище Державний Гімн, розриває і топче Державний Прапор?
Саджають у буцегарні не тих, хто возводить пам’ятники катам українського народу, а тих, хто захищає народ від наруги. Одні відробляють Іудин гріш. Відкрито й цинічно топчуть закони України, закони моралі, аби розчистити простір для беззаконня й повального наступу духовної чуми. Інші «запобігають неприємностям». Діють за принципом: «Чеши дідька зрідка, аби гладкий був». Дідька скільки не чеши, він дідьком зостанеться. І свої сатанинські справи чинитиме…
А виявляється, що наші чинодрали стараються так лише для того, аби врятувати Європу. Аби «зняти напруження між Заходом та Росією»…
Словом, Заходу потрібен спокій і стабільність. В іншій атмосфері гроші не множаться. А Росії — потрібна Україна. Бо що ж то за «Вєлікая Русь» без «матері городов русскіх»? — Байстрюк. Сирота. Аморфне державне формування, яке тримається лише на «штиках і матюках»…
І наші владодержці танцюють поміж Брюсселем та Москвою. То російську чечітку, то віденський вальс. І удостоюються: то щедрого московського матюка, то скупої європейської обіцянки…
Наші чинодрали рятують Європу від «холодної війни» гарячою війною із власним народом. І економічною «стабільністю та порядком» (стабільність — як у могилі, порядок — як у тюрмі). І «політичними свободами» ( хто має владу, той має свободу). А багато із тих, що мали владу вчора, сьогодні вже сидять… Правда, у камерах під’європеїзованих. Із цивілізованими «парашами» та камерними тапочками… Білими… Наші «позиціонери» дуже люблять бачити опозиціонерів у білих тапочках…
Захід закидає владі нашій, ніби вона порушує принципи демократії. Анальфабети. Неуки. Вони ніяк не можуть зрозуміти, що в нас — принцип КРУПНОЇ демократії. У нас влада завойовується ГРЕЧКОЮ, а утримується ПШОНКОЮ…
Пані Меркель, пан Саркозі, пан Берлусконі (не приведи Господи, щоб його ті любаски «з’їли») можуть не хвилюватися. Ми не лише «відійшли від старої мантри». А й прилучили до справи боротьби за Європейський спокій ще й «релігійну митру».
Себто «найсвятіше і найбільш правильне» на Землі (а може, й у Всесвіті) — московське православ’я. А якщо врахувати, що наш ВЕРХОВНИЙ із «ВЕЛИКИМ КИРИЛОМ» — на коротку ногу, то скоро на Землі запанує ТРЕТІЙ РИМ. Правда, «Великий Кирило» поки що обіцяє лише «Новий Єрусалим». Але його «Поп-пропаганда» (а її в Україні — десятки тисяч) запевняє, що «пророцтва святих» (щоправда, не кажуть, якого патріархату) віщують Росії щасливу й могутню долю Третього Риму. Тобто — імперії, яка приліпить до себе не лише Україну і Білорусь, а й Словаччину, Польщу, Сербію, Хорватію… Треба сказати, що в Україні вже почалася не лише «зачистка» національного колориту (підготовка ґрунту), а й «пропагандивна робота» зі священиками інших конфесій… Аби швидше долучалися до московського православ’я…Бо часу нема. «За пророцтвами святих» (знову ж таки, не знати, якого патріархату), Америка ось-ось розпадеться. То порядок у світі треба комусь наводити… Й підтримувати.
Правда, є одна неув’язочка. Хитається віце-спікер Держдуми Росії Владімір Жереновський… Він не хоче всієї України. На запитання кореспондента «Ехо Москви»: чи після перемоги на виборах В. Януковича до Росії треба приєднувати всю Україну, а чи лише її частину, великодержавний чиновник відповів: «…Видно, что это две разные Украины. Западная — это то, что входило в Австро-Венгрию, Польшу, то есть — это Прибалтика. А Восточная Украина — это Ташкент. Поэтому восток — это Россия. Донбасс Сталин подарил, Крым — Хрущев. Это все входило в состав России. Там, в основном, русское население… Запад не отдаст всю Украину. И нам не выгодно, чтобы она уходила вся и становилась второй Польшей. Поэтому идеальный вариант: Львов — столица Украины, а все остальное — назад, в Россию. Восьмой или девятый федеральный округ…»
Перспектива для української керівної «еліти», звісно, не така приваблива, як Третій Рим. Там можна було б сягнути сану патриція. Але начальник, хоч і останнього округу, — також не останній начальник… Якщо назначать, звичайно. Бо може статися, що начальником округу захоче бути і сам Владімір Вольфовіч…
А для Європи — с т а б і л і з а ц і я… Може, й не надовго. Хтозна, що завтра стрілить у голову умовно-святим кирилам, безумовно-біснуватим жереновським чи іже з ними припутаним…
13 лютого 2011 р.
Джунглі Європи
