Персональна виставка тернопільського художника, члена НСХУ, лауреата обласної премії Братів Бойчуків (1991) Петра Мороза «Живопис. Графіка» з нагоди 70-річного ювілею митця діятиме у галереї Тернопільської обласної організації Національної спілки художників України. Урочисте відкриття експозиції відбудеться у четвер, 12 березня 2026 року, о 15 годині.
Це третя персональна виставка митця за його творчу біографію. Що символічно, перша виставка теж проходила теж саме у залі галереї спілки художників. Докладно про виставки, натхнення, друзів та творчість Петро Мороз поспілкувався із мистецтвознавицею та журналісткою Марічкою Юрчак. Пропонуємо кілька фрагментів із цієї розмови.
- Пане Петре, скільки у вас було персональних виставок? Пригадайте першу.
– Перша виставка була в 1996 році, коли ходили купони, коли не було грошей, коли не було нічого, було порожньо. Виступала Удіна Тамара, мистецтвознавець, Богдан Ткачик як голова спілки… Моя друга виставка пройшла з нагоди відкриття оновленого Українського дому “Перемога” у Тернополі. Ми зробили там дуже велику презентацію. Олександр Смик вів програму. Були присутні священнослужителі, влада…
…Я був в Молодіжній спілці художників. А щоб вступити в спілку національну, треба було мати три республіканські виставки. Перша виставка в мене була в 1988 році в Києві. Я представив дві картини абстрактні – «Метаморфози простору». Дуже просто і дуже складно все зроблено. Ідеальний об’ємний круг. В крузі три трикутники. Вершини тих трикутників — це космос, макрокосмос. І намалював яйцеклітину жінки, запліднену. Називається «Мікрокосмос». Дві таких картини я приніс. А там був соцреалізм – ніхто ніколи нічого того не розумів…
…В 1989 році утворюється виставка «Імпреза» в Івано-Франківську. З цілого світу з’їхалися автори – з Австралії, Америки, Європи… На неї я привіз п’ять своїх графічних картин. Дві реалістичні і триптих: «Милосердний» з ангелом, який несе звістку людям, «Ісус Христос», який виходить із храму, намальований у вигляді гострої колючки. Тому що оця віра Христа вразила нас усіх. Його розп’яття, його пророцтво. І третя частина — це художник з підрамником. По одній стороні стоїть ангел, який тебе оберігає, по іншій — йде час з вагою, який важить твоє життя.
…І третя виставка, це була міжнародна величезна виставка, розкидана по всіх львівських виставкових залах. Там я представив ще інакші роботи під назвою «Реанімаційна зона»: перша робота – це ангел трубить над зруйнованим містом, центральна робота – Оранта, матір Божа або Україна, що стоїть над Чорнобилем. І третя робота – «Роздерта завіса». Стоїть людина, яка розриває стальну завісу, а за завісою – одні черепи. І ця людина вся порізана цими зірками, знаками різними радянської влади. Ця робота була надрукована вже тоді на афіші…
…Ранні роботи я всі працював реалістично. У мене був мій вчитель, мій вуйко Дмитро Григорович Стецько, і ми з ним спілкувалися, коли я прийшов з війська. Це був 1976 рік, я малював в армії дуже багато, і я хотів стати художником. Він мені говорив, що це не так, і то не так, і все було не так… Було тяжко. І як казав Станіслав Мар’янович Ковальчук, “ми тебе так вчили: самі не знали, що робити, і тебе ще вчили”. І я не знав, що робити, і вони не знали, але боротьба з собою, своїми пошуками тої ідеї, як її вирішити, в яких кольорах її намалювати, яку форму застосувати, це приходить тільки з часом. Пройшло років десять, доки я вийшов на свій слід. Це все, що було до того часу намальовано, я дуже багато ліквідував, знищив просто, щоб ніхто не дивився, ніхто не бачив цього реалістичного такого наробку, бо я не міг ту ідею, яка летить в мене в мозку і в душі, я не міг її реалістично відобразити. Мені хочеться накласти дуже велику форму, дуже багато різних символів, щоб утворити ту ідею, яку я хочу відтворити на полотні.
- Якщо поглянути на ваш масив творчого доробку, то виразно проглядаються дві основні теми. Це тематика християнська, біблейські сюжети. І тематика історична, де ви розглядаєте різні сюжети з минулого України: від Скіфії, від княжої доби, Козаччини і до сьогодення. Здавалося би, такий вибір очевидний, адже ваш найбільш потужний творчий шлях припав на 90-ті роки, на 2000-ті, коли Україна здобувала, утверджувала свою незалежність, коли ми повертали можливість вільно ходити до християнських церков. Але з іншої сторони, це не так очевидно, адже ваші колеги, ваш сусід по майстерні та наставник Станіслав Ковальчук, наприклад, працює з натюрмортом часто, з пейзажем. Чому ви вибрали такі теми?
– Художник може малювати квіти все життя, може малювати натюрморти, але мене цікавить зовсім інше. Мені хочеться охопити всю ту цивілізацію прадавню аж до нинішнього дня. І це все склеїти, і зробити композицію. Наприклад, у мене є картина «Скіфія», де йде жінка, і жінка стоїть на плузі, по боках – воїни, і на плечах вона тримає ярмо. От така є історія про «Скіфію», що на землю України впали бойова сокира, корчага для вина, плуг і золоте ярмо. Оце є Україна. Це є символи України. Я її намалював, вона була виставлена в Києві на виставці “Від Трипілля до сьогодення” від Міністерства культури і центральної спілки художників України. Такі теми я осягаю, я читаю про всі археологічні розкопки, я люблю читати філософію різну, люблю читати про космос. І потім, коли я лежу і думаю над тим усім, це все формується в голові, в думках, і утворюється тоді картина. Але вона не так просто утворюється. От я приходжу в майстерню, я її намалював, але я незадоволений, незадоволений чимось, сам не знаю чим. І кожної ночі я просинаюся і думаю, я вже це переробив, переробив, знов не то, знов не то. І тоді доводиться до того, що воно так мені викристалізовується вже на полотні. Я вже знаю, як воно має бути. І я приходжу, і за якийсь певний період часу скоро це все зробив. Але має бути оце просвітлення, ця мить, що я знаю вже, яке воно має бути. Я ще його не намалював, але я вже знаю, яке воно має бути.
- Ви ж з колегами по пензлю утворили своє перше у Тернополі неформальне мистецьке об’єднання під назвою «Хоругва». Розкажіть про цей етап, як це склалося, хто до нього входив, які цілі ви ставили перед собою і чому ви вирішили разом з паном Дмитром Стецьком залишити групу?
– Це все сталося в 1988 році, в грудні-листопаді місяці. Я прийшов з роботи, а працював художником у воєнторзі, зустрівся зі своїм вуйком Дмитром Стецьком. Він каже: «Ми хочемо утворити гурт «Хоругва» – гурт художників зі спільними поглядами. Зустрічаємося у Станіслава Ковальчука вдома». Я прийшов, і нас було п’ять чоловік: Дмитро Григорович, Станіслав Мар’янович, Ніколайчук, Рудий і я. І вуйна, мистецтвознавиця Віра Іллівна Стецько. Ми обговорили це все, створили статут гурту. Гурт повинен був виставлятися два рази на рік: весняна і осіння виставки, але з новими картинами кожного разу. Було все дуже строго, було все, будемо казати, на «максималках». Також до гурту захотіли приєднатися друзі по училищах — Новак і Лисак. Нас вже вісім чоловік, але треба фотографа. Тоді був дуже популярний Зюбровський Андрій, завжди такий екстравагантний. Він завіз нас в якийсь кар’єр для фотографії, для каталогу. І до фото я витягую жовто-синій прапор з тризубом. 1989 рік. Вони всі ахнули, звідки той прапор з’явився. Але фотографії були чорно-білі, тож все нормально пройшло…
…Боротьба всередині «Хоругви» була шалена і жорстока. Я був наймолодший. Мене нагрузили, як осла: робив рекламу, дизайн, друкував етикетки, дружина вишивала золотими нитками саму хоругву…
Коли відбулася перша виставка в 90-му році, після закриття виставки ми пішли над озером в кав’ярню пана Юзека. Ми там відгуляли цю виставку… Саме відкриття відбулося чудесно. Тому що тоді було велике свято, фестиваль української пісні, приїжджало повно знаменитостей. На нашу виставку прийшов прекрасний співак Дмитро Гнатюк. Зразу з Канади з’явилися люди…
І так почалося все чудово, і закінчилося плачевно, тому що не кожен міг це витримати. Ото, що було під сундучками, під столом, сховано, це все вже закінчувалося, і треба було нове малювати. А кожен має свою сім’ю, дітей, і малювати картини — це не так просто, розумієте? І тут почалися склоки, всякі сварки… Вуйко з вуйною пішли, і я також пішов мовчки, і лишилися вони всі решта самі.
- Ви продовжили самостійно свій творчий шлях далі…
- Стецько дуже довго не говорив зі мною, бо він не знав, чи я з ними, чи я не з ними. А виявилося, що вуйко пішов, а мені з ними було дуже цікаво. Бо мені головне було творити картини. І так воно сталося. Потім, через десь пару місяців, ми зустрілися, вони навіть не хотіли зі мною говорити. Я кажу, я не входжу в гурт «Хоругва». Я творча людина, я хочу спокою, а не скандалів. І скандалів достатньо було. За той час «Хоругви» — це була просто адська робота. Хоча і не було за що – треба було просто-напросто тільки творити, нове щось шукати.
- Вже через три десятки років вдалося налагодити контакт зі своїми колегами по пензлю?
– Так багато вже повмирало. Дмитра Григоровича немає, Віри Іллівної немає, Бориса Рудого немає, Ніколайчука немає, Новака немає, лишився Зілінко, я, Лисак, Станіслав Мар’янович. Завжди зустрічаємося, вони мене люблять всі. І, може, в деякій мірі, часом буває із заздрості, можуть мені сказати, що я «сільський модерніст». Я йду, а на зустріч мені – Михайло Лисак з дружиною. І так прямо мені в лице: «Здоров, сільський модерніст». А я чуть не впав коло універмагу. Я ще довго думав, що він так мені сказав: «Сільський модерніст». Якось було образливо. А потім я зрозумів: прекрасна назва! Я з села Драгоманівка. Я зробив щось несподівано для них, здивував.
- Я хочу запитати, коли ж все-таки відбулося це примирення вас як художника із самим собою?
– У мене немає примирення із собою, я завжди борюся. От я зараз зовсім інші малюю картини, ніж до того. Тому що над тими картинами, які я створював, наприклад, «Давид і Урія», картина «Рівновага землі», треба дуже багато працювати. І треба мати якийсь особливий спокій. Такі картини так просто не створюються. Це дуже складна система.
Коли почалася війна, я почав малювати героїку, малювати більш реалістично зараз. Я менше приділяю уваги декору картини, його збагаченню. Це більше швидка відповідь на час. Але я намалював дуже великі графічні роботи,- метр дев’яносто на метр, метр сімдесят на метр п’ятдесят. Над однією роботою я працюю три місяці безперервно. Три-чотири місяці.
– Чим плануєте дивувати гостей вашої ювілейної виставки у галереї спілки художників?
– Ви там побачите багато чого. Навіть побачите апокаліпсис! «Вершники апокаліпсису» – це велика графічна робота – 170 на 150 сантиметрів. Я три місяці на ній лежав, – мені падають окуляри, а я малюю… Чотири роки тому я купив собі великий шмат паперу. І нічого не міг чотири роки придумати. Нічого мені не йшло. Думаю, такий гарний, великий папір. Ну що ж мені намалювати? І я зачепився. Через чотири роки прийшла ідея, яку я відтворив. Прошу, заходьте, подивіться.
- Дякую, пане Петре, за розмову. Будемо чекати всіх в гості 12 березня 2026 о 15:00 у галереї НСХУ на вул. Сагайдачного.
