Тернопіль сприймають по-різному. Хтось скептично називає «провінцією» і намагається перебратися до Києва, для когось, навпаки, це — МІСТО, і можливість вирватися в «цивілізацію». Хтось критикує тернополян за байдужість і зарозумілість, особливу, притаманну тільки Тернополю «галицьку» логіку, хтось, навпаки, — хвалить, вважаючи їх ввічливими, порядними, щирими.

Але до чого тут місто, якщо і пихатих, і людяних в кожному місті чи якомусь іншому за визначенням населеному пункті вистачає, незалежно від його назви та географічного місця розташування.

Для когось Тернопіль рідний, для когось — чужий, комусь він став «своїм», а для когось — так і не зміг, залишившись просто етапом у біографії, пов’язаним з визначеннями «вступив», «вчився», «мешкав», «вибув»…

Тут можна прожити все життя, щодня ходячи одними й тими самим вуличками — на роботу, додому, прогулюючись, зустрічаючись, а можна сюди лише повертатися час від часу — приїздити «додому», — це вже як у кого складається доля…

Але Тернопіль можна просто любити, — як рідне місто, до якого просто неможливо ставитися по-іншому. Любити за ранковий стукіт каблучків, що символізує початок нового дня, адже під цей бадьорий ритм тернополянки щодня поспішають на роботу, за вечірній, навіть домашній, шепіт шин на асфальті, коли стакато каблучків стихає на кілька сонних годин, дозволяючи почути заліговані фрази у музиці коліс авто.

Люблять Тернопіль за різнобарвні грибки парасольок, які під традиційним тернопільським дощем пропливають під вікнами центральних і не дуже центральних вулиць, за розжарену спеку долонь площ у розпал липневого дня…

Можливо, це просто ностальгія та емоції, адже, напевно, кожному здається, що місце, в якому живеш, — найкраще і найрідніше з усіх, бо це Дім. Хоча, напевно, саме таке сприйняття і є правильним.

Зі святом, наш любий «ДІМ», з Днем Міста, рідний Тернополе!

Олена Лайко

Фото автора