Так якось буває: живеш собі у рідному місті, з дитинства всотуючи в себе його атмосферу, характер, звички, розмови батьків та сусідів, розповіді знайомих та друзів, отримуєш власні події та спомини – вчишся, працюєш, закохуєшся, стаєш комусь дружиною, мамою, бабусею. А потім через багато років раптом розумієш, що твій світ, який обмежувався родиною, будинком, рідною вулицею, Центром, Загребеллям чи Заруддям, стає цікавим іншим, розширюється настільки, що твої історії хочуть слухати, співпереживати їм, запам’ятовувати і переказувати…
Так сталося з тернополянкою Іриною Максимів, жінкою, яке все своє життя, з 1932-го, прожила у нашому місті, шанувала його, багато про нього пам’ятала і любила про рідний Тернопіль розповідати. Всі ці спогади, жарти, тернопільські давні словечка та оповідки слухав і записував на відео краєзнавець Тарас Циклиняк, який впродовж шести років, з 2014-го до 2020-го, приходив у гості до пані Ірини і спілкувався – розпитував, задавав запитання, цікавився деталями і з великою радістю та натхненням отримував докладні, розлогі відповіді. «Пані Ірина могла простою, доступною мовою розповісти про дуже складні речі», – говорить Тарас, згадуючи про зустрічі з цією унікальною жінкою.
Однак, окрім любові до Тернополя, Ірину Максимів і всю її родину Саїків – тата і маму, бабусь, відрізняла велика любов до людей. У час Другої Світової війни сім’я Саїків врятувала в Тернополі від нацистів 16 євреїв, переховуючи їх у своєму домі. За цей подвиг людськості, відваги та самопожертви батьки пані Ірини та вона сама були удостоєні звання «Праведник народів світу».
«Мама розповідала, що була загроза життю, родині, дітям. У Яд Вашемі моїй мамі, бабусі і дідусеві було присвоєно звання «Праведників Народів Світу». Там є Стіна Пам’яті, де викарбувані їхні імена. Я дуже цим пишаюся», – розповіла донька Ірини Максимів Оксана Назарчук.
У липні 2020 року Ірини Максимів (Саїк) не стало. Але тернополяни, які, завдяки її розповідям про Тернопіль, що викладав у мережі інтернет Тарас Циклиняк, встигли полюбити цю милу, доброзичливу, мудру, веселу, привітну жінку, оцінити все, що вона змогла віддати місту та людям, вирішили вшанувати її пам’ять, встановивши їй меморіальну дошку.
За словами Тараса Циклиняка, ідея така виникла наприкінці вересня цього року, і відгукнулось на її підтримку багато небайдужих. Автором меморіальної дошки, на якій Ірина Максимів, посміхаючись тонкою мудрою посмішкою, наче виглядає з вікна свого помешкання, задумливо дивиться в широкий світ, став тернопільський скульптор Дмитро Мулярчук, який теж особисто, завдяки Тарасу Циклиняку, був знайомий з Іриною Максимів. Відлили дошку у Львові, а кошти на її виготовлення збирали «усім світом»: долучилися, зокрема, і через соцмережі, меценати-благодійники – тернополяни, багато й з інших країн, куди їх занесла світом доля, та рідні Ірини Максимів.
У суботу, 29 листопада 2020 року, біля будинку номер 4 на вулиці За Рудкою у Тернополі, відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Ірини Максимів – корінної тернополянки, Праведниці народів світу. Також під час заходу було репрезентовано книгу «Дитинство Ірусі Саїк. Спомини про Тернопіль». Упорядником видання став Тарас Циклиняк, який опрацював неймовірну кількість годин відеозаписів Ірини Максимів і зробив із них друковане видання, намагаючись при цьому на папері передати колорит розмовної мови – тієї неповторної галицької говірки, яка, на жаль, потихеньку зникає, та атмосферу нашого міста часів початку і середини минулого століття. Відтак, за словами Тараса, головна «родзинка» цього видання – наявність розмовних наголосів, які дещо відрізняються від правильних, а ще – умисне відхилення, в деяких моментах, від граматичних правил і норм, аби таким чином «передати настрій та дух часу».
«Якось так доля склалася, що я напевно мусів це робити, хоча зізнаюсь, що спілкування з пані Іриною було дуже непростим, адже старші люди багато повторюються і часто хочуть розповісти тобі якусь особливу для них історію кілька разів. Але, мушу визнати, що пані Ірина інтерпретації всіх тих неповторних історій завжди повторювала так, ніби вперше. Оце був її талант. Вона надзвичайно майстерно і емоційно розповідала про своє дитинство, і кожного разу це були якісь такі надзвичайні варіації. Це спілкування було для мене дуже особливим, тому що воно цілковито змінило мій погляд на Тернопіль», – розповів Тарас Циклиняк, виступаючи на церемонії відкриття меморіальної дошки.
Зібралось на цей захід близько п’ятдесяти людей – рідні Ірини Максимів та їхні друзі, а також просто тернополяни – знайомі і незнайомі, які, прочитавши про таку подію в інтернеті, прийшли підтримати.
«Я щиро надіюся, що ця меморіальна дошка спонукатиме усіх нас цікавитися минулим, і не лише життям наших предків – дідусів, бабусь – 1930-х, 50-х, 60-х років, а й загалом – до переосмислення минулого. І мені дуже хочеться, щоб ми всі звідти брали більше доброго і менше сумного, бо, на жаль, у дитинстві пані Ірини і того покоління, зважаючи на події війни, було дуже багато сумного», – сказав Тарас Циклиняк.
Разом із тим, часи дитинства для кожного з нас, очевидно, найкращі, тому що поруч були найближчі, найрідніші, найдорожчі люди і світ відкривався широким, сповненим планів, подій та мрій про майбутнє, яке видавалося, з огляду на дитяче сприйняття реальності, світлим і райдужним. Саме таку ідею, очевидно, і намагалися передати автори проєкту, які на меморіальній дошці розмістили напис «Ми думали, шо так, як є, буде все».
Ось як пояснив його значення Тарас Циклиняк, продовжуючи цю думку: «Так добре, як було колись, так буде завжди. Це така філософська фраза, яка змушує трошки відволіктися від буденності і зрозуміти, що минуле насправді цікаве, і там є багато і доброго, і сумного, і всякого»…
До речі, книга «Дитинство Ірусі Саїк. Спомини про Тернопіль» стала десятою у серії «СеріякнигДитинствоТернополя», які упорядковував і робив Тарас Циклиняк. За словами краєзнавця, ці десять томів йому вдалося видати за 18 місяців – з травня 2019 до листопада 2020-го. А щодо книжки про пані Ірину, то ось як Тарас описав процес її творення на своїй сторінці в соцмережах: «Книжка писалася в скаженому темпі. Таких об’ємів у такі стислі терміни здорова людина опрацювати не візьметься. Хіба, за дуууже великі гроші, або з ідейних міркувань). У мене була ще й третя причина. Відтоді стараюся нікому ніц не обіцяти, якщо не впевнений. Були чіткі терміни та розуміння того, коли готовий, вичитаний, зверстаний матеріал треба здати до друку. Зізнаюся, що упорядкувати попередні 9 книг серії було простіше… Зараз перечитую пдф-ку і розумію, що так книг робити не можна, але я в тій ситуації не керую, тому маю «виправдання». Книжка писалася неймовірно важко з однієї сторони, і дуже легко з іншої. Зізнаюся, що майже нічого із почутого за ці шість років не упустив. Це був складний квест, але я довів його до кінця».
«Пані Ірина уособлює собою ціле покоління, яке дуже швидко відходить. І разом з ним – певний шар не тільки спогадів, але й культури, відносин, стосунків. Для нас – це стимул бути людьми», – сказав, виступаючи на відкритті меморіальної дошки, скульптор Дмитро Мулярчук.
Й справді, як це важливо – «бути людьми», «залишатися людьми», «любити людей»… Ці слова з одного боку прості, з іншого – пафосні, але саме вони очевидно й стають тим основним правилом, висновком, джерелом, магнітом, який гуртує довкола різних небайдужих особистостей, які не бояться брати на себе відповідальність і робити ЩОСЬ для КОГОСЬ, не боячись видатися смішними чи наївними, і таким чином хоч на дещицю змінюють цей світ на краще…
Олена Лайко
Фото Сергія Музики
