Колись – ді-джей та ведучий, а сьогодні – прес-офіцер 44 окремої артилерійської бригади. Юрій Кульпа – відомий військовий журналіст у Тернополі. Брав участь у бойових діях на Сході України, а близько місяця тому вирушив на інший континент, щоб виконувати миротворчу місію у Демократичній Республіці Конго (ДРК), пише Доба.

Що спонукало Юрія змінити мікрофон та музичну апаратуру на військову форму та берці. Армієць поділився з нами історією свого життя.

— Розпочати хочу зі змін, які стались у вашому житті нещодавно. Близько місяця тому ви стали учасником миротворчої місії в Демократичній Республіці Конго. Чи одразу наважилися на такий крок?

— Коли прозвучала пропозиція від начальника прес-центру оперативного командування «Захід» Анатолія Прошина про мою кандидатуру на участь у місії, я одразу погодився і запевнив, що докладу всіх зусиль, щоб підготуватись до цієї поїздки. Коли оформив пакет документів, зібрав необхідні довідки, пройшов медичні комісії мене допустили для участі в конкурсі як кандидата.

З 500 учасників потрібно було відібрати лише 250. Ми склали іспити, здали фізпідготовку, за рейтинговою відомістю нас включили до складу національного контингенту місії ООН зі стабілізації в Демократичній республіці Конго. Відбір був не простим, тривалим, але здобуття нового досвіду і знайомство з іншою країною на іншому краю землі було мотивацію, щоб подолати всі щаблі підготовки до поїздки.

— У чому полягає завдання миротворців у ДРК?

— Військовослужбовці національного контингенту виконують завдання місії ООН за визначеним напрямком. Оскільки у нас вертолітний загін, в обов’язки входить доставка людей та вантажів туди, де не може дістатись інша техніка, а саме – повітрям. Екіпажі українських вертолітників виконують інші польотні завдання, також ведуть спостереження, розвідку на місцевості. Одним з важливих є демонстрація сили перед бойовиками незаконних збройних формувань, що у випадку загострення ситуації можемо нанести удар із повітря. Насправді регіон тут складний на криміногенну ситуацію. Буває, що підпалюють села, викрадають людей з метою викупу, ґвалтують жінок. Тому боротьба із насильством, доставка гуманітарних вантажів для населення, рятувальні операції – це завдання місії.

— Чого саме ви очікуєте від цієї поїздки?

— В першу чергу успішного виконання завдань військовослужбовцями українського національного контингенту, щоб всі повернулись додому живими й здоровими, до своїх сімей. Набутий тут досвід згодиться неабияк в нашій державі, зважаючи на теперішню ситуацію, тому кожен у своєму напрямку вчиться, як діяти за певних обставин, щоб виконати завдання. Це навички, і вони є неоціненними. А також знайомство з іншою країною її мешканцями та військовими з інших держав.

— Думаю варто згадати з чого починався ваш шлях військового. Та й знаємо, що перед тим ви опанували не одну професію. Розкажіть яким ви були у юнацькі роки. Чи думали тоді, що пов’яжете своє життя з військовою сферою?

— У дитинстві були мрії стати військовим. Як більшість хлопчаків, я бачив себе пілотом, або військовим, чи поліцейським. Ця уява посилювалася, коли ми грали біля своїх будинків у різноманітні ігри, в піску солдатиками і танками, замість автоматів використовували будь-яку палку, що знайшли, а захисний щит лицарів був зроблений з підручних засобів.

— Ви мали хист до музики, чому залишили цю справу?

— В житті можна вміти чимало, хоча це не означає, що в майбутньому це стане твоєю професією. З дитинства я пробував себе у багатьох гуртках, спортивних секціях, але найдовше займався музикою і танцями. Мене захоплював більше гуманітарний напрямок. Після обіду відвідував музичну школу по класу баян, у вечір зразковий ансамбль народних танців «Сонечко» в палаці культури «Березіль». Мої батьки ніколи не перечили тому, чим я займався. Лише, щоб тільки вчився й пізнавав нове.

— Чи вважаєте ви, що виховання ваших батьків вплинуло на те, ким ви є зараз?

— Швидше ні. Я завжди обирав професію сам, навіть коли вирішив вступити до Теребовлянського училища культури, батьки тільки підтримували. Говорили, що вибереш – те буде твоє. Батькові дуже подобалось, коли я витягав із футляра баян і грав українські мелодії. Мама колись мріяла піти теж по музичному напрямку, але доля її розпорядилась по іншому.

— Кажуть, для того, щоб стати успішним, потрібно змінити 5 професій. Скільки професій за своє життя змінили особисто ви?

— Я не був кар’єристом. Не є ним і сьогодні. Не ставив на меті «варитися» в одному напрямку, товкти одну спеціальність. Час завжди штовхав мене до чогось нового і я йшов туди, де було цікаво. Коли мене покликала армія на строкову службу, я перервав навчання та пішов служити. Спочатку потрапив в автороту, оскільки напередодні 18 років отримав посвідчення водія. Командир, дізнавшись, що я вмію грати на музичних інструментах, запропонував перейти в клуб частини та продовжити службу там. Я звісно погодився і півтора року організовував заходи, заснував ансамбль військової частини. Окрім цього, демонстрував кінофільми по вихідних, тоді ще були плівки на широкоформатному екрані, які часто рвалися у кінопроектор від старості. Але то був певний крок до розширення моєї професійної діяльності і пізнання чогось нового. Також я фотографував заходи, ще старим чорно-білим фотоапаратом, тоді ми проявляли плівку і друкували світлини у проявниках, фіксажах під світло червоної лампи.

По звільненні з армії формувався культ FM-радіо. Це було круто – слухати сучасну музику у радіоприймачі, прямий ефір з вітаннями та різними програмами. Коли я дізнався про можливість працювати ведучим на радіо, я перевівся на заочну форму навчання і почав працювати, одночасно закінчуючи вище училище культури. Паралельно почав працювати Ді-джеєм на тернопільських дискотеках, ведучим на вечорах відпочинку. Попрактикувавшись у розмовному жанрі, вступив до Львівського національного університету на факультет журналістики. Коли проводили конкурс на обласне державне радіо, я спробував взяти у ньому участь і пройшов. Тоді вже була офіційна і відповідальна робота на телерадіокомпанії. Репортажі, сюжети, новини, стали основним завданням молодого журналіста.

На роботі, а саме на дискотеці, знайшов свою половинку, до знайомства ми не зналися, хоча й жили по-сусідству, через будинок. Час робив своє, ми одружилися, як більшість молодих людей мріяли про власний дім, тому й поїхали за кордон, щоб заробити омріяне. Там доводилось працювати на різних роботах, за різними спеціальностями. Був пакувальником, виготовляли ламінат, згодом здав на права навантажувачів різних типів і вже працював на складах.

— Що для вас стало поштовхом підписати військовий контракт декілька років тому?

— Коли в Україні почалась війна, я задумався чим можу бути корисним для нашого війська. Зустрівся з військовими, які були на заходах по вшануванню афганців. Сказали прийти у частину, пройти там співбесіду. Спочатку була пропозиція служити в частині водієм, але дізнавшись про фахову освіту запропонували посаду одну із посад офіцера. Прес-офіцер, який був призваний по мобілізації на той час звільнявся і треба було знайти людину, яка б мала досвід у цій справі. З того часу й розпочався мій відлік служби в 44-й окремій артилерійській бригаді.

— У вас чимало нагород. Якою ви пишаєтеся найбільше?

— Усі нагороди мені дорогі, адже отримував їх за свою роботу. Завдячую Героям своїх репортажів та світлин, командуванню, яке давало можливість навчатись і здобувати нові навички. Найбільше що згадую – це орден, який я отримував з рук Президента. Вперше Гаранта в живу я побачив в АТО, у 2016 році в Часів Яр. Тоді нагороджували учасників бойових дій з різних частин, я ж фотографував наших хлопців. Коли ми спілкувались з найвищим командуванням, я розповів Президенту, що у мене сьогодні значний день. Свій ювілей я святкую в оточенні справжніх, та ще й на Сході. Верховний Головнокомандувач привітав мене і сказав дай Бог зустріч буде не останньою. Не минуло й двох років, коли у палаці Президента ми знову зустрілись і я пригадав зустріч в АТО. На веранді ми спілкувались і згадували ці теплі, водночас бурхливі часи.

— Аналізуючи весь свій професійний шлях, чи задоволені ви тим, що колись наважилися змінити мікрофон і музичну апаратуру на фотоапарат і військову форму?

— Задоволений цілком і думаю не зупинятись на досягнутому. Попереду чимало задумів та планів, для мене головне – це бути корисним для своєї країни і залишити слід, як громадянина, котрий має обов’язок перед Батьківщиною. В умовах гібридної війни проти України, значною частиною, якої є інформаційна війна виконуватиму визначені завдання, а головне захищати народ, присягали якому один раз в житті.

Спілкувалась Тетяна Кульпа