Актор, режисер, шоумен і комік Тарас Стадницький поділився думками на різні теми в рамках інтерв’ю-проекту «Як воно є» із ІА «Вголос ».
– Почнімо з тебе, Тарасе. Я знаю, що твоя освіта зовсім відрізняється від роду твоєї діяльності. Розкажи про неї детальніше…
– В мене освіта – це факультет прикладної математики та інформатики в університеті ім. Франка. Але я проводив такі собі невеличкі статистичні дослідження і зараз про них розповім. У нашому універі проводився турнір з гри «КВН» під назвою «Університетська осінь». Я навіть брав участь у першому такому змаганні у 2001 році. Так от: за 20 років існування цих змагань 15 разів у ньому перемагали команди із факультетів точних наук. Тобто, тільки 4 чи 5 разів перемагали гуманітарії. Хай там як, але, принаймні ця статистика нашого університету свідчить про те, що люди із математичним складом розуму у вільний від навчання час, або і замість нього, вміють правильніше щось формулювати чи навіть творчо підійти до якихось конкретних задач.
– Чи існують якісь правила написання жартів?
– Ти ж розумієш, воно все дається із досвідом. Як тільки людина починає в тому «варитись», у неї є два варіанти: або вона розвивається, або каже «то не моє». Це, як і будь-яка інша галузь роботи. Якісь канони можуть бути, але важко зробити так, щоб вони були небанальними. Якщо щось таке є, то всі стараються по цьому працювати і воно стає «заїждженим». Зрештою, треба вигадувати щось своє і, власне, в цьому є постійний рух.
– Я колись розмовляв із твоїм колегою Романом Гапачилом і він казав, що має навіть певні формули для написання жартів. Як це прийшло до тебе?
– До мене це досі не прийшло. У Романа вже є формули, а в мене їх ще немає. Кожен раз, коли я щось пишу, я думаю собі: «О! А це прикольно! Оце придумав!».
– Як тобі вдалось пробитись у шоубізнес?
– Коли мені люди кажуть, що я у 2013-му році пішов на передачу «Розсміши коміка» і відразу пробився у шоубіз, то вони забувають, що між 2013-м і 2002-м пройшло 11 років. Ці роки були дуже різними як з точки зору вкладу в розвиток, так і з точки зору віддачі.
Ми почали із того, що дуже мало вкладали в цю справу і, відповідно, дуже малою була і віддача. Раз на рік ми збирались, грали в КВН в університеті й на тому наші зусилля закінчувались.
Потім почався період, коли ми багато вкладали, але віддачі було мало. Це той початковий етап, коли ти набираєшся досвіду. У 2004 – 2006 роках ми брали участь в шести-семи лігах КВН в Україні, виїжджали зі Львова в понеділок, приїжджали в неділю, зігравши 7 ігор по всій Україні. Це впливало на навчання, на якісь особисті стосунки, але головне, що ти вкладав, а віддачі було нуль.
Пізніше ми почали грати у Вищій Українській лізі, це вже була якась мінімальна впізнаваність, відповідно з’явилась мінімальна віддача.
Потім у нас було майже гробове затишшя з 2008-го року до 2012-го, коли ми вже не виступали, дуже не вкладались в гумор, але в певних колах ми залишались відомими.
Тоді у 2012-му році, коли я створив «Першу сільську збірну», то знову пішла ота віддача. Це я вже робив із огляду на власний досвід і розуміння, як працює ця схема.
Тоді з’явився «VIP Тернопіль», почалась окрема історія «Таньки і Володьки».
Тобто, цей шлях був доволі великим і неоднозначним, як і всюди: є злети, є падіння.
– Особисто тобі було важко заявити про себе в шоубізнесі?
– Були моменти, коли це все хотілось кинути, але здебільшого воно приносить задоволення. Такі моменти бувають у будь-якій професії і на будь-якій роботі, навіть у найкращому занятті, яке людина любить. Дуже важливо знову дійти до того моменту, коли тебе знову починає «перти» те, чим ти займаєшся.
– Як ти боровся, коли тобі хотілось все кинути? Є якісь секрети?
– Немає. Просто роби те, що треба робити, і в якийсь момент воно тебе наздожене. В кожної людини, яка чимось займається, є свої «формули», як казав Роман, які допомагають шукати щось нове, коли ти себе вичерпуєш. Як казав Іван Якович: «Лупайте сю скалу, нехай ні дощ, ні холод…».
– На твою думку, з огляду на досвід, що потрібно середньостатистичній людині, аби пробитись в шоубіз?
– В мене є таке специфічне ставлення, що я не хотів потрапити в шоубізнес, тобто це не було моєю метою. Я просто робив те, що мені подобалось, і воно привело мене туди, де я зараз. Хоча зазвичай люди ставлять собі ціль і йдуть до неї. Але деколи виявляється, що ця ціль була не їхньою. Я маю на увазі, що такі речі можуть бути нав’язані батьками, суспільством, друзями і так далі. І от коли людина доходить до такої мети, вона розуміє, що це не її. А часто на цей шлях затрачається дуже багато часу, грошей і внутрішніх ресурсів. Тому в певний момент треба просто визначитися. Оці мої початкові періоди в КВНі дали мені зрозуміти, що я хочу цим займатись. Команда, з якою я починав, складалась із 17-ти людей, а через 2 роки залишився тільки я. У команді «Набла», з якою я реалізувався як КВН-щик, теж було 20 людей, а в кінці залишилось троє. Оцей час і зусилля «відсікають» людей, які розуміють, що це «не їхнє» або хочуть шукати себе в якомусь іншому напрямку.
– Ти людина, яка працює у культурі. Як на вас вплинуло зменшення фінансування даної галузі із державного бюджету?
– Протягом всього нашого існування, ми не були дотичними до бюджетних коштів. Єдине, що у якісь далекі часи ми просили університет чи якісь інші структури, щоб нам допомогли з дорогою чи подібними речами. Тому особисто для мене не існує якоїсь вагомої втрати в грошах чи у фінансуванні, хоча я про це чув від колег. Якщо у нас є якісь замовлення, то вони не фінансуються із державного бюджету.
– Як ти вважаєш, український шоубізнес розвивається, стоїть на місці чи занепадає?
– Я думаю, що, як мінімум, із початком введення квот на російськомовний контент, дуже просунулись молоді виконавці, які не знали, що робити. Це дуже схоже з тим, як у нас було у 2013-му році. Коли почалась окупація Криму і війна на сході України, весь молодий гумористичний світ, який грав у КВН, просто зупинився і не знав, куди далі йти. В усіх нас, хто займався гумором, була конкретна мета – КВН в Москві. На той час було саме так. Тоді ми «відрізали» цей кордон і зрозуміли, що нам треба робити щось своє. Після того була створена «Ліга сміху» і люди зрозуміли, що навіть з невеликих містечок можна розпочати свій шлях, дійти до якогось певного рівня і тебе покажуть по телебаченню.
Тобто, обмеживши виконання російськомовних пісень на радіо і ТБ, наші виконавці отримали змогу про себе заявити і дехто це зробив дуже добре. Тобто, квоти – це позитив.
– У нас є своя музика і гумор, але як далеко нам до Європи і США у цьому плані? Чи треба нам взагалі за ними гнатись?
– У нас різна ментальність. Я недавно почав займатись таким видом гумору як стендап. Наприклад, в США він існує вже понад 60 років і на ньому виросли і реалізували себе багато коміків. Але коли ти починаєш займатись цим в Україні, ти розумієш, що в Америці разом із цими коміками росла і аудиторія. Коли людина 60-ти років розповідає людям про проблеми 60-річних, вони сміються. Коли я приходжу у Львові на стендап, то в залі сидять люди 20-25-ти років і їм, можливо, буде нецікава тема, яку я обрав.
Крім того, у нас, як я вже казав, різна ментальність і ми любимо різні стилі гумору. Ми сміємось над різним, у нас різні верстви населення ходять на гумористичні передачі і так далі. Тобто, нам треба не доганяти «їх», а пробувати формувати своє.
– Ти працював із сучасним президентом України Володимиром Зеленським у студії «Квартал 95». Який він як керівник?
– Коли можна охарактеризувати людину як людину? Коли ти з нею пив, коли ви були винні гроші одне одному або разом потрапляли в інші критичні ситуації. На жаль, я потрапив у структуру «Кварталу», коли вже не вживав алкоголь. Тому на якихось більш глибинних рівнях ми з Зеленським не зустрічалися. Ми бачились на вечірках після фіналу «Ліги сміху», але це було раз чи два. Так само ми зустрічалися за кулісами. У мене тоді передбачалась операція на серці, він підійшов і запитав, чи потрібна мені якась допомога. Але у мене це питання вже було закрите, ми вже домовились із лікарями, тому Володимир Зеленський сказав, що я можу до нього звернутись у разі потреби.
А якщо говорити про «Квартал» як про структуру, то, звичайно ж, вони професіонали і це дуже потужна студія. Значить він непоганий керівник.
– Як ти ставишся до представників шоубізнесу в політиці?
– Ми маємо приклад того ж Рональда Рейгана, який, будучи актором, став президентом США. Але у нього зовсім інша історія: Рейган перед тим був губернатором. Виявляється, що у нас можна «перестрибнути» момент «губернатора» і відразу стати великим політиком. Але я цих людей погано знаю, щоб судити про них як про керівників чи навіть як про людей. Для того, щоб судити про людину, треба зустрітись із 5-ма його друзями, активно вивчити його роботу і таке інше.
Наприклад, Сергій Притула, що я про нього знаю? Активіст, волонтер, дуже багато займався благодійними організаціями та акціями, дуже багато допомагав нашій армії. Це те, що я знаю, а можливо, є щось таке, чого я і не знаю.
Зеленський просто показав, що є попит на людей, які прийшли із шоубізу, мають вже якусь впізнаваність і можуть щось робити на місцях. Єдине, що я не знаю, яку мету переслідують такі люди. У кожного вона своя і які там є «підводні каменюки» – теж невідомо.
– Ти точно знаєш Віктора Гевка із вашої команди «VIP Тернопіль». Зараз він кандидат на посаду мера Тернополя. Як гадаєш, вийде з нього політик і чи не дарма він прийняв таке рішення?
– Тут важко щось говорити, бо я знаю, які рейтинги має чинний мер Тернополя. Я не агітую за Віктора, бо мені немає сенсу – я живу у Львові, але якщо він туди пішов, значить йому це точно треба. Я думаю, що просто є люди, які, досягнувши якихось вершин у певному ремеслі, або хочуть спробувати себе в чомусь іншому, або розуміють, що тут вони себе вичерпали.
До речі, я з Віктором Гевком не мав розмови з приводу мерства, бо ми зараз не бачимось. Його вибір впливає на всю нашу команду і нам треба розуміти, що робити далі.
– Як відреагувала команда на таке рішення Віктора?
– Команда відреагувала дуже неоднозначно, бо це один із ключових «стовпів» «VIP Тернопіль», але я думаю, що і «Вар’яти» неоднозначно відреагували на те, що Притула вирішив піти в мери Києва. Це той момент, коли такі рішення беруть верх над командою і з ними треба або боротись, або миритись.
– Ти сам не плануєш спробувати себе у політиці?
– Я підозрюю, що в мене є такий собі «синдром Вакарчука». Тобто, можливо, що я б і міг туди потрапити, але я можу надто заглибитись у творчість. Мені щось може спасти на думку, я можу зникнути на два дні і щось писати. А я людина відповідальна, тому мене точно буде гризти совість, бо мене ж вибрали люди і я маю якісь зобов’язання перед ними. І оцей мій страх піти у творчість, залишивши політику, є дуже некомфортний для мене. Я не готовий покинути гумор, повністю присвятивши себе політиці.
– Чи звертались до тебе із пропозиціями піти в політику?
– Були такі пропозиції, але доволі несерйозні. Я постійно себе позиціоную як людину, яку поки що таке не цікавить. Це таке ж, як коли я перестав вживати алкоголь. Люди ще рік часу пропонували випити, а потім вони вже знали, що я не погоджусь і перестали навіть запитувати. Так само і з політикою.
– Чого, на твою думку, бракує сучасним українським політикам?
– Дивлячись на більш цивілізовані політичні системи, ти розумієш, що людина, яка там планує стати політиком, росте в цьому. Із 15-ти чи 16-ти років така людина вже розуміє, куди вона хоче рухатись і її вже «беруть під своє крило» якісь партійні структури, щоб виховувати у ньому політичного лідера. У нас же буває так, що людина хоче йти в політику в дуже зрілому віці. У розвиненіших державах таке рішення людини часто є більш свідомим. А в нас є стара еліта, яка виросла ще «там», або нова, яка переформатувалась з інших сфер. Я не кажу, що це завжди погано, але це суттєва відмінність.
– Націоналісти в політиці – це добре чи погано?
– Націоналізм є різний: від радикального до центристського. Якщо говорити про позицію «Україна понад усе» і все українське в першу чергу, то такий націоналізм у сучасній політиці щонайменше доречний. Враховуючи наші сучасні реалії, він просто мусить бути. Коли у нас все буде добре, то тільки тоді радикальний націоналізм зможе перейти у більш центристську течію.
– Чого бракує нашим виборцям?
– Це дуже болісне питання для мене. У нашій ментальності є таке переконання, що політик має отримувати 3.500 і не красти. Так вважає моє покоління і старші люди. Я розумію, що в інших країнах людина, яка стає депутатом, не думає, принаймні, про базові потреби. Депутат – це вже деякий статус і ти маєш розуміти, що ти не будеш голодний, діти твої не будуть голодні, ви десь будете жити і це тобі дає якісь преференції, щоб ти міг займатись лише законотворчою діяльністю. Сучасна зарплата нардепа десь 30-40 тисяч гривень. Я не живу в Києві і не можу судити, чи вистачає цього на ті базові потреби, про які ми говорили. Але тоді люди з регіонів, які отримують по 5-6 тисяч гривень на місяць, не розуміють, як це так. Тому й виникає оцей когнітивний дисонанс.
– Яким, на твою думку, має бути український політик?
– Я вважаю, що для початку треба сісти, виписати і роздати людям інформацію, за які речі відповідає депутат міської ради, обласної ради, Верховної ради і так далі. Деколи депутати йдуть на вибори з обіцянками знизити ціну на газ, але вони не мають прямого впливу на це. Тому, найперше, людина, яка іде до влади, має розуміти, що вона може змінити, розуміти свою відповідальність перед людьми, які її обирають, і відповідальність цих людей перед нею. У нас має бути ця взаємна відповідальність.
Буває, що людина приходить до депутата міськради і каже, що у неї в під’їзді прорвало трубу. Нам треба розділити компетенцію депутата і компетенцію ЖЕКу. Тому на запитання «яким має бути депутат» я відповім, що він має покривати свою частину обов’язків. Але, знову ж таки, для того, щоб він ефективно виконував свою роботу, люди не повинні до нього приходити із питаннями, які не входять у його компетенцію. Але деколи депутату треба зробити те, що не у його компетенції, щоб за нього знову проголосували, тому ця наша система є такою недосконалою.
– Останнє питання у нас стандартне для усіх: яку пораду ти можеш дати українцям?
– Трішки більше розбиратись у політиці. У нас завжди є час подивитись телевізор, попити пива, а коли ми йдемо на вибори, то вперше знайомимось із кандидатами на дільниці або, що ще гірше, з бюлетеня. З одного боку, це дуже добре, що ми активно беремо участь у різних акціях, протестах і усіх Майданах, але тільки тоді, коли вже дуже припекло. Можливо, ми можемо це присікти ще на отому «підготовчому» етапі, коли ми голосуємо за тих людей. Можна і не доводити країну до тих наслідків, які сьогодні у нас є.
Роман Гурський
