«Алею Зірок» було відкрито у Тернополі 28 серпня 2011 року. Відтоді щороку на бронзових зірках, у вигляді квіток тернового цвіту, там з’являються нові імена видатних особистостей, які зробили вагомий внесок у розвиток нашого міста. Цьогоріч серед них на особистій «зірці» засяє ім’я людини, завдяки якій й було створено у Тернополі цю алею – Олександра Смика. Задумку щодо появи у нас такої «Алеї Слави» відомий український поет, композитор, драматург, режисер, бард, громадський діяч втілив майже відразу після того, як розпочав свою роботу на посаді начальника управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради. І от, вже за десять років, й сам став серед номінантів.
– Я дуже пишаюся, що мені присвячено «зірку», – зізнається Олександр Смик. – Чесно кажучи, навіть не думав, що колись таке буде, не сподівався. Але насправді це для мене дуже важливо. Як сатисфакція! Адже я це місто полюбив, я в цьому місті дуже багато зробив і не зупиняюсь робити!
За словами Олександра Івановича, спочатку задумувалося, що на «Алеї Зірок» мають бути вшановані ті особистості, які своєю роботою доклались до розвитку міста та області. А потім рамки цього проекту дещо розширились.
– Дуже хорошу традицію започаткували – «зірка» колективна – добровольців, волонтерів, воїнів АТО. Це ті «зірки» вдячності категоріям людей, які в певний час не побоялись, зробили, відстояли…
Хоча свого часу довелося і посперечатися з критиками ідеї облаштування «Алеї Зірок», мовляв, погано, що люди по іменах топтатимуться. Як контраргумент наводив одну історію.
– Колись мудрий грузинський князь Давид – володар, який поставив Грузію на рівень гордої нації, – наказав поховати його на вході до найдавнішого монастиря, щоб люди, коли йшли в монастир, – топтались по ньому, виходили – теж. «Інакше, – стверджував князь Давид, – мене пам’ятати не будуть. А хочеться, щоби пам’ятали!».
В тому, що для людини такі моменти – залишатися в пам’яті оточуючих – є дуже важливими, переконаний і Олександр Іванович.
– Проходить час, і різні речі, зроблені тобою, забуваються іншими. Тому хочеться, щоб пам’ятали. Як, скажімо, такий факт, що перший у Тернополі пам’ятник тернополянину – Славку Луцишину – наймолодшому воякові Першої Світової війни – поставила людина, яка є зовсім не тернополянином за походженням – Олександр Смик. А ви другий поставте, якщо зможете!
Взагалі, дуже важливо, щоб у людини була своя місія, яка перевіряється життям.
– Колись мене запитали, чому ж я не подам на Книгу рекордів – за кількістю авторських дисків, – 35. А я відповідаю, що їм це не цікаво, їх приваблює, наприклад, скільки людей залізе одночасно в машину, – це вже навіть до смішного доходить. І в результаті у нас рекорди зовсім не такі, що хтось розумом, працездатністю, талантом чогось досягнув, а цінується кількість чи кілометраж. Але я вважаю, що справжній рекорд – це інтелект, дуже творча робота. Для мене це надзвичайно суттєво.
Разом із тим, пана Олександра дещо насторожує той момент, що люди бачать лише результат, якого досягла та чи інша людина, але не бачать шлях, який їй для цього довелося пройти.
– Боюся, коли про мене говорять: «лауреат премії Лучаківського, Василя Стуса, Гнатюка, братів Лепких, член п’яти національних творчих спілок, заслужений діяч мистецтв України». Все це – результат. А ви на шлях подивіться!
Якщо почати згадувати в контексті «шляху», – що, окрім різних мистецьких проектів, пропозицій, ідей і реальних справ, дав Олександр Смик Тернополю за останні одинадцять років, причому не як посадовець-адміністратор-чиновник, а як громадянин, митець, меценат, то список виходить досить довгий.
– Для мене дуже важливо, що була зроблена реконструкція Співочого поля, що поновились скульптурні пленери, які не проводилися ще з радянських часів, що почали відбуватись пленери художників – своєрідна закарбована пам’ять міста в живописних полотнах. Це створення мережі музеїв-бібліотек і колекції арт-буків, це врешті, – повернення віри педагогам-музикантам у школах, що їхні діти можуть їхати на конкурси і там перемагати! А меморіальні таблиці, які були відкриті, то їх не злічиш: і Володимира Гнатюка, і Петра Сороки, і Богдана Бастюка, і Євгена Безкоровайного, і Бориса Демківа – це письменницькі, митрополиту Йосипу Сліпому – біля міської ради та бургомістру Володимиру Лучаківському – всередині приміщення. Якісь із них робились за мої особисті кошти, на якісь – із хлопцями разом скидались, якісь – за міський рахунок. Це надзвичайно важливо.
Розповів Олександр Іванович і про ще один цікавий випадок свого меценатства.
– Якось я дізнався, що у фондах нашого краєзнавчого музею є колосальна колекція портретів XVII–XVIII століття, і запропонував директору музею зробити таку виставку. А він мені у відповідь, – немає рамок для картин. І я придумав зробити таку акцію «Рамка для картини від тернопільської родини». Замовили ми ті рами, вони робляться, а я ходжу, всім говорю, агітую, що є ось така ідея… Проходить час, і той чоловік, який заміряв портрети, вже закінчив роботу, – треба йому якось гроші віддавати. А бажаючих придбати рамки для музею, на жаль, якось і не виявилось. От і довелося мені їх купити. Так що тепер у нас вже є і рами, і портрети, і можливість їх виставляти. Ймовірно, щось скаже, що це дрібниця, але й таке треба робити.
А ще дуже пишаюсь, що колись врятував ікону останнього гетьмана України Кирила Розумовського – ікону Святого Пантелеймона Цілителя, до якої моляться за здоров’я дітей. Мало хто знає, що цю святиню ми з Юрієм Смакоузом подарували Тернопільській Катедрі, де вона зараз і знаходиться.
Взагалі щодо тем меценатства, добрих справ, благодійності та інших таких речей у митця є своє бачення.
– Я колись страждав одною річчю: дуже багато робив добрих справ і весь час переймався, що мені ніхто за це дякую не каже. І ображався, як дитина. Тоді Олександр Бригінець навчив мене одній штуці. Він каже: «Запам’ятай, що в Біблії написано, – зробив добре діло – забудь і йди далі». Я зараз Біблію перечитую і ніде не можу цієї фрази знайти. Може, погано читаю. Але на той момент цією порадою він мене вивів зі стану коми. І я щодо цих питань став абсолютно іншим, намагаюся дотримуватись таких поглядів: зробив добру справу – забудь, якщо розлучаєшся з кимось – відпусти, щось ділиш – віддай. І якщо й справді відпустити – злобу, образу, то в тебе тоді з’являється така легкість!
Олександр Смик присвятив Тернополю одинадцять років свого життя, – працював тут, творив, мріяв, будував, критикував і спонукав, радів за інших і співав, писав вірші, закохувався і просто жив, вважаючи наше місто вже своїм рідним.
– Тернопіль – дуже затишне місто. І не треба нічого для нього придумувати. Єдине, що дуже-дуже потрібно – повернутися до системи виховання в школах і сім’ях, тому що не можна іти вперед, не маючи належного виховання. А виражається воно у ставленні людини до людини, до двору, в якому живеш, до природи, до тролейбуса, в якому їдеш на роботу, до якості наших послуг. А ще дуже необхідне усвідомлення такої речі, як «що ти зробив для Тернополя?», – кожен, особисто! От якщо кожен із нас зробить щось – дерево посадить, прибере скверик, пляшку не кине в став – це теж, до речі, вчинок, то все у нас буде! «Що ти зробив для Тернополя?», – це найпростіша формула, через яку проявляється ставлення до міста!
Є в мене пісня зі словами «Ну як ми жили без Тернополя, без нього не проживеш?». Її, правда, ще треба виспівати нормально, записати, але у ній я спробував передати тернопільський колорит. Напевно, серед різних пісень, які вже створено про Тернопіль і показано любов до міста чи зображено ту чи іншу його частину, саме отой колорит мені вдалося відтворити…
Місто за останній час дуже змінилося. Де ще побачиш, окрім тієї самої Женеви, таку набережну, як в Тернополі. До речі, в мене зараз є ідея зробити прогулянкове кільце довкола озера, і я вірю, що воно таки буде. І замок у нас буде обов’язково замком, а не спортивною школою. Взагалі, я переконаний, що треба завжди ставити високу планку і мріяти про високе і забути про мілке, інакше воно тебе засмокче...
А щодо «Алеї Зірок», то що б тернопільські екскурсоводи говорили туристам, якби не було цієї зіркової алеї. Місто не буває саме собою «файним», не буває «обезличеним». Місто запалює зорі, і ці зорі проходять над містом. І шлях пізнання людини, це і є шлях по цій зірковій алеї.
Розмовляла Олена Лайко
Фото автора
