Листопад… Яке красиве слово! У ньому – вишуканий політ листя, що кружляє потихеньку, опускаючись із гілок на землю, виблискуючи золотом у косих променях скупого осіннього сонця. У ньому – шепіт цупкого коричнево-брунатного листя, яке ще міцно тримається на дубових гілках, нагадуючи про спекотні літні секрети, що може комусь вже й хотілося призабути, але вони все одно залишаються в пам’яті, тривожачи, тішачи, даючи марні надії, а може і, навпаки, вселяючи впевненість, що все колись виправиться, зміниться, відновиться, повернеться.
Говориш «листопад», і зразу уявляєш собі шурхіт сухого листя під ногами, яке так романтично стелиться, коли ідеш парком разом із коханою людиною, яке так хочеться загрібати ногами, коли біжиш широкою центральною алеєю разом із дитиною і відчуваєш себе й досі маленьким та вільним робити все, що подобається, якого так кортить набирати повні оберемки, підкидати догори і пробувати спіймати, тішачись ним, наче листами від когось рідного і близького, на які так довго чекав і нарешті отримав. І ці осінні листи – лише про хороше: про любов та дружбу, про доброту і надійність, про впевненість у завтрашньому дні. І про те, що це ще тільки листопад, що до зими ще далеко, а з осінню, можливо, таки вдасться домовитися….
Листопад… Він щоразу приходить по-різному: то зі снігом та заморозками, то із по-літньому легким та загадковим теплом, яке незрозуміло звідки вдень панує довкола, примушуючи розстебнути пальто, перевзутися в туфлі і йти вулицею, цокаючи каблучками по бруківці та заглядаючи на високе вицвіле осіннє небо, на якому так незвично сяє майже весняне сонце. Але швидкий присмерк, що настає так раптово близько п’ятої після переведення годинників на зимовий час, уже близько. Блискавично захоплюючи місто, саме він строго і робить усім зауваження: «Які там туфлі?! Взувайте чоботи, застебніть усі ґудзики і досить видумувати щось про тепло та романтику, – зима на носі, Л-И-С-Т-О-П-А-Д!». І доводиться погоджуватися, бо й справді – на термометрі вже відразу стає +5, а на календарі – листопад – чорним по білому написано. Але ж весну з душі хіба вигнати легко?! Та практично неможливо! Тому й доводиться жити у постійному балансуванні між цією порою року в душі та датами на календарі, показами термометра і скептичними поглядами оточуючих, яким цю весну дивом вдається здалека розгледіти і зразу виставити образливо-нищівний діагноз «хіба такому вікові така ситуація відповідає»?! А до усього цього – ще й туфлі на підборах у листопаді?! Але ж хто ж може достеменно знати про вік та відповідність?! Та й паспорт показувати, в принципі, нікому не потрібно. Тим більше, якщо настрій, незважаючи на листопад, позитивний, якщо хочеться творити і веселитися, і робити дурниці, які так легко виправити разом із тим, кого любиш…
Перше листопада… Перший день останнього осіннього місяця… День всіх Святих… Хтось у цей час зупиняється у своїх роздумах про плинність часу і перетин життям нової календарної та часової межі, а хтось і не звертає на такі дрібниці уваги… Хтось думає про черговий осінній місяць, плануючи придбання нового пальто чи зимових чобітків, розбираючи завали в гардеробі, а хтось дістає улюблений теплий картатий шарф і тішиться можливості знову загорнутись у нього, аби відчути знову всі приємні моменти минулого, з ним пов’язані… Хтось поспішає запалити поминальні свічки і, дивлячись на яскраві вогники, з теплом та любов’ю пригадати тих, кого вже немає з нами, подумки порозмовляти з ними, прошепотіти слова молитви…
Ось таким він є – початок листопада. Для кожного різний. Хоча, в принципі, як і кожен день, що у кожного з нас триває і відбувається по-своєму, бо кожен – яскрава зірка на небі Всесвіту, і її шлях такий особливий. Та й осінь у нашому житті таки триває, і з цим не посперечаєшся. Тим більше, що листопад щойно тільки розпочався…
Олена Лайко, “Тернопільська Липа”
Фото Олексія Нижегородова
