Той осінній вечір у Тернополі був зовсім не схожим на осінь. Стояла просто літня теплінь, хоча листя на й пофарбувалося на ультражовтий колір, але небо здавалося високим і сповненим простору, завдяки мережці легких хмаринок. Єдиним натяком на осінню пору були сутінки. Вони почали підступно виповзати із закапелків дворів, з-під кущів і кам’яних огорож ще близько сьомої та до восьмої вечора настільки заполонили місто, що, здавалося, настала ніч.

Але що таке ніч, коли на годиннику — восьма, на термометрі — +20 С, на календарі — неділя, а довкола — справжнє бабине літо? Тому вулиці центру просто бриніли від звуків, серед яких вирізнялися уривки розмов, стакато вигуків, перебори гітари, ксилофонні нотки, що видавали пивні корки під час роз’єднання з пляшками, та зміїний свист вивільнюваної з-під кришечок кока-коли. І все це доповнювалося стукотом підборів та човганням кросівок по бруківці на фоні шепотіння автомобільних коліс.

Отже, місто жило своїм звичним життям теплого недільного вечора, наповненого дивною безтурботністю і лінню, коли не хочеться поспішати, думати, сперечатися, а виникає непереборне бажання зупинитися десь в епіцентрі цієї симфонії та вбирати її в себе від першої до останньої ноти, потихеньку попиваючи пиво чи джин-тонік.

Того вечора таким епіцентром виявився Театральний майдан, довкола якого, примостившись на півкруглому ряді лавочок, зібралися всі ті, хто піддався гармонії цього осіннього дня. Отже, на лавочках було людно, дружньо та весело. Поруч мирно співіснували рокери і закохані, пивні компанії та літні подружні пари, студенти і комп’ютерники, гості з весілля, яке відбувалося в сусідньому ресторані, і правоохоронці. Атмосфера панувала настільки тепла, що, здавалося, пиво зараз піде по колу й усі почнуть знайомитися одне з одним…

Веселив усіх і півторарічний карапуз, мамі якого, під впливом чар цього вечора, зовсім не хотілося йти додому, і вона затрималась у цьому магнетичному міському колі. Так ось, малюк, який не міг, у силу свого юного віку, зрозуміти повільність і лінь оточуючих, раз за разом здійснював енергійні вилазки в темпі «бігом» від лавочок до центру майдану, акуратно повертаючись у радіально-зворотному напрямку до мами. Раптом під час чергової пробіжки він збився з курсу, підійшов до іншої лавочки і почав здивовано оглядати всіх, хто там сидів. Люди почали відверто веселитися з розгубленості дитини: хтось від доброти душевної запропонував йому пиво, хтось простягнув печиво, однак ці прояви «доброї волі» не викликали в малюка ентузіазму. Йому потрібна була ЙОГО мама, а не ці чужі веселі люди, хай і з щирими усмішками. І мама врятувала його, зрозумівши цю життєво важливу потребу. Вона просто підійшла, супроводжувана приязними поглядами оточуючих, і взяла хлопчика на руки.

Ось він, останній акцент цього вечора, та центральна точка епіцентру, на яку всі чекали: струнка постать у джинсах із білявим малюком на руках, а довкола — сутінки, промені ліхтарів і осінній джаз міста.

Олена Лайко, “Тернопільська Липа”