Володимир Колінець – один із засновників Народного Руху України на Тернопільщині, громадсько-політичний діяч, народний депутат України першого демократичного скликання розповів про вражаючі факти становлення Незалежності України.    
Свого часу Іван Драч Володимира Колінця назвав Рухівським героєм з Тернополя… Непересічна, яскрава особистість, полум’яний оратор, який наприкінці 80-х років збирав у Тернополі багатотисячні мітинги. Він був серед авторів Декларації про державний суверенітет України, підтримував студентів у дні «Революції на граніті», активіст Помаранчевої революції та речник Майдану під час Революції Гідності. Нині він хворий… Але таки виділив час на зустріч між приписаними лікарями процедурами. Тож розмовляємо на подвір’ї однієї із з тернопільських лікарень. Сидимо на лаві, поруч з якою – жебонять цівки декоративного фонтану.
– Пане Володимире, кажуть, що у кожної людини є свої певні моральні витоки. Ось вода в оцьому фонтані, вона ж звідкись тече, десь є її першопочаток… Так само і в людини – отой код, який закладений предками, батьками, цей своєрідний внутрішній камертон дозволяє нам у різні життєві моменти звіряти свої кроки із моральними принципами, з яких, власне і формується наша особистість. Яким же було те родинне середовище, в якому Ви зростали?
– Народився у селі Кудинівці Зборівського району у селянській родині. Село розташоване біля Тлустоголовського лісу, де у серпні 1649 року Богдан Хмельницькій зупинявся із своїм військом у час, коли була відома Зборівська битва та блокада Збаразького замку. Донині збереглися залишки того дуба, з якого, за переказами, козаки оглядали навколишню місцевість, аби ворог не напав зненацька. Там не раз із ровесниками гралися «у козаків».
– Це так, Зборівщина – особливий край, там цілі села нагадують козаччину…
– Це дійсно, за нашим селом, на полях – козацькі могили. Навіть моє прізвище Колінець походить від слова «колінець» – елементу козацького танцю на колінах. А вдома виховувався у патріотичному дусі. Колядки, гаївки, Великодні, Різдвяні свята – все це було. Пригадую, як у 50-60-х роках осучаснювали вертепи, вводили тоді персонажі Мазепи, Петлюри, Січового Стрільця. Село наше – одне із найбільших в Зборівському районі. Там понад півсотні односельців брали участь у збройному підпіллі, воювали в рядах ОУН-УПА. Часто вони збиралися у нас вдома, згадували про ту збройну боротьбу, про поневіряння у сталінських таборах. Були й репресовані, ті, кого колись виселяли із галицьких сіл. Я тоді ще малим все чув, як вони потерпали за Україну, яких зазнавали гонінь… До 1939 року ту була територія Польщі, то мій батько служив у польській армії, потім потрапив у німецький концтабір, пізніше – як остарбайтера погнали на роботу в Німеччині. Але він завжди повторював, що там йому було у десять разів краще, ніж тих кілька років в колгоспі, перед війною. І ще одне мені говорив, щоб я ніколи не мав справи із комуністичною партією, бо то «страшна зараза».
– І ви дотрималися цієї батькової поради?
– Ці слова пам’ятав усе життя. Служив у Житомирській області, потім у Пермській області, біля міста Кунгур, далі в Актюбінській області. Пропонували поступати у партію, але навідріз відмовлявся.  А перед тим закінчив перший курс мехмату Львівського університету. Але звідти мене виключили. Формально – через нездачу матлогіки.
– А насправді?
– Справжня причина була в іншому. Тоді, в університеті я привселюдно вимагав, щоб предмети викладалися нам тільки українською мовою. І був такий професор Песінг, який дуже хворобливо сприймав мою таку вимогу. І саме він не поставив мені залік, а відтак – виключення з вузу.
– Ось так не склався Колінець-математик, зате, згодом, сформувався Колінець-філолог?
– Дійсно, після армії я поступав на філософський факультет київського університету. Екзамени склав успішно, але мене не зарахували, бо виявляється, брали у студенти передусім, членів компартії, як до речі і на історичний факультет.  Але я закінчив курси офіцерів запасу. Отримав звання молодшого лейтенанта і це все посприяло мені, що я вступив до Львівського університету, на кафедру класичної філології – старогрецька та старогерманська мови, латина. На цю спеціальність набирали тільки п’ятьох чоловік і я серед них пройшов відбір. Потрапив на роботу у Молдавію. В педінституті в Бельцах викладав там латинську та німецьку мови. Потім – аспірантура в Інституті літератури Київського університету, два роки викладав латинську мов у в Київському університеті. А згодом перевівся у Тернопільський педагогічний інститут на посаду викладача зарубіжної літератури. А кандидатську так і не встиг захистити, хоча писав роботу про латиномовну поезію сімнадцятого століття. Але там потрібно було виставляти Мазепу як зрадника, як негативну постать. А я тоді вже розумів, ким був Іван Мазепа і не міг йти на компроміс із тим, що знав, так наукову працю і не завершив, хоча це пізніше можна було зробити, але все відкладав, а тепер вже й пізно це робити…
– Кажуть, що історію творять ті, хто порушує правила. Що спонукало Вас, пане Володимире «порушити правила» розміреного життя тернопільської громади наприкінці 80- х років?
– Розумієте, це був особливий час. Микола Жулинський, Віталій Дончик, Мирослав Попович, Іван Драч, Дмитро Павличко та Володимир Яворівський написали тоді проект програми Народного Руху України.
– Йдеться про січень 1989 року, коли цей документ було надруковано у «Літературній Україні»?
– Так. І оскільки я прибув до Тернополя з Києва і був знайомий із авторами програми, то казав своїм колегам, товаришам, що це авторитетні люди і те, що вони пропонують – серйозні, фундаментальні речі. Отак поступово створювалось коло людей, які підтримували ідею про започаткування осередку Народного руху України за перебудову» на Тернопільщині. І ось, у березні 1989 року, вночі, у Спілці письменників України в Тернополі ми провели збори і утворили першу в Україні крайову організацію Народного руху України.
– Але, наскільки пригадую, Установчий з’їзд НРУ відбувся пізніше?
– Так, але ми ще за півроку до проведення Установчого з’їзду зробили це. Я тоді входив у раду НРУ.

– Ви усвідомлювали, на який ризикований крок йдете?
– І я, і мої побратими розуміли, що ставимо під загрозу не тільки своє перебування на посадах, але й навіть життя. Знав, що на роботі знайдуть навіть маленьку зачіпку, щоб мене звільнити. Ніколи не запізнювався, все виконував скрупульозно, абсолютно ніяких зауважень не було, навіть портрет на інститутській дошці пошани висів. Але, водночас, в інститут приходили люди в цивільному – КДБісти і бесідували зі мною. Невідомі не раз били вікна, погрожували під час нічних дзвінків. Ми навіть Тернополем ходили гуртом, щоб часом хтось не побив. Був страшний психологічний тиск. Отоді я і «заробив» цукровий діабет…Причина – оті постійні нервові стреси. Але ми тоді вистояли, незважаючи на той величезний психологічний прес та постійну загрозу здоров’ю і життю.
– Тернопіль 80-90-х став для Вас, пане Володимире своєрідним стартовим майданчиком для подальшої політичної боротьби?
– Можна сказати, що так. Але продовжу. Мене обрали в члени Всеукраїнського оргкомітету з проведення Установчого з’їзду Народного Руху України. У грудні 1989 –го я став автором передвиборчої платформи НРУ на виборах до Верховної Ради України та місцевих рад. І таку платформу 2 грудня 1989 року було затверджено на першій обласній конференції Крайової ради НРУ в Тернополі. До речі, у цьому документі був пункт про відновлення Української незалежної самостійної держави.

– Я прекрасно пам’ятаю той період, мітинги на підприємствах, акції непокори, відозви, інформаційні листки самвидаву. І завжди бачив Вас серед перших у вирі цих подій.
– Все це було. Ми почали акції протестів проти діяльності комуністичної партії, московської імперії, місцевого обкому партії. Робили це під синьо-жовтими прапорами. Щосереди у місцевій Спілці письменників у Тернополі проводили збори Народного Руху.
– Про це знали всі у Тернополі і одразу ж після роботи сотні тернополян приходили до будівлі, де тривали збори. Пам’ятаю, як на підвіконні будівлі Руху стояв гучномовець, через який транслювалось все, що відбувалось усередині приміщення.
– Так, на подвір’ї спілки збиралася величезна кількість людей, бо у приміщенні всі не вміщалися. І майже кожної ночі синьо-жовті прапори хтось зривав із будинку спілки, зрештою, ми ж знали, що це все робить влада. То ми почергово ночували у приміщенні і не давали зривати ці стяги тим, кому це було доручено робити. А доручення давав міськком партії, міська рада, тодішні їхні керівники.
– Пригадайте, хоча б кілька мітингів того часу.
– Ми проводили дуже багато несанкціонованих мітингів, акцій. А перший санкціонований мітинг провели на могилі січових стрільців на микулинецькому цвинтарі у Тернополі 30 липня 1989 року. Тоді, за підрахунками самих правоохоронців, як ми дізналися вже пізніше, було до 30 тисяч людей! Там виступав я, Поровський, Червоній, представники делегації зі Львова, Рівного, Івано-Франківська. Ми домоглися, щоб цей мітинг був санкціонований, але влада поставила вимогу, щоб на ньому не було синьо-жовтих прапорів. Ми погодились на це. Зі Львова приїхали наші однодумці. Тих, хто їхав автобусом, перепиняли, повертали назад. Але декому вдалося добратися поїздом із захованими синьо-жовтими прапорами. І з Рівного теж приїхали. Так ось, вони всі із залізничного вокзалу йшли із піднятими прапорами, люди до них приєднувалися і прямували на мітинг, який ми організували. Ми їх зустріли на вокзалі і разом пішли на заплановану акцію.
– А як зреагувала на такі обставини міліція?
– Міліція знала, що мітинг – санкціонований, але не була готова до того, що буде стільки людей із синьо-жовтими прапорами. І ось та величезна колона рушила через усе місто і там, біля могили січовим стрільцям ми провели запланований мітинг.
– Що ж було після цієї акції?
– Після цього мітингу мені добрі люди сказали, що приходили КДБісти у гуртожиток, розпитували про мене, наказали черговим стежити за тим, коли я приходжу, коли йду і тому подібне. Я зрозумів, чим це все мені загрожує і одразу ж вилетів в Одесу, бо фактично, перебував у відпустці.
– І ще кілька слів про іншу пам’ятну для багатьох мешканців міста акцію, яка теж відбулася цього ж літа у Тернополі.
– Мова про 23 серпня 1989 року?
– Саме так.
– Ми організували величезну акцію, що мала дуже важливий вплив на розвиток подальших подій на Тернопільщині, а можливо і в Україні. Ми вирішили висловити своє ставлення до 50-річчя ганебної події – підписання Акту Молотова – Ріббентропа. Вирішили провести мітинг із засудженням цього пакту на Співочому полі. Але влада нам на це не дала дозволу. І коли ми розпочали мітинг, тодішній керівник міста через мегафон закликав громаду розійтися. Бо мовляв, мітинг несанкціонований. Але ми передбачили такий хід подій і повитягували із кишень стрічки із написом «Гласність по-тернопільськи» і зав’язали ними свої роти. Люди масово почали нас підтримувати і всі рушили через усе місто до обкому.
– Я теж пригадую той момент, йшов разом з колоною, з мікрофоном у руках, магнітофон фіксував «інтершум», оті антикомуністичні вигуки людей, скандування. Записував усі емоційні «синхрони», але наступного дня по обласному радіо, після редакторського втручання в ефір пішов, ну дуже куценький репортаж про цю подію…
– А нічого іншого очікувати й не можна було. Цензура робила свою звичну справу. Так ось, біля залізничного мосту нам дорогу перегородили міліцейські кордони. Було кілька заслонів із міліціонерів, ОМОНівців із щитами та кийками. Але люди розпорошилися і обійшли той кордон.
– Тоді я уперше тоді побачив «вживу», як б’ють кийками людей…
– Так, багато хто із тернополян отримав побої, були травмовані. А пізніше зібралися всі на Театральному майдані. Почався багатолюдний мітинг, видно було з усього, що влада боялася, щоб він не переріс у відкрите протистояння й тому задовольнила наші вимоги – звільнила затриманих активістів, дозволила видавати рухівську газету «Тернове поле», тираж якої напередодні було конфісковано, пообіцяла не перешкоджати у проведенні наступних мітингів. Також було закрито кримінальні справи проти активістів Руху…

Про те, як підпільно у Прибалтиці видавалася рухівська газета з Тернополя, як кандидату у депутати до Верховної Ради на його фото в газеті обкому партії заретушували вишиванку, а ще – про те, що дало голодування перед «білим домом» у Тернополі, як Леонід Кравчук, не хотів, аби до зали Верховної Ради заносили національний стяг і про інші, цікаві факти, записані з уст Володимира Колінця читайте завтра на нашому сайті.
Олег Снітовський
Фото автора та з власного архіву Володимира Колінця
Джерело: Терен