На Театральному майдані крутиться дитяча каруселька – перед очима пролітають по колу коники – гніді, сірі, білі. Ідилічна сценка дитинства, яка очевидно була в житті кожного з нас, незважаючи на те, скільки років відтоді минуло. Дітлахи в різнокольорових шапочках та курточках сміються, щось щасливо вигукують, тримаючись хто за конячі гриви, хто за вуздечки…
Підлітки тиняються Центром, галасують, розглядаються, штовхаються, тішаться останніми вихідними канікул перед початком нової навчальної чверті. Більш старші, – очевидно, студенти чи просто молоді люди трошки старші, ніж шкільного віку, – закохані пари, подружки, колеги, галасливі компанії – сидять у кафе та барах – з пивом, кавою, піцою чи суші, проходжаються вулицями та парковими алеями, радіючи раптовому весняному потеплінню..
А дорослі. Вони живуть своїм життям – гуляють за руку з малюками, штовхають візочки, несуть сумки з супермаркету чи базару. Окрім цих відповідальних батьків, для яких важливий режим дня та його дотримання, і хіба ще бабусь з дідусями, яким теж дуже потрібне свіже повітря та режим прогулянок і спілкування, громадян «середньостатистичного» віку на вулицях у цей суботній день не так вже й багато. Хоча це нормально – хтось і у вихідний на роботі, але більшість таки вдома – займається домашніми справами, адже це субота – єдиний час, коли можна присвятити час господарським клопотам – прибирати, складати, переналаштовуючись із зими на весну і вже розпочавши підготовку до Великодніх свят.
Цікаво, чи багато хто з них зараз переймається думками, що сьогодні «День Тиші», що завтра вибори, і треба свідомо та обґрунтовано проявити свою громадянську позицію, зважено проголосувати, серйозно й відповідально прийняти рішення, за яке не буде потім соромно перед самим собою. Важко щодо цього сказати щось однозначно. Хоча все таки, очевидно, ці дорослі і компетентні в житті люди і думають, і обговорюють, і переймаються, і читають чиїсь пости у фейсбук, а можливо, й самі щось постять, і дивляться телевізор, і слухають радіо. Або взагалі не думають про вибори і такими питаннями не переймаються, що досить прикро, чесно кажучи.
Сьогоднішня субота – перший день після тривалого передвиборчого марафону із його валом політичної інформації, вільний від гасел, закликів, наклепів, натяків, прозорих і непрозорих заяв, фейкових і звичайних новин, прихованої і відкритої реклами. «День Тиші» покликаний, за задумом, дати людям можливість ще раз обдумати все, що, так би мовити, політично відбувається довкола них, зважити і наступного дня піти вже «зваженими, обдуманими», на виборчі дільниці, поставити заповітну пташечку навпроти одного обраного, а не «зі стелі» взятого прізвища, постаратися не зіпсувати бюлетень зайвими позначками і з почуттям виконаного обов’язку піти додому – обідати, вечеряти, відпочивати, готуватися до початку робочого тижня, який все одно настане – вибори йому передували чи звичайний недільний день середини весни 2019 року.
Хоча чому це звичайний! За іронією збігу випадковостей саме з 31 березня ми усі переходимо на літній час, тобто, на годину менше спати і на годину довше ввечері тішитися тривалістю світлового дня. І яким буде цей наш літній час з понеділка зараз, у зимовий час останньої «зимовочасної» суботи, ніхто точно спрогнозувати не зможе. Якими виявляться результати голосування, кого з усіх наявних кандидатів вибрали для себе пріоритетними люди, зараз сказати важко. Життя – на жаль, не фільм, який можна перемотати вперед, щоб подивитися, чим закінчується, і не книжка, де можна, гортаючи сторінки, підглянути фінал.
У житті все треба пережити в реальному часі. Інакше не буває ніяк. І навіть назад оглянутися тут можна тільки віртуально – у власній пам’яті, в хроніці новин, переглядаючи старі фотографії чи відеозаписи. І цей реальний час конкретно впливає тільки на майбутнє – куди повертаємо в той чи інший момент, – вправо чи вліво, який вибір робимо, «так» чи «ні» говоримо – наслідки бачимо або відразу, або за деякий час. Хоча досить часто, щоб дізнатися результати того чи іншого нашого вчинку, доводиться прожити чи не ціле життя…
Але в контексті виборів, то тут зовсім не потрібно чекати так довго. Буквально один день початку нового тижня, місяця, який відводиться на підрахунок голосів, зведення докупи отриманих даних, один день паузи між вчора і сьогодні, і всі інтриги будуть розкриті, ширми зірвані, маршрути окреслені, варіанти запропоновані.
А наразі – субота, вільний розслаблений день, «День Тиші», спокою, коли все ще стабільно звично і усталено, коли ще можна почекати хвилюватися, як буде далі, як жити завтра, з ким працювати, на кого сподіватися, які висновки робити, як рятуватися чи навпаки, – чим тішитися. І саме це лякає найбільше – ця катастрофічна невизначеність, мандраж, відчуття, що від тебе нічого не залежить, і ти не знаєш, яким буде твоє завтра. Справді, один наш голос, відтворений у виборчому бюлетені, – звичайно важливий інструмент в контексті виборчого законодавства, треба йти і голосувати, але чи зможе він протистояти технологіям, маніпуляціям, необдуманим рішенням, імпульсивним вчинкам, брехні чи ефекту «натовпу», сказати важко. І так би хотілося цього всього брудного, сумного, несправедливого уникнути. Тим більше, що ми все-таки оптимісти (простіть, реалісти, за надмірну довірливість, пробачте, песимісти, за постійну недовіру до ваших прогнозів). Ми віримо, що тверезий глузд і справедливість все-таки нас не покинуть, і все у нас усіх буде добре. Буде так, щоб хотілося покидатися зранку і поспішати на роботу, водити дітей в школу, гуляти, їздити у відпустки, пити каву в затишних кав’ярнях нашого красивого і домашнього Центру, просто жити в своїй рідній щасливій і впевненій у собі країні…
А каруселька на Театральному майдані знову крутиться. Знову в чергові перегони на гнідих, білих та сірих кониках вирушили на ній маленькі тернополяни. Так по колу пробігають і наші дні, змінюючи тижні, місяці, сезони, роки. Так прокрутились перед очима Всесвіту і наші останні непрості п’ять років, коли ми жили, боролись, воювали і перемагали, здобували і росли, були щасливими і нещасними, здоровими і недужими, впевненими у собі і несміливими, коли ми знаходили і втрачали, але при цьому всьому йшли вперед. І так хочеться, щоб ця можливість поступу, руху вперед, залишалась у нас і надалі.
Олена Лайко
