«Поколядували разом «Нова радість стала» та «Бог предвічний народився», – розповідає після літургії священик. – «Я співаю і жестами перекладаю суть цієї коляди». Отець Ігор Шкодзінський – капелан для людей з вадами мови і слуху Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ.

Готує до святого причастя дітей у двох закладах – Тернопільській спеціалізованій школі-інтернаті для дітей зі зниженим слухом та у Теребовлянському навчально-реабілітаційному центрі.

Окрім цього у церкві Матері Божої неустанної помочі у Тернополі він щонеділі о 13 год проводить богослужіння мовою жестів. І загалом виконує всі функції священика для людей із вадами слуху – проводить похорони, вінчання, хрещення, сповідає. Усе це – мовою жестів.

На літургії нечуючі приїздять навіть з сіл

Служба Божа для людей з вадами слуху триває близько години. На відправу у неділю 13 січня прийшли понад 20 вірян.

«Приходять люди зі всього Тернополя, навіть з сіл приїжджають», – розповідає священик.

Літургія відбувається за всіма канонами. Отець править як звично, але усі свої промовляння супроводжує жестами. Люди теж «співають» жестами, як і моляться «Вірую» та «Отче наш». Під час проповіді слова, які важко пояснити одним жестом, священик додатково роз’яснює і перепитує присутніх, чи все зрозуміли.

Після служби отець оголосив, о котрій годині буде відправа на Водохреще. Очікується, що на це свято збереться значно більше людей. Парафіяни моляться, спілкуються між собою мовою жестів і розходяться. Дехто підходить до священика спитати якоїсь поради чи щось уточнити.

«Цього разу багато розпитували про Томос», – зазначає отець.

У деяких питаннях він для багатьох людей – головне джерело інформації, оскільки далеко не всі нечуючі вміють читати, а відтак – оперативно дізнаватися останні новини їм складно.

Вивчити мову жестів спонукала донька

Вивчати мову жестів отець Ігор почав, коли його донька з вадами слуху Настя пішла у дитсадок. Зараз дівчині 19 років, вона учениця 12-го класу Тернопільської спеціалізованої школи-інтернату для дітей зі зниженим слухом.

«Коли я привів дочку в дитсадок у групу для нечуючих, там всіх дітей почали вчити перших жестів. А також і батьків», – згадує священик. – «Потім дитина пішла до школи. І виявилося, що в школі нема нікого, хто б готував дітей до першого причастя. Я подумав, що можу спробувати. Але для цього мені треба було досконаліше вивчити жести, і я звернувся в обласну організацію українського товариства глухих, де мені дали ази мови. Я почав думати, як працювати з тими дітьми далі. Звернувся до сестри-монахині зі Львова Анни Чоп’юк, яка перекладала жестовою мовою богослужіння для нечуючих людей. Вона навчила мене відправляти службу Божу жестами. І так з благословення митрополита Василія Семенюка я почав працювати з нечуючими».

Отець зауважує, що досі не оволодів досконало мовою жестів і продовжує вчитися.

Нечуючі самі підказують жести

Курси сурдоперекладачів дорогі. Та й потрібен час, а його завжди бракує. Тому отець Ігор вчиться самотужки.

«Добре, що в жестовій мові є так званий дактиль. Тобто, кожна буква має свій жест. Якщо  не знаю якогось слова, я показую його дактилем, тобто по буквах», – каже священик. – «Якщо не всі розуміють це слово, бо не всі знають значення усіх слів, тоді я шукаю синоніми. А якщо знають це слово, показують мені, якому жесту воно відповідає і так я сам його запам’ятовую».

Практика служіння у церкві мовою жестів наразі є рідкістю в Україні. Отцю відомо про подібний досвід у Львові, Івано-Франківську, є такі плани у Києві.

«Загалом це – волонтерська справа. Мене до цього спонукала особиста проблема. Якби у мене дитина чула, то я б напевно таким не зацікавився», – зізнається священик. – «Але зараз ця робота дає духовне збагачення, відчуття потрібності».

Водночас отець Ігор констатує, що перспектив здобути вищу освіту у дітей із вадами слуху на Тернопіллі дуже мало. Щоб їхати вчитися в інше місто, треба багато грошей, а мізерної пенсії, яку виплачує таким дітям держава, недостатньо. Зрештою, додає священик, коли така дитина і закінчить якийсь заклад, роботу знайти важко.

«Треба придумати щось, щоб таким дітям було легше здобувати освіту», – міркує отець Ігор. – «Я розумію, що глухих не так багато. І їх кількість не можна передбачити. Але на таких людей не можна закривати очі. Потрібно, щоб той же поліцейський чи лікар знали елементарні жести і могли порозумітися, тому що сурдоперекладачів у нас реально бракує».

Загалом на Тернопільщині працює лише троє офіційних сурдоперекладачів. Тоді як в обласній організації Українського товариства глухих налічується 1500 людей з вадами слуху. Навантаження на одного перекладача мови жестів надзвичайно велике. І хоч люди з вадами слуху стараються адаптуватися до життя, без допомоги перекладачів їм часто не обійтися. Отримати довідку в ЖЕКу, звернутися до сантехніка, лікаря, в поліцію тощо – щоразу для цього їм потрібен перекладач. А їх бракує.

Джерело: УНІАН