Я втомився щодня промовляти слова Анафори «І сотвори ото хліб цей Пречистим Тілом Христа Твого, а Те, що в чаші, — чесною Кpoв’ю, перетворивши Духом Твоїм Святим…» Втомився не тому, що мені лінь чи важко, чи щось інше, а втомився від того стиду, який переважно переживаю, бо через мене, грішного, і на мій заклик приходить сам Бог, а Його… А Його тут ніхто не чекає.
Він дарма приходить, дарма старається, «гайнує час», «напружується», бо Він нікому тут не потрібен Таким, Яким Він Є!
Присутні чекають не Його — Бога, який є Дорогою, Правдою та Життям, а свого божка. Хтось чекає Бога, подібного до Гаррі Поттера — тобто щоб виконував бажання, якщо добре поклянчити.
Хтось інший чекає не на милосердного та люблячого Бога, Отця, Батька, а на суддю, сивого дідуся в мантії з молоточком, який без емоцій виголошує вироки.
Ще хтось чекає на… А Бог його знає, на що чи на кого він чекає! він же й сам не може собі пояснити, чого прийшов.
А добра кількість присутніх уже ні на що й ні на кого не чекає… Їм непотрібно. Їм вистачає того, що є… А що є? Цікаве питання, треба подумати…
Люди! Мені набридло вас «сповідати»! Тобто імітувати Сповідь як Таїнство зустрічі Милосердного Батька та блудного сина …
Набридло!!! Чуєте?
Годинами вислуховувати ваші «брєдні», виправдування та бiди, але майже ніколи — «Батьку, Тату, прости, бо я згрішив супроти Тебе…»
А вершиною цього фарисейського акту, «юдиного поцілунку» є річники, тобто «святі люди», як я їх називаю, бо вони виконують нікому не потрібний обов’язок — раз на рік, перед Пасхою, «тре висповідатисі». Юди!!!
Що мені ще набридло? Х0рoнити, женити та відправляти «щось для когось і за щось».
Чому набридло хoрoнити? («Чим тобі небіжчик вже не вгодив?» — можете спитати.) Бо таке враження, що, крім тебе та пoкiйника, той Парастас як молитва нікому не здався.
Головне — щоби три батони стояли, вікна та дзеркала були завішані, не забути шнурки покійнику з ніг зняти «бимс там міг ходити», і встигнути крісла перевернути — «бим не вернувсі» той, по кому ви плачете. Абзац! Клiнiчнa кoмa.
Надоїло женити тих, які поспішають «до знимки», до залу — будь-куди, але не до церкви. А то так, бо традиція така… А ми шо, не християни?
Чесно скажу: лише одне подружжя, якому я вділяв Таїнство Подружжя, пережили це по‑справжньому як Таїнство, а не обов’язок — слухали, вдумувалися в слова, плакали, і їхнє ТАК було щирим…
Це «так» було чути на цілий світ. Воно понині живе! Його можна почути, якщо прислухатися…
Я його чую понині!
Я можу безконечно тут писати, продовжувати — «я нeнавиджу… я втомився… Мені набридло» і т. д. Але що воно дасть?
Ви хіба подумаєте: «батюшка здурів» чи щось у тому роді, або «він не знається на житті».
Ні.
Не це становить мету моєї «сповіді» — показати, як важко бути священиком і які ви всі погані.
Ні.
Я хочу вам сказати лише одне. Одну новину.
Новину яка в «ТОП-100» бере перше місце, а в рейтингах новизни б’є всі рекорди, залишаючись… невідомою.
Люди, БОГ — ЖИВИЙ! Він не пoмep!
Він не «десь там на Небі», а ТУТ, реально ПРИСУТНІЙ, ЯК І МИ З ВАМИ!
Він присутнім на кожній Божественній Літургії. Уявляєте? На КОЖНІЙ. Не запізнюється! Тихо, спокійно, без метушні, скрито… Під видами Хліба та Вина —Тіла і Крові. Зрештою, Він її сам служить!
Це Він сидить у сповідальниці й вислуховує наші сповіді. Сидить, чекає, щоби помилувати, простити, обняти… Назвати сином улюбленим.
То Він особисто покладає вінці на наречених і благословляє їх на спільне життя.
То Він — Ісус, невидимо, але реально присутній у лікарні біля хворого чи вмираючого, у в’язниці біля ув’язненого, у підвалі з полоненим, у повітрі, на морі чи в дорозі з подорожнім, зі мною зараз поїзді «Рим — Больцано», і з тобою, який читаєш, — за компом, чи хоч би де ти був і читав це.
І незалежно від того, хто ти є і де знаходишся, якого кольору в тебе шкіра і якою мовою ти розмовляєш. Незалежно якого ти віросповідання та до якої Церкви належиш. ЧУЄШ?
Пам’ятай: твій Бог — живий! Він є тут! Він реальний!
А Ти його колись зустрічав? Ти Його знаєш особисто? Ти можеш сказати: “… Хто? А, Ісус, той що Христос! Та я Його бачив на власні очі. Він Є тут! Та я Його знаю добре, ми приятелюємо вже купу років — ціле життя, якщо не більше!»
