Історія життя старенький чоловіка із Кременеччини увійшла до книги про виклики долі.  “Доля — не підкова” — так називається нарис про коваля зі Старого Таража — 95-річного Івана Олександровича Кульчинського.

Як повідомляє Управління  ВД ФССУ в Тернопільській області, чоловіку випало непросте життя: горнило війни, втрата ніг у мирний час, 65 років у статусі людини з особливими потребами — такі випробування долі не кожному до снаги. Та цей чоловік ніколи не опускав своїх міцних рук. Тепер про нього написали у книзі та знімають сюжет.

Іноді здається, що життя минає так швидко, ніби йому з нами нецікаво. Такі здогади починають нанизуватися на основу днів, коли вже, як кажуть, з ярмарку. А як тобі дев‘яносто п’ять літ – й поготів…

Доля Івану Олександровичу Кульчинському із села Старий Тараж Кременецького району вділила шматок життєвого поля, засіявши поміж зерном усілякими клопотами і гризотами. Коли в черговий раз разом із працівниками структур виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Тернопільській області зайшли на подвір‘я оселі Кульчинських, застали голову сімейства, найстаршого у селі чоловіка, за буденними клопотами: він на розкішному осінньому сонці сушив і пересівав насіння цибулі. Все було б звичним, якби не те, що чоловік без обох ніг.

Ще й не виповнилось йому й тридцяти літ, як через нещасний випадок на роботі Іван Олександрович став, як тепер кажуть, особою з інвалідністю. І вже 65 роки живе не завдяки, а всупереч. Всупереч обставинам, прогнозам лікарів, навіть логіці…

Та, певно, не було такого дня, коли цей чоловік здався, опустив руки. Днями знову завітали до оселі І.О.Кульчинського – привезли йому візок для осіб з інвалідністю. Цікавились потребами чоловіка, розпитували, чим можуть зарадити. А я на мить уявила: як це – жити без ніг. І зі стерплими від побаченого ногами верталась аж до Тернополя…

Пам‘ять Іван Олександрович має добру, тільки глухота, каже, вчепилася:

“В 1944-му ще своїми ногами дійшов з другим Білоруським фронтом майже до Східної Прусії. Там заслаб на плеврит – відправили до госпіталю в Пензу. В санаторії туберкульозників лічили, дали пів року відпустки. Потім перекомісії – з міста в місто. Опинився в Одесі, служив в авіачастині, в ремонтних майстернях відновлювали бойові літаки. Демобілізувався звідти аж в 48-му році. Після війни повернувся в рідне село, влаштувався на місцевий млин, оженився.

Дружина, Галина Федорівна, відійшла у кращі світи. Натерпілася вона також за своє життя – тяжкі будні і рідкісні свята. Коли Іван Олександрович залишився сам, допомагають йому син з невісткою. Ще двоє синів мешкають з сім‘ями неподалік. Почали рахувати дітей та внуків – дійшли до правнуків, яких мають шестеро.А тоді, в 1953-му життя тільки почало налагоджуватись. Мав свою кузню, всі сусіди плуги, клямки, сапи, інший реманент йшли до нього робити та ремонтувати. Та й на млині давав раду.

Все вийшло випадково: на млині полив водою пас і проходив біля центрального валу трансмісії, де його підхопло за куфайку болтом з валу, закрутило і почало ним кидати, вдаряючи ноги об перекладини. Нижні частини ніг в лікарні ампутували. В рішенні суду визнали, що нещасний випадок трапився з вини правління колгоспу, яке в порушення правил безпеки праці не обладнало болти на валу відповідними щитками. Зобов‘язали стягувати з колгоспу 35 трудоднів щомісячно. На той час це було 40 кілограм зерна”.

Решту життя Іван Олександрович всі проблеми вирішував лише своїми руками. Навчився і без ніг працювати в кузні. Хоч сини не продовжили батькової науки, однак працюють із сучасним залізом: ремонтують автомобілі, трактори, іншу техніку. Односелець діда Івана розповідав, що таких різаків до січкарні, підков, як той коваль, ніхто не міг зробити.

Пам‘ятає, як малих нечемних дітей колись в селі лякали ковалем без ніг, який прийде та забере в свою кузню. Але сам дід Іван, каже, добряк.А воно й видно, що добряк, бо очі Івана Олександровича, хоч уже й добре не бачать, та світяться добром і щедрістю.

“Мав коняку”, – каже. – “Їздив якесь врем‘я на базар, продавав сапи, інше залізо. Колись рибалку любив. Старався без роботи не сидіти, бо без діла слабіє сила”.

Ще перші протези йому зробили після травми у Львові – не зміг ходити на тих дерев‘яних ногах. Важкі були, на коня не міг заскочити. А без них навчився пересуватися: змайстрував сам собі легкі, маленькі дерев‘яні милиці, до ніг виготовив резинові підметки, наче лижі. Та й рухався – ближче до землі. Потім, вже коли Фонд почав свою діяльність, знову виготовили для нього протези, дали інвалідний візок, оплачують різні види догляду. Та дід Іван вже звик до певного стану пересування, а візок виявився непридатним для горбистої місцевості його обійстя.Та він без ніг навіть на дерева навчився лазити, сам дах хати перекривав. Якось, як ветерану війни, дали йому з дружиною путівку в Заліщицький госпіталь.

А там їх запитали: чого ви вже їхали в такому віці? Через те й відмовляється тепер від оздоровлення. Іван Олександрович не втратив почуття гумору попри всі негаразди.

Сміється: он, недалеко до цвинтаря, через дорогу, ще встигну. Маю побачити кінець війні, яка забирає цвіт України.-

“Чим Вам можемо допомогти?” – Цікавились у нього працівники Фонду. – “Чим прислужитися? Перед силою духу такої незламної людини, як ви – ми можемо лише схилити голову. 65 років, практично, ціле життя будучи неповносправним, давати раду і собі, і господарству мало хто спроможний. Дуже хотілося б, щоб люди, з якими стаються нещастя, не втрачали віру в себе. Лікувалися, розробляли руки чи ноги, старалися не залишитись безпомічними”.

Насправді, як кажуть в народі, доля не підкова, руками її не переломиш. Хоч і коваль. Тільки велика людина знаходить мужність додержуватися своєї долі.